Иван Франко – Для домашнього огнища. Детективна повість (страница 5)

— Але ж я не можу! — кричить він голосом розпуки, шарпається і — паде на підлогу.

Схоплюється. А! то був сон! Він лежить, потом облитий, та не на підлозі, а на софі. Гуркіт коліс на вулиці був у сні далеким громом. Утома мускулів справила те болюще почуття, що буцімто чогось шукається і не можеться знайти. Капітан, лежачи, всміхався тепер над своєю тривогою, що його у сні так мучила. Він читав недавно про сугестію. Адже ж се дуже похоже! Приспати умислові влади, окрім одної, і сю одну якими механічними чи психічними стимулами пхнути в якім-небудь напрямку — і в душі приспаного повстає якась ідея, якийсь розгін, що, не находячи впину в духових владах, опановує чоловіка зовсім.

Коли він так думав, очі його вдивлювались у стелю, в стіни, в меблі спальні. Диво! Давньої розкоші, яку чув перед сном, тепер уже не було. Усе те навкруги нього здавалось йому тепер якимсь чужим, незвісним. Правда, п’ять років — чималий час, можна було забути про краску, подобу, розставу меблів. Та сі меблі, що він тепер бачив, були майже нові, гарні, з естетичним смаком дібрані, дорогі. На стінах висіли гарні картини в золочених рамах і велике дзеркало. Жінчина туалетка з еліптичним дзеркалом видалась йому якоюсь істотою, що заблудила сюди бог зна відки.

Поводячи очима по спальні, капітан запримічав чимраз більше подробиць і предметів, що вражали якось чудно, завдавали його душі загадки, що їх зовсім не легко було розв’язати. Він нагадав собі живо, як скромно, як бідно була умебльована отся спальня тоді, коли він від’їжджав у Боснію. Се ж, що він тепер застав, адже воно десь коштувало багато грошей! Адже ж, окрім ліжок — шлюбних, як він їх звав, — не лишилося ні однісінького старого мебля. Усе те було нове, усе далеко краще, пишніше, чим уперед.

Відки воно взялось?

Вже сама отся думка була скорпіоном. Капітан схопився, сів на софі і почав іще раз роззиратися навкруги. Тепер уже нічому не призирався, нічого докладно не бачив; зір його справлений був у нутро, в минувшину. Найперше він нагадав собі мінутку зачудування, коли перед кількома годинами, увійшовши в каменицю, дізнався від сторожа, що його жінка живе не на третім поверсі, як давніше, а на першім. Звісно, квартира на третім поверсі з різних причин була ненаручна, але ж перший поверх! Різниця кошту доволі велика! Він нагадав собі, що вже тоді мав намір спитати жінку, що воно значить, та те, що після того сталося, скинуло йому з думки усе-усе, значить, і запит.

Далі він став нагадувати собі її листи, писані йому в Боснію. Вона писала правильно щотижня, а іноді, коли сталося щось незвичайне, коли котре з дітей було хоре, то й частіше. Зразу вона жалувалася, що з грошей, що їй присилав, не може вижити, що уриває собі на най-потрібнішім, щоби тільки прожити з дітьми. Правда, вона ніколи не вдавалася в розпуку, не нарікала на долю, не винуватила його ні в чому, та її спокійні, неначе здавлювані побоювання тим глибше кроїли його серце. Він ходив як отруєний після її листів, тим більше, що чув, що тепер нічим їй помогти не може, нічим потішити, окрім обіцянок сподіваного авансу. Та після кількох місяців Анеля перестала жалуватись. Раз написала йому, що шукає якого заробітку, та коли він висказався скептично про її плани, перестала про се писати. Відтоді згадувала тільки принагіднао, що перше сама собі була винна, що не вміла уладитися, що багато грошей тратила непотрібно, що її кухарка обкрадала і т. і. Тепер нужда навчила її економії і вона переконується, що жити зовсім не так важко, як їй зразу бачилось. Грошей, що він їй присилає, стає їм на життя зовсім, і навіть ще лишається їй дещо. Якось пізніше звістила його, що їй лучилася дуже корисна лекція гри на фортеп’яно. Відтоді звістки про економічний стан ставали чимраз рідші, скупіші, лаконічніші. «Добре нам ведеться», «рахунків тобі не посилаю, бо не хочу тобі голови клопотати» — отсе були звичайні її слова про сю тему, звичайно помилувані десь у дописках, під кінець обширних справоздань про львівське товариське життя, про військових знайомих, про бали, процеси, случаї смерті й такі інші речі. Взагалі за останні два роки про своє домашнє життя, про дітей вона писала дуже мало: коли ж він їй се випоминав у листах, вона відповідала лаконічно в такім роді: «Що тобі маю писати? Ми здорові, раз у раз ізгадуємо тебе. Зрештою, незабаром приїдеш і сам усе побачиш». Не раз додавала, що не пише обширно для того, аби Ан-тось, вернувши додому, тим більшу мав несподіванку. Сю ціль вона безперечно осягнула до того, що капітан не тямив навіть, чи Анеля згадувала йому колись-небудь про Юлію, свою товаришку, що, як показується, бувала у них майже щоденним гостем. Чомусь не сподобалась йому ота Юлія. Було щось скрите, тривожне в її лиці, в її очах, у всій її постаті. Рухи її якісь вимушені, голос ненатуральний. Порядкуючи свої враження, капітан сказав собі, що та жінка виглядає так, немовби відвикла жити в поряднім товаристві. Який контраст з його жінкою! Та що ж, контрасти притягають себе обопільно, а про свою жінку капітан надто високо думав, аби на хвилю міг допустити, що дає приступ до себе і до своїх дітей женщині недостойній.

А проте все, хоч він не одно силкувався витолку-вати собі, в його серці лишилося жало несупокою, тої тривоги, що, може, була ще відгуком тої страшенної тривоги, якої зазнав у сні. Він усе ще лежав на софі, курячи сигаро і дивлячись у стелю, коли се тихенько створилися двері, — видно, що були відчинені вже перше, коли він спав, — і ввійшла Анеля.

— Ти вже не спиш? — сказала. — Лежи, лежи! Я сяду ось тут коло тебе, побалакаємо.

І з чарівним усміхом присунула крісло та й сіла. Він, лежачи, взяв її руку і притулив до уст.

— Як же тобі спалося?

— О, чудесно! А чи довго я спав?

— Може, зо дві години. Тепер пів до четвертої, — додала вона, дивлячись на маленький, елегантний золотий годинник, котрий мала коло себе і котрого він давніше у неї не бачив. Незримий скорпіон знов ворухнувся в грудях у капітана на сей вид. Анеля вгадала його почування і, сміючись, ударила його по плечі.

— Ну, чого ти поблід? — скрикнула зовсім сво-бідно. — Вже знов по-давньому починаєш? Знов мене за щось підозріваєш, хоч сам не знаєш за що? Ей, ти, непоправна дитино, ти!

Лице капітанове запаленіло від сорому.

— Прости мені, ангеле, — сказав він. — Я нагадав собі, що ти мені в листах так часто обіцяла несподіванки, коли верну домів. І справді, я застав їх так багато... Усе тут таке мені нове, таке несподіване...

— І ти зараз подумав собі: тут мусить бути якась провина моєї жінки!

— Анельцю! — сказав капітан, знов з запалом цілуючи її руку. — Як ти можеш таке говорити? Кленуся моєю честю, що се мені й на думку не впало. Адже ти знаєш, як я тебе люблю. Свого життя я ніколи так не любив. Підозрівати тебе за щось нечесне — се ж значило би класти сокиру до коріння мого власного життя!

— Чого ж ти поблід, побачивши мій годинник? Кажи одверто! Стілько років ми не жили вкупі. Та перерва може бути для нас точкою виходу в нове, щасливе життя, та може бути й темною роззявленою безоднею, що нас назавше розлучить.

— Бійся бога, жінко, що ти говориш! — крикнув переляканий капітан.

— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Ане-ля. — Я мала час пізнати життя в його глибині, застановитися над ним основно і прийшла до переконання, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь джерело обопільного недовір’я, то краще відразу розійдімся, бо життя наше не буде життям, а мукою.

— Але ж, моє серденько! Відки така бесіда? Пощо? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякої тайни!

— І я не хочу мати перед тобою ніякої! — з запалом сказала Анеля. — Не хочу, щоби ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів — скажи одверто. Чуюся такою чистою, такою правою, ще не боюся ніякого закиду, коли мені його одверто вискажуть.

— Анельцю, Анельцю! — скрикнув капітан, доведений до розпуки її бесідою. — Але ж пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, бог мені свідок!

— Ти поблід, побачивши отсей годинник.

І, відчепивши, вона подала йому годинник у руку.

— Придивись йому! Прочитай напис, виритий на нім! Бачиш, що дарував мені його дід. Загнівався був на нас, коли я вийшла за тебе замуж, та нарешті-таки дав себе перепросити.

— Значить, се він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.

— Не за одно маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великої щедроти закинути йому не можна.

Капітан аж тепер нагадав собі діда своєї жінки, старого багатого вдівця, властителя кількох фабрик і кількох камениць у Кракові. В споминах капітана не займав той дід майже ніякого місця. Познайомившися з його внучкою Анелею у якихось далеких свояків у Львові, капітан наскочив на завзятий опір старого Гуртера — бо так називався дід. Він хотів їхати до нього в Краків, та Анеля відрадила йому, толкуючи, що присутність його попсувала би справу, бо дід страшенно не любить військових узагалі. Вона сама обіцяла перемогти його впертість, і дійсно їй се повелося. А що Анеля не мала свойого маєтку, то Гуртер дав їй лиш тілько, кілько треба було на зложення за мужа законом назначеної офіцерської кавції, додаючи, що коли вона йде замуж против його волі, то більше нічого їй не дасть. І в сім змислі був написаний його перший і останній лист до молодої пари, де була пошлюбна гратуляція з тим додатком, щоби обоє від сього дня перестали його знати, так як і він їх ані знати, ані бачити не хоче, щоби не важилися до нього писати, ані в чім-небудь на нього числити, бо се чинило би йому тільки прикрість і їх листи він мусив би їм звертати нечитаними. Зрештою, бажає їм усякого щастя і доброго поводження.