Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 31)

Бетті погодилася — вона не могла так легко мені відмовити; і я зрозумів, що зараз мав у своєму розпорядженні величезну слухняну машину. Я отримав дозвіл переривати її одразу (пригадуючи, звичайно, нашу нову угоду), коли вона захихикає, буде говорити з дурнуватим акцентом, спробує забавляти мене чи буде згадувати про речі, які відволікають.

Через три чи чотири заняття її «веселий» настрій зник, як тільки вона почала говорити про своє життя вперше з усією серйозністю, на яку заслуговувала ця тема. Вона пригадувала, що мусила вдавати із себе веселу дівчину, щоб інші вважали її цікавою та товариською. Я пояснив їй, що насправді трапилося навпаки: чим більше вона намагалася розважити мене, тим більше я дистанціювався від неї і тим менше цікавою вона мені здавалася.

Але Бетті сказала, що вона не вміє інакше, коли я попросив її змінити стиль поведінки. Показати себе справжню? Якби вона хотіла показати себе, то що б вона показала? Всередині у неї нічого не було. Вона була порожня. (Упродовж нашої терапії слово порожній з’являлося все частіше. Психологічна «порожнеча» — поширене поняття під час лікування людей з розладами харчування.)

Я підтримував її як міг. От зараз, сказав я Бетті, вона ризикує. Зараз вона отримала десь балів вісім-дев’ять на шкалі одкровення. Чи відчула вона різницю? Вона одразу зрозуміла. Вона сказала, що боїться, що в неї таке відчуття, ніби вона має вистрибнути з літака без парашута.

Мені було вже не так нудно. Я позирав на годинник не так часто, і одного разу на занятті з Бетті навіть узагалі не слідкував за часом, як це бувало раніше, не лічив хвилини, які мені ще потрібно було витримати. Я дивився на годинник лише в тому випадку, коли хотів дізнатися, чи вистачить нам часу, щоб поговорити ще про якусь проблему.

Уже не було потреби боротися зі зневажливими думками про її зовнішній вигляд. Я більше не помічав її тіла і, натомість, дивився їй в очі. Я був здивований, коли відчув перші хвилюючі співпереживання з нею. Коли Бетті розповідала мені про те, як вона пішла одного разу в ковбойський бар, де два селюки підійшли крадькома до неї ззаду і почали глузувати, мукаючи, як корова, я відчув образу та злість і щиро сказав їй про це.

Мої нові почуття до Бетті змусили мене пригадати моє перше враження про неї. Я зіщулився від сорому, коли подумав про всіх гладких жінок, до яких я був нетерпимий.

Усі ці зміни вказували на те, що ми рухаємось у правильному напрямку: тепер ми звернули увагу на самотність Бетті та обговорювали її прагнення до усамітнення. Я сподівався показати їй, що інша людина може знати про неї все і, незважаючи ні на що, турбуватися про неї.

Зараз Бетті однозначно була втягнута в терапію. Вона думала про наші дискусії між сеансами, вела довгі уявні розмови зі мною протягом тижня, чекала з нетерпінням наших зустрічей і навіть трохи злилася та розчаровувалась, коли відрядження змушували її пропустити заняття.

Але в той же час вона почала відчувати нездоланний смуток і навіть певну тривогу. Я хапався за будь-яку можливість зрозуміти, що відбувається. Якщо в пацієнта з’являються ознаки налагодження стосунків із психотерапевтом, у той момент терапія дійсно починається, а дослідження цих симптомів допоможе дістатися до головних проблем.

Її тривога стосувалася страху перед залежністю від терапії. Наші заняття стали найважливішою подією в її житті. Бетті не знала, що трапиться з нею, якщо вона не буде отримувати свою тижневу «дозу». Мені здалося, що вона все ще опиралася і хотіла вберегти своє усамітнення, коли казала про «дозу», а не про мене, і я потроху починав з нею сперечатися щодо цього.

— Бетті, у чому небезпека того, щоб дозволити мені щось означати для вас?

— Я не впевнена. Мені страшно. Мені здається, що я надто сильно потребуватиму вас. Я не знаю, чи зможете ви і в майбутньому зі мною спілкуватися. Я буду змушена залишити Каліфорнію через рік, пам’ятаєте?

— Рік — це тривалий період. Отож, ви уникаєте мене тому, що не завжди матимете змогу зі мною спілкуватися?

— Я розумію, що це звучить безглуздо. Але я роблю те ж саме з Каліфорнією. Я люблю Нью-Йорк і зовсім не хочу любити Каліфорнію. Я боюся, що, коли заведу тут друзів і мені почне тут подобатися, я не захочу повертатися. Інша справа, що я почала відчувати: «Чого хвилюватися? Я тут тимчасово. А хто хоче тимчасових друзів?»

— Але через ваше сприйняття ви живете життям без людей. Можливо, тут ховається причина, чому ви відчуваєте пустку всередині. Так чи інакше, але будь-які стосунки закінчуються. Немає нічого вічного у нашому житті. А ви відмовляєтесь від можливості насолоджуватися сходом сонця через те, що ненавидите дивитися на його захід.

— Коли ви так кажете, я розумію, що це дурниці, але що ж поробиш. Щойно я зустрічаю нову людину, яка мені подобається, я одразу починаю уявляти, як ми будемо прощатися.

Я знав, що це важлива проблема і що нам слід повернутися до цього питання трохи згодом. Отто Ранк[13] описував позицію свого життя чудовою фразою: «Відмова отримати кредит життя з метою уникнути розплати смертю».

У Бетті зараз почалася депресія, яка все-таки була короткочасною і мала цікаву та парадоксальну особливість. Бетті трохи ожила завдяки близькості та відкритості наших стосунків, але замість радості й захоплення відчувала смуток через усвідомлення, що її життя до цього часу було позбавлене інтимності та будь-яких близьких знайомств.

Я згадав іншу пацієнтку, яку лікував рік тому, — сорокачотирирічну дуже відповідальну та сумлінну лікарку-терапевта. Одного вечора під час сімейної сварки вона забагато випила. Хоча для неї це й було нехарактерно, але після випитого алкоголю вона поводилась як п’яна: кидала тарілки об стіну і майже влучила у свого чоловіка лимонним пирогом. Коли я побачив її через два дні, вона здавалася винуватою та пригніченою. У спробі розрадити її я намагався пояснити, що втрата контролю не завжди є катастрофою. Але вона перервала мене і сказала, що я не так все зрозумів: вона не відчувала себе винною, натомість шкодувала, що чекала аж сорок чотири роки, щоб перестати зважати на зовнішній тиск і показати свої справжні почуття.

Незважаючи на сто двадцять кілограмів ваги Бетті, ми з нею рідко обговорювали її дієту та зовнішній вигляд. Вона часто розповідала про епічні (але зазвичай безрезультатні) битви, що їх вела зі своєю матір’ю та друзями, які намагалися допомогти їй контролювати кількість спожитої їжі. Я свідомо хотів уникнути цієї ролі; натомість я твердо вірив, що, якщо я допоможу усунути всі перешкоди, які стоять на шляху Бетті, вона зможе самостійно, взявши ініціативу в свої руки, дбати про своє тіло.

На той час, досліджуючи проблему її самотності, я вже з’ясував для себе головні труднощі: депресія Бетті потроху минала, і вона, заповнивши для себе соціальну нішу, більше не вважала їжу єдиним джерелом задоволення. Але це тривало доти, поки вона не дізналася про несподівані відкриття щодо небезпеки втрати ваги, і тоді ніяк не могла наважитися сісти на дієту. А сталося це так.

Коли вона вже відходила на терапію кілька місяців, я вирішив, що її успішне лікування можна ще прискорити, якщо до індивідуальних сеансів ми додамо групові заняття. По-перше, я був певен, що це мудро — створити їй дружнє товариство для того, щоб легше пережити складну дієту, на яку вона збиралася сісти найближчим часом. По-друге, терапія в групі дала би Бетті можливість усвідомити проблеми в спілкуванні з іншими людьми, які ми виявили під час індивідуальних занять: приховування фактів, потреба розважати співрозмовника, відчуття, ніби їй нема чого запропонувати. Хоча Бетті була налякана і спочатку опиралася моїй пропозиції, вона хоробро приєдналася до групи, яку вели двоє ординаторів.

Одним з її перших групових занять було те славнозвісне, на якому Карлос, котрий також був моїм пацієнтом і ходив до мене на індивідуальні заняття (див. «Якби зґвалтування не забороняли…»), повідомив групі, що в нього невиліковний рак. Батько Бетті помер від раку, коли їй було дванадцять років, і від того часу вона страшенно боялася цієї хвороби. У коледжі вона спочатку записалася на медичні курси, але не довчилася до кінця через страх, що їй доведеться контактувати з онкохворими.

Наступні тижні контактування з Карлосом спричинили такий страх у Бетті, що я мав провести кілька позапланових сеансів, і мені було вкрай важко переконати її не кидати групові заняття. У неї з’явилися тривожні фізичні симптоми — головний біль (її батько помер від раку мозку), біль у спині та задишка, а ще вона страждала від нав’язливої думки, що в неї також рак. Від того часу як у неї з’явилася фобія, пов’язана з лікарями (вона боялася піти на прийом до лікаря, бо соромилася свого тіла, а найбільше переживала через огляд живота), я просто не міг її заспокоїти.

Спостерігаючи за тим, як Карлос марнів, Бетті згадала, як її батько протягом дванадцяти місяців перетворювався з огрядного чоловіка на скелет, замотаний у великі складки зайвої шкіри. Хоча вона й визнавала, що ця думка позбавлена здорового глузду, але від часу смерті батька Бетті уперто вірила, що втрата ваги зможе зробити її вразливою для раку.

Також у неї були неприємні спогади про втрату волосся. Коли вона вперше відвідала групу, Карлос (у якого після хіміотерапії випало все волосся) був у перуці, але у той день, коли він розповів про свою хворобу, він прийшов лисим. Бетті була страшенно налякана і згадала, як батька поголили перед операцією на мозку. Вона пам’ятала, як перестрашилась, коли під час попередньої дуже суворої дієти почала втрачати волосся.