Ирина Вильде – Незбагненне серце, том 1 (страница 15)

— Так,— згодився Борис.

— Добре,— сказала Оксана,— а тепер послухайте історію «маленької господині великого дому», як ми її називали за Джеком Лондоном. Свідком була я сама... Це було минулої зими в наших Карпатах, байдуже, де саме... Ми всі були вже в зборі, як до нашої домівки попросилося ще двоє «надпрограмоиих» лижників. Він і вона: Юрій і Уляна. Пара ця від першої спільної вечері завоювала нашу симпатію: він такий високий, що головою об сволок торкався, а вона — як курчатко: навіть до плечей не досягала йому. На додаток ці двоє лижників привезли з собою тільки одну пару лиж. Виходило на те, що Юрій на прогулянках возить свою суджену в наплечнику. Ще того самого вечора назвали ми Уляну «маленькою господинею великого дому». Бракувало ще тільки того «третього», і «маленька господиня» мала його вибрати собі сама з-поміж чотирьох співмешканців.

Другого дня Уляна призналася, що вона не любить лижного спорту: видається їй занадто втомлюючим. Сюди приїхала тільки для товариства судженому... Це мене здивувало...

— Нічого дивного,— пояснила «маленька господиня»,— це, може, навіть краще, як суджені мають де в чому відмінні уподобання.

Вони обоє з Юрою дуже зважають на те, щоб їх кохання не стало колись перешкодою в розвитку їх індивідуальностей.

— Людина повинна залишитися собою навіть тоді, коли когось любить більше, як себе саму,— висловила свою думку «маленька господиня».

Кожного ранку, як ми вибиралися в гори, на розі нашої домівки проводжала нас голівка «маленької господині». Опівдні заставали ми її у великому фотелі з підібраними під себе ногами з книжкою на колінах. Незважаючи на те, що вона кожне наше повернення (Юра звичайно вертався скоріше від нас додому) зустрічала справді з дитячою радістю, образ «маленької господині» у великому готелі все видавався мені чомусь сумним.

Я спитала її (потім думала, що не повинна була цього робити), чи не сумно їй самій по нашім від'їзді.

«Маленька господиня» енергійно заперечила голівкою:

— Коли б ви знали, яка це розкіш — уміти чекати когось дорогого, ви не дивувалися б мені. Інколи здається, що я жінка моряка, чоловік якої вибрався в далеку подорож... А інколи... Ви знаєте,— змінила раптом тон і тему розмови,— я два роки тому була серйозно хвора, і... мені не рекомендували перевтомлюватися.

— Ні, я не знала цього, звідки? В такому разі хай ваш суджений бодай що другий день лишається з вами.

— Ви зовсім не знаєте Юри... Коли б ви знали, як любить він простір,— «поклик» простору, каже він,— ви б не вимагали від нього... А до того... ми зобов'язалися взаємно шанувати особисту свободу... Любов хоче мати вільні крила, Оксано,— обернула в жарт нашу розмову Уляна.

Уляна говорила правду: Юра, як дикий звір, любив простір і небезпеку. Ми всі не могли начудуватися його відвазі і вправності. «Король снігів»,— сказала про нього Маруся. Лише Нора не захоплювалася їздою Юри. Вона не ховалася з тим, що мусить дорівняти йому.

Від неї пішла теж ідея влаштувати змагання. Всім було ясно, що це мало бути не змагання, а двобій Нори з Юрою.

— Чого ви хочете від Юри? — не втерпіла я, щоб не запитати Нори.

— Хочу бути такою, як він!..

Згодом помітила я, що Юра не покидає нас, як це перше бувало, на верхах і не йде скоріше до домівки. Він вертався тепер разом з усіма. Бувало й так, що навіть спізнявся інколи, як Норі приходила охота навчитися якого нового трюку на лижах.

— А все ж,— сказала я одного дня до Уляни,— ви попробуйте вчитися їздити на лижах. Це вам від мене щира рада.

— Ви підозріваєте, що я ревную до Нори? — спитала мене просто «маленька господиня».

— Ні, я не думаю, що ви заздрите... хоч не здається мені, щоб вас нітрохи не цікавило це, скажім, дуже щире ставлення Юри до Нори. Не вірю вам, Уляно...

Вона засміялася. Сміху цього не могла б я з чистим сумлінням назвати щирим.

— Ви всі дуже любі, дуже милі, але я направду нітрохи не заздрю ні одній з вас. Це не повинно ображати вас... ані дивувати, що... Юра користується такою свободою в мене. Я вже вам сказала: наша особиста свобода не сміє бути ні в чому порушена. Не бачу причини, чому мала б я зламати своє слово...

А проте одного ранку призналася мені «маленька господиня», що вона хотіла б побачити, як Нора і Юра з'їжджають з гори. Адже про це в домівці чуда оповідають. Але нехай я її не зраджу перед Юрою; це буде несподіванка для нього.

Ми справді вибралися нишком обидві, щоб підглянути тих одчайдушних. Я вдала, що не догадуюся про справжню причину цікавості Уляни. Випадок хотів, щоб ми прийшли під гору, коли вони пустилися з гори. Як два крилаті птахи, пролетіли мимо і, не пізнавши нас, в шаленому розгоні помчали далі.

— Він не запримітив мене, і я не могла навіть затримати його,— сказала тихенько Уляна...

Я подумала тільки собі, що тих двох ледве хто стримає уже в їх розгоні.

Уляні сказала я ніби жартома:

— Забагато волі даєте Юрі — може ще до якої катастрофи прийти тут, у цих горах...

Вона не відповіла нічого.

Того дня увечері пробувала я вплинути на Нору...

— Облиште свою гру з Юрієм, Норо... з огляду на нашу «маленьку господиню»...

— Чого ви хочете? Хочете, щоб той, хто має такі здорові ноги, як Юра, хто так по-вовчому любить простори, зрікся цього задля... вигідного фотелю? Можете самі сказати це Юрі, а я не маю серця.

Така була відповідь Нори, і я, незважаючи на свої симпатії до Уляни, мусила визнати, що Нора має рацію.

Два дні пізніше від'їжджала я вже до міста. Поїзд мій відходив перед полуднем, так що з лижниками попрощалася я ще рано. Залишалася тільки Уляна. Вона кілька днів почувала себе не зовсім здоровою, тому я прощалася з нею в хаті, заборонивши проводжати мене хоч би за ворота.

Я була вже на вулиці, як почула голос Уляни:

— Оксано!..

Мусила зупинитися: те дівча вилетіло за мною в самому светрі.

— Кажіть, чого вам треба, та й утікайте до хати, Уляно, бо на смерть простудитеся...

— Я... хотіла вас спитати... але не смійтеся з мене, Оксано... Я... хотіла б знати, чи не запізно вже мені вчитися їздити на лижах?..

Я аж надто добре зрозуміла це «чи не запізно вже» в устах цієї волелюбної «маленької господині великого дому», але не мала серця сказати їй правду.

Замість відповіді я незграбно поцілувала її в очі. Залишила її власному здогадові, що міг той поцілунок означати — співчуття чи надію?

1934

24 ГОДИНИ

Ромо, я вдячна тобі, що ти намовив мене на експрес. Від цього ледве помітного, одноманітного колихання наче віднаходять себе мої думки. Думаю: заки заїду додому, лист цей буде вже в дорозі до тебе.

Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти з собою звідти сюди.

Десять літ. Я навмисне вибрала цей рік, як з фото випускників шкіл: 1922— 1932. Випадок хотів (якими капосними бувають іноді сліпі випадки!), щоб щойно в цьому році вдалося мені обманути «органи громадської безпеки» і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через кордон на 24 години.

Тепер, коли я знову по цей бік кордону, на своїй прибраній вітчизні-мачусі, думаю, що мій вчинок дуже легкодушний. Адже на випадок, коли б викрилося моє обманство, мого батька в ту мить прогнали б з роботи. Він тільки й улаштувався тут на роботу під тією умовою, що ні він, ні ніхто з його рідні не повертатиметься на Буковину.

Але я так страшенно хотіла тебе бачити. Нічого більше, тільки побачити, діткнутися рукою твого обличчя і пережити свідомість, що це дійсно ти. В перших роках у моїй новій батьківщині здавалося мені, що в твоєму образі зосередилася туга за рідним краєм і юністю і звідси ця нестримна жага. Але згодом, Ромо, згодом я переконалася, що нічого ані нікого не хочу бачити, крім тебе.

Коли я сиділа на вокзалі в Чернівцях, я була така зворушена тим, що за десять літ нічого там не змінилося, що мусила зупинитись, аби звести дух.

Ніякої зміни за десять літ!

Чи ж не була я вправі думати, що час зупинився і я застану все таким, яким покинула? Було заледве 6 вранці. Перед собою мала я цілий день і зустріч з тобою. Навмисно не брала візника, щоб не називати вулиці, щоб не потребувати «кудись» їхати. Я йшла просто перед собою. На ринку зупинилася: на схід і захід, північ і південь маю друзів і знайомих у цьому місті. Та я не хотіла зустрінути нікого, заки не зустрінуся з тобою.

Коли на ратушевім годиннику вибила восьма, я подумала: якщо ти вже встав і вийшов до міста, я можу зустріти тебе ось-ось на вулиці, на розі будь-якого дому.

Я пішла вулицями міста шукати тебе. Сама свідомість, що ти живеш у цьому місті, що, можливо, вже невдовзі стріну тебе, сповнила мене такою радісною, такою безіменною вдячністю до світу, до незнайомих людей, до придорожніх акацій, взагалі до того прегарного ранку, що я насилу стримувала сльози.

Опівдні, коли все ще не зустріла тебе (з моїх 24-х годин залишилося тільки 16), я вирішила — чуєш, Ромо? — зайти до дому твоїх батьків і там дізнатись про тебе.

Я мусила хоч би за ціну своєї дівочої гордості дізнатись, що з тобою, бо з моїх 24-х годин ставало все менше і менше.

Матір твою застала я на терасі дому проти сонця. Вона ледве помітно постаріла, ця тверда жінка.

Мати твоя буцімто й не здивувалася, що побачила мене на порозі свого дому, куди я, «гола-боса», наречена без приданого, ніколи не мала вільного вступу. Мене відразу заболіла та ввічливість, з якою твоя мати привітала мене. «Як мало мушу я значити вже для її сина, коли вона може так приязно посміхатись до мене! За яку «нешкідливу» вважає вона мене у своїм домі»,— подумала я собі.