Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 33)

Інші люди, особливо чоловіки, помітили зміни і зараз намагалися якось торкнутися чи штовхнути її під час розмови. Один чоловік з клініки провів її до автомобіля. Її перукар робив їй масаж голови безкоштовно. А ще вона була впевнена, що її бос витріщався на її груди.

Одного дня Бетті повідомила: «Сто п’ятдесят дев’ять», і додала, що це була її «незаймана територія»: вона ніколи стільки не важила зі шкільних років. Моя реакція — питання, чи хвилюється вона через втрату «цієї незайманості», — була жалюгідним жартом, який тим не менше ініціював важливу дискусію про секс.

Хоча вона мала багато сексуальних фантазій, у неї ніколи не було фізичного контакту з чоловіком — ні обіймів, ні поцілунків, ні навіть якогось натяку на близькість. Вона повсякчас шалено хотіла сексу і гнівалася через те, що ставлення суспільства до товстунів прирекло її на неможливість задоволення сексуальних бажань. Лише зараз, коли її вага була саме такою, що всі сексуальні бажання могли реалізуватися, а її сни були сповнені небезпечних чоловічих персонажів (лікар у масці штрикає великою голкою для ін’єкцій її черевну порожнину, чоловік хтиво здирає кірку з великої рани на її животі), чи усвідомлювала вона, що дуже боялася сексу?

Ці дискусії вивільнили потік болючих спогадів про відмови чоловіків. Бетті ніколи не ходила на побачення й ніколи не відвідувала шкільні бали чи вечірки. Вона дуже добре грала роль довіреної особи й допомагала багатьом своїм друзям спланувати весілля. Вони всі вже були одружені, і вона не могла більше приховувати від себе самої, що їй завжди діставалася лише роль спостерігачки.

Незабаром ми перейшли від сексу дещо далі і розмовляли про сексуальну ідентичність. Бетті чула, що її батько дуже хотів сина і був розчарований, коли в нього народилася дівчинка, хоча й не показував цього. Однієї ночі їй наснилося два сни про втрату брата-близнюка. В одному сні вони обоє носили ідентифікаційні значки і постійно мінялися ними. Сон закінчувався тим, що вона вбила свого брата: він втиснувся у переповнений ліфт, куди вона не влазила через свої габарити. Тоді ліфт упав і розбився, а всі пасажири загинули. На завершення сну Бетті довелося перебирати його останки.

В іншому сні батько подарував їй кобилу, яку звали «Вона-леді». Бетті завжди хотіла отримати від нього такий подарунок, і уві сні не лише здійснилась її дитяча мрія, але й батько назвав її леді.

Наші дискусії про секс та сексуальну ідентичність Бетті викликали в неї так багато страху, тривоги й такого болісного відчуття порожнечі, що кілька разів вона знову починала вживати печиво та пончики у великій кількості. На той момент Бетті вже дозволяла собі трохи твердої їжі — один раз на день вона готувала страву із замороженого напівфабрикату, — але це їй здалося гіршим, ніж сидіти на рідкій дієті.

Ми наближалися до важливої точки лікування Бетті — втрати ста фунтів. Мета, яка здавалась нереальною, мала потужний сексуальний підтекст. Кілька місяців тому Карлос жартома запропонував Бетті повезти її на Гаваї на тиждень, якщо вона скине сто фунтів. Крім того, частиною психологічної підготовки Бетті до дієти була обіцянка собі: якщо вона позбудеться ста фунтів, то зателефонує Джорджу — тому чоловіку, на чиє оголошення вона колись відгукнулась, — щоб здивувати його своїм новим тілом і нагородити за джентльменську поведінку згодою на інтимну близькість.

У спробі якось притлумити її тривожність я попросив Бетті заспокоїтися й запропонував зменшити оберти на шляху до сексу: наприклад, більше часу спілкуватись із чоловіками, дослідити такі теми, як будова статевих органів, техніки сексу, мастурбація. Я запропонував їй почитати спеціальну літературу і спонукав відвідати гінеколога, а також обговорити ці питання з подругами та на груповому занятті.

За цей період, поки вона швидко худла, сталася інша надзвичайна подія. Бетті заполонили вкрай емоційні спогади, і всі наші заняття вона проливала сльози: згадуючи той день, коли переїжджала з Техасу до Нью-Йорка, чи день, коли випускалася з коледжу, а також через злість на свою матір за те, що та боялася й соромилася відвідати її випускний у школі.

Спочатку здалося, що ці спогади, так само як і різкі зміни настрою, що їх супроводжували, були хаотичними та випадковими; але за кілька тижнів Бетті усвідомила, що вони виринали в логічній послідовності: коли вона худла, вона знову переживала всі основні травматичні події свого життя, що відбувалися, коли вона мала відповідну вагу. Таким чином, схуднення зі ста двадцяти кілограмів змушувало її прокручувати час назад, і вона переживала емоційні події знову: переїзд з Техасу до Нью-Йорка (двісті десять фунтів), випуск у коледжі (сто дев’яносто), її рішення покинути медичну школу і відмова від своєї мрії знайти ліки від раку, який забрав її батька (сто вісімдесят), її самотність на випускному в школі і заздрість до інших дівчат, які прийшли з батьками, її нездатність знайти собі пару для шкільного балу (сто сімдесят), її випуск у молодшій школі, коли вона дуже сумувала за своїм батьком (сто п’ятдесят п’ять). Яким неймовірним доказом роботи підсвідомості це було! Тіло Бетті пам’ятало все, що її розум намагався забути.

Образ батька проникав у всі її спогади. Чим більше ми аналізували це, тим більш очевидним ставало те, що все зводилося до нього, до його смерті та до ста п’ятдесяти фунтів, які вона важила у той час. Чим ближче вона підходила до цієї ваги, тим більше впадала в депресію і тим більше її свідомість сповнювалася різними почуттями та спогадами про батька.

Незабаром ми все заняття проговорили про її батька. Настав час розкопати все. Я змусив її поринути у спогади і спонукав розповісти все, що вона пам’ятала про його хворобу, його смерть, те, як він виглядав останній раз, коли вона його бачила в лікарні, деталі похорону, одяг, який вона носила, промову священика, людей, які прийшли на похорон.

Ми з Бетті розмовляли про її батька й раніше, але ніколи з такою інтенсивністю та глибиною. Вона переживала свою втрату як ніколи до того і протягом двох тижнів майже без упину плакала. На той час ми зустрічалися вже тричі на тиждень, і я спробував допомогти їй з’ясувати причину її сліз. Частково вона плакала через свою втрату, але головним чином через те, що вважала життя свого батька трагічним: він не здобув освіту, яку хотів (чи вона хотіла для нього), і помер, не доживши до пенсії, він працював усе життя, але так і не встиг як слід відпочити. Тоді я вказав їй, що її опис життя батька — його велика родина, його широке соціальне коло, його щоденне веселе спілкування з друзями, його любов до батьківщини, молоді роки на флоті, захоплення рибальством — було картиною повного життя, яким жив її батько серед людей, котрі знали й любили його.

Коли я попросив Бетті порівняти батькове життя із власним, вона усвідомила невідповідність деяких своїх зауважень: саме її життя було порожнім, а не життя її батька. Скільки горя тоді від усіх її нереалізованих надій? Це питання було особливо болісним для Бетті, яка до того часу вже відвідала гінеколога й почула від нього, що в неї є серйозні ендокринні порушення і, швидше за все, ніколи не буде дітей.

У ці тижні я почувався жорстоким через той біль, який відкривала терапія. Кожне заняття було випробуванням, і Бетті часто виходила з мого кабінету у жахливому стані: її трусило, вона плакала. У неї почалися гострі панічні напади, їй снилися тривожні сни, і, як сама казала, вона помирала щонайменше тричі за ніч. Вона не пам’ятала своїх снів за винятком двох, які почали снитися одразу після смерті її батька й періодично повторювалися. В одному сні вона лежала на лікарняному ліжку, а в головах ліжка горіла свічка, яка означала її душу. Бетті знала: коли полум’я згасне, то вона помре, і відчувала безпорадність, коли дивилася, як свічка все зменшувалася і зменшувалася.

Обговорення смерті батька, очевидно, викликало страхи щодо її власної смерті. Я попросив Бетті розповісти про її перші спогади і раннє розуміння цього явища. Вона жила на ранчо і не дивувалася смерті. Вона бачила, як її мати різала курей і чула крики свиней на бійні. Коли їй було дев’ять років, Бетті дуже схвилювала смерть дідуся. Як казала її мати (Бетті розповідала, що в неї немає жодного спогаду про це), її переконали, що помирають лише старі люди, але цілий тиждень вона набридала дорослим розмовами про те, як не хоче старішати, і часто запитувала своїх батьків, чи старі вони. Але після смерті батька Бетті усвідомила правду про неминучість своєї власної смерті. Вона пригадала, коли саме це сталося.

— Протягом кількох днів після похорону я все ще не ходила до школи. Учителька сказала, що я можу повернутися, коли буду готова. Я могла б піти і раніше, але думала, що не варто повертатися так швидко. Я переймалася через те, що люди подумають, ніби я мало сумую. Я гуляла полями поза будинком. Було холодно — я бачила пару від свого дихання, мені було важко ходити по брилах землі, адже борозни від плуга були замерзлими. Я думала про те, що мій батько лежав десь там унизу і як же холодно йому мало бути, аж раптом почула голос, який високо наді мною промовив: «Ти наступна!»