Ирина Вильде – Незбагненне серце, том 1 (страница 17)

Ми з чоловіком були біля входової брами, як нагорі в голю втихла оркестра і хтось почав грати на фортепіані давно призабуту, немодну мелодію. Відтоді туга моя, як той циган, волочиться по світі, заслухана у тони старої східної мелодії.

1934

ДУХ ЧАСУ

Галя манікюрує собі пальчики й розмірковує над подіями останнього тижня. Виходить, що таки їде до Львова.

Власне, вона проти цього нічого не має. Чого? Можна й до університету записатися.

Правду кажучи, Галя думає, що це мусить навіть бути цікаве: приходиш собі на лекції, коли хочеш, покидаєш, коли хочеш. А до того товариші. Так, там обов'язково всі «товариші».

Справді цікаво.

А крім того, й те треба взяти до уваги, що тут, у їх містечку, зараз би всі інакше почали до неї ставитись, якби була в університеті записана.

Не обов'язково й кінчати. Назва «студентка» й так прилипла б уже до неї на довгі роки.

Все було б дуже мило, якби мама не вперлася, щоб вона таки дійсно закінчила університет. Грошей у них не переливається, тож і Галя не може довше студіювати над чотири роки. Галя мусить мати «свій хліб» і бути самостійною,— каже мама.

Але Галя не хоче ані «свого хліба», ані «самостійності», бо Галя має свої плани...

Але як пояснити це мамі, коли мама ще з тих, що за «власним хлібом» уганялися?

Тому Галя обирає окружні дороги:

— Мама знає, що Стефко Загірний ще й цього року не закінчив курсу. Каже, що в університеті не те, що в гімназії... Каже, що попросту... попросту... не можна того курсу закінчити...

Мама не догадується, куди спрямована стріла, тому відповідає в найглибшому переконанні:

— А ти, доньцю, покажеш усім, що за чотири роки приїдеш з дипломом у руці... Ще, може, й з планом докторської праці... Так, я не раз це говорила, що жінки куди здібніші й солідніші від чоловіків. З мене тоді сміялися... а тепер ти доведеш... Ех, якби я мала таку змогу студіювати в університеті, як ти...

Галя підкрадається з іншого боку:

— Мама чула, що Оля виходить заміж на канікули? Сміється, що на студії їду. Каже: «Волію ті гроші собі на посаг зложити». Каже таке смішне: «Заки ти покінчиш свої студії, то я вже сина буду виховувати на щирого патріота». Смішно...— додає від себе Галя для того, щоб увести в оману материне вухо.

Але мама наче не дочуває сьогодні.

— Дурницю робить Оля, а ще більше її батьки, що дитину без ніякого звання, без забезпечення дають з хати... Ану ж хай умре чоловік чи, і таке буває, вона не зможе погодитися з ним у співжитті, то що тоді? От ти, моя доньцю, скінчиш університет, будеш своя пані... А тоді — знайдеш собі до вподоби чоловіка — добре. Не знайдеш — теж добре... А продавати себе комусь задля кусника хліба не потребуватимеш...

Галя не пробує вже більше. Пощо? Однаково з мамою не порозуміється...

На ґанку сидить бабця. Сидить отак цілими днями до сонця та й тільки й роботи, що мухи обганяти з рук.

Галя з серцем, повним непорозумінь і жалю, сідає собі на поріг ґанку біля стіп бабці.

Колись... як бабця ще цікавилася тим, що дома діється, Галя не з одного свого клопоту звірялася їй. Тепер бабця вже старенька. Дуже старенька. Буває інколи, що й переплутає минуле з теперішнім. А все ж таки... коли серце переливається від жалю, а рідна мати не розуміє...

До кімнати мами долітають слова розмови внучки з бабцею. Галя мусить кричати, бо бабця недочуває гаразд:

— Ну, нащо мені це, бабцю?

Бабця щось відповідає, бо Галя знову каже:

— Але як я це мамі скажу? Як?..

Це вже мусило обурити бабцю, бо підносить голос так, що мама розуміє кожне слово:

— А ти роби ось як: запишися на той університет... хай мамі здається, що ти вчишся... а ти розглянься... добре... Я теж так робила... але моя мама знала про це... відвезли ніби до міста музики вчитись. А до року вже по весіллі було...

І знову не можна розуміти слів бабці. Мама догадується, що тепер ідуть науки: як повинен «він» виглядати та в який спосіб найлегше собі його серце здобути. Але ось знову щось обурює бабцю, бо голос знову стає на цілу октаву вищий:

— Коли я була таку доньку мала, як ти!.. З своєю... з твоєю мамою... мала я чистий хрест божий з її науками та самостійностями... Не хотіла... розуміти мене... що для жінки найкраща самостійність при боці чоловіка... Богу дякую, що хоч внучка розуміє мене...

І знову щось шепочуть обидві...

1934

ЙОГО СЕСТРІ — МАРІЇ

Оркестр вже давно втих, а перший скрипак усе ще стояв на підвищенні. Не міг обігнатися від жіночих рук, що простягались до нього й просили, так сердечно просили, ще раз заграти.

Це був твій брат, сестро.

Я ступила на поріг салі, а доглянувши його посередині цього малого світика темних й ясних жіночих голів, почула, як щось кольнуло мене в саме серце.

Так кожна з цих голівок — то барикада, кожна з цих простягнених рук — то загорода з кільчастого дроту на дорозі до серця твого брата... Як же ж мені дістатись до нього?

І враз надбігла ти, ясноока, з другої салі з своїм коханим. Із сміхом промостила собі ліктями дорогу до брата, поклепала його по рамені, щось шепнула до вуха й... сталось чудо: його скрипка знову ожила.

Ще того самого вечора познайомилася я з тобою й запросила тебе до себе. З тієї хвилини шлях до серця твого брата стояв передо мною певний і без перешкод.

Вибач мені за цей підступ.

Не пам'ятай мені й моєї нещирості в перших днях нашої приязні. Ти — його сестра! За все, що потім було, тобі належить тільки дяка й благословення від мене. Благословляю: за кожну записку від нього, за кожну сумну чи радісну вістку про нього, за кожну зраджену таємницю з його життя, за кожну переказану пригоду з його дитинства, за кожну привичку, за кожне його уподобання — благословляю і за перед-сказання його зради й кінця нашому коханню...— також благословляю.

1 тепер вибач мені мою нещирість: інколи ще пишу до тебе. Так як би ніколи й не знала твого брата. Так як би тих кілька літ змили всякий спомин в мойому серці по ньому.

Пишу: про себе й свою нову любов, про справи далекі й близькі моєму серцю, про все й для всього є в моєму листі згадка й місце, тільки для твого брата нема слова в мене...

Але ти, ясноока, не тільки його сестра, ти й жінка ще. Ти вичитуєш у моєму листі не написане, те незапитане, те найбільш пожадане... й на кожне моє питання присилаєш мені відповідь: він здоровий і веселий... їхав за границю й оце повернувся... Його суджена чужинка, й тому нема місця для неї у вашім домі... І так далі, й так далі... зовсім так, як колись.

Благословенна будь, сестро, за своє чуйне серце, що ненаписане відчитує, на непитане відповідає. Благословенна будь за своє велике серце, що вміє вибачити нещирість з надміру любові.

А тобі, Всевишній, тричі дяка за те, що крім серця даєш нашим коханим ще й сестри!

1934

ЖЕРЕБ

— Ти, може, хворий? — спитав він приятеля й усміхнувся сам з свого питання: не могло бути й мови про хворобу в цього чоловіка.

Той заперечив:

— Хворий? Зовсім ні.. Звідки впало тобі таке питання в голову?

— Ну, судячи з твоєї міни... треба вважати тебе або за хворого, або... за дуже нещасного. Серйозно, в чому річ?

Той знову заперечив: