Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 35)

На початку терапії Бетті справді хотіла лише трохи «підправити зовнішній вигляд будинку», але сталося так, що вона зробила повну реконструкцію інтер’єру. Більше того, маляр-психотерапевт розпорошив повсюди всередині будинку смерть — смерть її батька, її власну смерть. Зараз вона вважала, що зайшла надто далеко; настав час зупинитися.

З наближенням до нашого останнього заняття я відчув значне полегшення й пожвавлення — ніби звільнився від чогось. Одна з аксіом психотерапії — якщо люди мають якісь почуття один до одного, то їх завжди потрібно висловлювати, вербально чи невербально. Наскільки я пам’ятаю, я навчав своїх студентів, що, коли людина (пацієнт або ж психотерапевт) щось приховує, тоді лікування не буде мати ніякого ефекту.

Я починав терапію із сильними негативними почуттями до Бетті — почуттями, які ніколи не обговорював з нею і про які вона не здогадувалася. Як би там не було, поза сумнівом, ми обговорили більшість важливих проблем. Очевидно, що терапія мала успіх. Чи довів я хибність мого правила? А можливо, у психотерапії просто не було «абсолютних правил»?

Я не переживав, що в неї знову з’являться колишні симптоми. По-перше, наприкінці курсу більшість пацієнтів тимчасово регресують. (Це абсолютне твердження.) По-друге, проблеми ніколи не вирішуються один раз і назавжди. Натомість психотерапевт і пацієнт повертаються до терапії знову й знову для того, щоб упорядкувати та поновити те, що вже було зроблено, отож насправді психотерапія часто дублює «циклотерапію».

Я спробував поговорити з Бетті про відчай та переконання, що, як тільки вона покине мене, вся наша робота зійде нанівець. Я нагадав їй, що збільшення її ваги зупинилося не через мене чи через якісь зовнішні об’єкти, а тому, що вона сама цього бажала, це було її частиною, яку вона хотіла забрати з собою. Якщо, наприклад, вона могла довіритися і розповісти про себе мені більше, ніж комусь іншому, то це було її рішення, яке означало, що в майбутньому вона зможе зробити це знову. Щоб здаватися більш переконливим, на нашому останньому занятті я спробував використати власний приклад.

— Бетті, я відчуваю те саме. Я буду сумувати за нашими зустрічами. Але ви мене також змінили…

Вона сиділа й плакала без упину, не підводячи очей, але, коли почула мої слова, перестала схлипувати і подивилася на мене з надією.

— І, навіть незважаючи на те, що ми з вами ніколи не зустрінемося, я буду пам’ятати про цю зміну.

— Яку зміну?

— Ну, я вже казав вам, що в мене не було багато досвіду з… проблемою зайвої ваги…

Я помітив, що Бетті опустила очі від розчарування, і мовчки вилаяв себе за те, що я такий байдужий з нею.

— Я маю на увазі те, що не працював раніше з огрядними пацієнтами і тепер краще зрозумів проблему… — Подивився на неї і зрозумів, що вона відчула ще більше розчарування. — Я хочу сказати, що моє ставлення до проблеми зайвої ваги змінилося. Коли ми починали, мені особисто не подобалися гладкі люди…

Бетті перервала мене сварливим тоном:

— Агов! Докторе! Не применшуйте! Ви кажете «не подобалися», а протягом перших шести місяців насилу могли дивитися на мене? Ось чому цілих півтора роки ви ніколи — жодного разу — не торкалися мене? Навіть не потискували руки!

Моє серце впало. О Боже, вона мала рацію! Я дійсно ніколи її не торкався. Я просто не звернув на це уваги. І думаю, що часто навіть не дивився на неї. Я не здогадувався, що вона це помічає!

Я пробурмотів, затинаючись:

— Знаєте, психотерапевти зазвичай не торкаються своїх…

— Дозвольте вас перервати, поки ви не забрехалися ще більше. — Здавалося, що Бетті розважали мої нервові корчі. — Я вам підкажу. Пам’ятаєте, я була в тій самій групі, що й Карлос, і ми часто розмовляли після заняття про вас.

Упс, я зрозумів, що втрапив у халепу. Я не передбачив цього. Карлос із його невиліковним раком був такий самотній і вимушений триматися осторонь від людей, що я вирішив підтримати його і кілька разів дозволив собі торкання. Я потискав його руку перед початком та після закінчення кожного заняття і зазвичай клав руку йому на плече, коли він виходив з кабінету. Одного разу, коли він дізнався про поширення раку в його мозок, я міцно обіймав його, поки він плакав.

Я не знав, що сказати. Я не міг пояснити Бетті, що Карлос був особливим випадком і справді потребував цього. Боже мій, вона також цього потребувала… Я почервонів від сорому. Я зрозумів, що в мене не було іншого вибору, як відверто зізнатися.

— Так, зізнаюся, ви вказуєте на один з моїх недоліків! Це правда — чи правильніше сказати, було правдою — на перших заняттях, коли ми почали з вами працювати, мене відштовхнув ваш зовнішній вигляд.

— Я знаю. Я знаю. Мене не можна було назвати вишуканою.

— А тепер скажіть мені, Бетті, коли ви вже це знаєте: розуміючи, що я не дивлюся на вас чи відчуваю поряд з вами дискомфорт, чому ви й далі ходили до мене? Чому ви не припинили наші заняття і не знайшли собі іншого психотерапевта? Довкола повно лікарів. (Щоб якось вийти із цього складного становища, я не міг придумати нічого ліпшого, ніж поставити їй запитання.)

— Ну, я можу назвати принаймні дві причини. По-перше, я до цього звикла. Я не очікувала нічого більшого. Усі ставляться до мене подібним чином. Людям не подобається, як я виглядаю. Ніхто ніколи не торкається мене. Ось чому я була здивована, пригадуєте, коли перукар зробив мені масаж голови. І, хоча ви не дивилися на мене, мені здавалося, що вам було цікаво почути, що я скажу — ні, ні, це не правда — вам було цікаво, що я могла б сказати, якби припинила бути такою «веселою». Насправді це дуже допомагало. І крім того, ви не засинали під час сеансу. Це було краще, ніж із доктором Фарбером.

— Ви сказали, що було дві причини.

— Друга причина — я не могла зрозуміти, що ви відчуваєте. Ви і я дуже схожі — в одному принаймні. Пам’ятаєте, коли ви змушували мене піти в групу анонімних любителів поїсти? Зустрітися з іншими товстими людьми — можливо, завести друзів, сходити на побачення?

— Так, пам’ятаю. Ви казали, що ненавидите групи.

— Це правда. Я просто-таки ненавиджу групи. Але це ще не все. Справжня причина — це те, що я терпіти не можу гладких людей. Мене від них верне. І я не хочу, щоб мене з ними бачили. Як я могла докоряти вам за це?

Ми обоє сиділи приголомшені, коли годинник показав, що час завершувати. Ця розмова так мене захопила, що я не хотів прощатися. Я не хотів припиняти бачитися з Бетті. Я хотів і далі з нею спілкуватися, хотів знати, як їй ведеться.

Ми підвелися, щоб попрощатися, і я запропонував їй мою руку, обидві мої руки.

— О, ні! Ні! Мені потрібні обійми! Обійміть мене! Це єдиний спосіб для вас реабілітуватися.

Коли ми обнялися, я здивувався, що зміг охопити її руками.

Я ніколи не думала, що це може трапитися зі мною

Я привітався з Ельвою у приймальні, і вже разом ми пройшли коротку відстань до мого кабінету. Щось точно трапилося. Сьогодні вона була зовсім іншою, вона важко рухалася, похитуючись, здавалася пригніченою та млявою. За останні кілька тижнів ми значно просунулися в її терапії, але сьогодні вона нагадувала жалюгідну й нецікаву жінку, яку я побачив вісім місяців тому. Я пригадав її тодішні слова: «Я гадаю, мені потрібна допомога. Мені здається, що не варто жити. Мій чоловік помер рік тому, але мені не стає краще. Мабуть, я не здатна призвичаюватися».

Але виявилося, що вона чудово призвичаюється. Насправді терапія дуже добре допомагала, і ми значно просунулися вперед — можливо, усе йшло надто легко. Що ж могло повернути її назад?

Сівши, Ельва зітхнула і сказала: «Я ніколи не думала, що це трапиться зі мною».

Її пограбували. З її розповіді стало зрозуміло, що в неї вихопили сумочку. Злодій, поза сумнівом, звернув на неї увагу ще в одному з ресторанів на узбережжі Монтерея і побачив, як вона оплачує готівкою чек за трьох подруг — усі вони були вдовами похилого віку. Він, напевно, йшов слідком за нею до автостоянки, але його кроки заглушував шум хвиль, тоді він кинувся до неї і на бігу вирвав її сумочку та стрибнув у свою машину, яка стояла неподалік.

Ельва, незважаючи на свої набряклі ноги, поквапилася назад до ресторану по допомогу, але, звичайно, було надто пізно. Кілька годин потому поліція знайшла її порожню сумочку, яка розгойдувалася на кущах на узбіччі.

Три сотні доларів становили для неї значну суму, і кілька днів Ельва була стурбована втратою грошей. Ця проблема поступово зникала, і натомість залишився лише гіркий осад — осад, про який вона казала: «Я ніколи не думала, що це трапиться зі мною». Разом з її сумочкою і трьома сотнями доларів злодій забрав у Ельви її ілюзію — ілюзію особистої винятковості. Вона завжди жила серед привілейованого класу, поза всілякими проблемами та неприємностями, які зазвичай оточують пересічних людей — цілу юрбу невиразних людей з таблоїдів та новин по радіо чи телебаченню, на яких завжди нападають і грабують.

Пограбування змінило все. Затишок, спокій у її житті, безпека — усе зникло. Власний будинок повсякчас вабив її своїми подушечками, гардинами, вовняним пледом та пухнастими килимами. Зараз вона бачила замки, двері, сигналізацію та телефони. Вона завжди вигулювала свого собаку о шостій годині ранку. Але тепер ранковий спокій здавався загрозливим. Вона і її собака час від часу зупинялися і прислухалися до тиші.