Ирина Донку – Подорож до себе. Ідеальний збірник практик для жінок (страница 6)
Запитай так: «Прошу посилити сигнал» – 3 рази (подумки про себе).
Як ти зрозуміла, ти щойно отримала відповідь «так» або «ні». А тепер ще раз задай запитання: «Я дихаю?» І слухай відгук свого тіла. На якому пальці руки твоє несвідоме воліє спілкуватися з тобою, через яке відчуття в руках?
А тепер задай собі наступне запитання: «Я зараз перебуваю під водою?» І слухай відповідь, яка прийде.
І коли відповідь прийде, попроси своє несвідоме посилити її. «Прошу своє несвідоме посилити сигнал».
А тепер задай найпростіше запитання, на яке ти можеш отримати відповідь «так» або «ні», і слухай відгук свого тіла. Відповіді вже приходять швидше. А тепер задай ще одне запитання, яке тебе найбільше цікавить у цей момент, можливо, те запитання, яке ти підготувала на початку, або те, що приходить тобі в цьому стані. І поспостерігай за відгуком – «так» чи «ні».
А тепер настав час задати ще одне запитання, на яке ти особисто хочеш отримати відповідь. Можливо, це запитання про майбутнє, можливо, про минуле, це запитання, на яке ти хочеш отримати ствердну відповідь «так» або «ні». Задай його собі прямо зараз і слухай відгук свого тіла, «так» чи «ні».
А тепер відчуй, як у тебе входить білий потік світла, прямо в маківку голови, і наповнює білою божественною енергією, теплом і сприятливим станом. Усі зайві, непотрібні образи зникають, залишається твій чітко виражений тілесний відгук як новий інструмент спілкування з підсвідомістю.
Повторюй за мною подумки або вголос: «Я чітко усвідомлюю свої нові здібності і використовую їх на благо» – 3 рази.
Зараз я рахуватиму від 5 до 1. І коли я назву цифру 1, ти повністю вийдеш із трансового стану і почуватимешся чудово, ти будеш сповнена сил і енергії, а також позитивних емоцій, у тебе буде прекрасний настрій.
5 – Твоє тіло починає виходити з трансу.
4 – Кожна клітина на фізичному рівні наповнюється бадьорістю.
3 – Ти знаєш, що у тебе тепер є місце сили, і воно завжди з тобою.
2 – Твоє тіло наповнюється енергією, ти готова з упевненістю йти в нове життя.
1 – Відкривай очі і повністю виходь із трансу.
Мені, однак, хотілося б сказати вам наступне: головні відкриття та внутрішні зміни відбудуться, якщо ви не просто читатимете, а виконуватимете вправи. Те, що ми чуємо, часто забувається, те, що бачимо, запам’ятовується трохи краще, але лише те, що ми робимо самі, можна зрозуміти і відчути по-справжньому глибоко. Навчившись любити себе і довірившись Вищій Силі, ми стаємо причетними до Безмежного Духу світу любові. Наша любов до себе по-справжньому творить дива і притягує до нас чудові переживання. Любов до себе – це не про егоїзм, а про здорове ставлення до цього світу.
Закон розуму: Щодня відкрито заявляйте про те, чого хочете в житті. Заявляйте так, ніби ви вже цим володієте.
З любов’ю, Надія Семенова
ТАМАРА КИРИЛЮК
Переходи, кризи,
переродження
«Я ті очі, які плакали…»
Я – Тамара Кирилюк. Я – психолог, духовний наставник, лідер, віруюча людина. Маю духовну освіту. Багато років я була керівницею жіночого центру реабілітації для жінок із залежностями. Моя місія – допомагати людям, які потрапили в біду, пережили кризу чи втратили сенс життя. Моя мета – не лише допомогти відновитися, а й підтримати людей у пошуку їхнього покликання, створенні себе, розкритті своїх дарів і талантів, становленні як особистості. Нині я живу в Німеччині, в місті Гамбург, і продовжую займатися цією справою. Проводжу коучингові програми для підвищення самооцінки та працюю над багатьма іншими темами. Також продовжую допомагати людям із залежностями. Це моя місія, моє покликання і призначення на землі!
Цей розділ – моя відверта розповідь про те, як я пройшла через особисті кризи, втрати, залежність, біль, еміграцію і змогла відродитися заново. Тут ви знайдете мою історію зцілення, шлях відновлення, віри, духовного зростання і повернення до себе. Я ділюся важливим висновком: поки ми живі – усе можна виправити. Вік, минуле чи обставини не заважають почати спочатку, знайти своє покликання і стати найкращою версією себе. Я вірю: кожна людина унікальна, і її душа прийшла в цей світ із даром. Через практичні рекомендації та особистий приклад я хочу надихнути читача: навіть якщо все руйнується – це шанс почати жити по-справжньому. Адже біль – не вирок, а точка переродження. Ласкаво просимо до моєї історії, можливо, вона відчинить двері і у вашій душі.
Мене звати Тамара Анатоліївна Кирилюк. Мені 52 роки. Я народилася і виросла в Україні, у столиці – місті Київ. Нині я живу в Німеччині, у прекрасному місті Гамбург. Я психологиня.
Вивчала арт-терапію та гештальт-психологію. Я постійно розвиваюся. Останні 10 років я займалася допомогою людям із залежністю від алкоголю та наркотиків. Також була активною учасницею багатьох соціальних проєктів.
Коуч. Наставниця. Духовна практикуюча. Мама дорослої доньки та бабуся. Не заміжня. Люблю природу, музику, моду, вмію смачно готувати.
Відвідую модельну школу і беру участь у показах мод – це моє нове захоплення, моє хобі. Зараз я вперше пишу розділ книги – це мій історичний момент, початок моєї особистої подорожі у письменництво. У цьому розділі я трохи поділюся своїм досвідом та своєю історією, а також дам практичні кроки, які допомагають мені в житті. Запрошую вас, дорогий читачу, на свою сторінку.
Мій шлях до себе через кризи
Я народилася в 1973 році, у квітні, навесні. Я росла в часи, коли ще існував Радянський Союз, – це був час, коли нас вчили бути сильними і вольовими, слово «я» взагалі не існувало – лише «ми». Нас не вчили любити себе. Ти народився – і вже винен. Винен батькам, винен сім’ї, винен Батьківщині, потім винен чоловікові, винен дітям і так далі.
У якийсь момент свого життя, через багато років, я зрозуміла, що занадто багато заборгувала самій собі. Що я зовсім себе не знаю, завжди думала про всіх, але не про себе. Мені рано довелося подорослішати: моя мама постійно хворіла, батько виховував нас із братом, як умів. У 20 років я зрозуміла, що життя не таке яскраве, як я собі уявляла. Я пережила зради, розчарування, і весь час у мене виникали питання: чому саме я?
Потім я народила дитину без чоловіка – ще одна криза. Союз розпався, 1990-ті роки були дуже важкими, багато хто їх пам’ятає. Мені довелося працювати не там, де я хотіла, але я отримала добру школу життя і досвід. Я працювала в кейтеринговій компанії – шеф був німцем, я займалася виїзними бенкетами. Мене навчили багато чому в цій сфері, я стала справжнім універсальним солдатом: від приготування їжі до сервірування столів. Загалом, школа була хороша. Завдяки цій роботі я сьогодні багато вмію. Але в душі я хотіла іншого, я ніби не жила своїм життям. Це було існування…
Я мріяла бути психологинею, але в мене не було можливості навчатися – потрібно було допомагати своїм батькам і ставити на ноги свою доньку. Багато хто з вас, шановні читачі, можливо, зрозуміє мене, хтось, можливо, проходив через ці ж труднощі. Особисте життя я так і не змогла влаштувати. Мені постійно не щастило. І все це, насправді, через низьку самооцінку і нелюбов до себе. Ми іноді думаємо, що любимо когось, але це неправда. Швидше за все, ми своїми вчинками намагаємося заслужити любов і не витримуємо самотності. Бо коли залишаєшся наодинці, розумієш, що тобі страшно прийняти той факт, що всередині ти порожній… Цей холод відторгнення себе і свого тіла, купа комплексів, невпевненість у собі, комплекси неповноцінності.
Я багато працювала на ненависній мені роботі, розчарована в житті, розчарована в коханні, в людях. Зрада. Біль.
Мені було лише 27 років, коли я зрозуміла, що повністю зруйнована, що в мені немає життя. Я так хотіла змін, але в мене не вистачало сил їх шукати. У моє життя прийшов алкоголь, який ще більше руйнував моє тіло, моє життя, мою душу, моє здоров’я. Я проходила кола пекла. До 36 років я залишилася без батька і матері – вони померли, а в мене була донька, якій було лише 14 років. Вона була єдиною радістю і сенсом мого життя тоді. І в якийсь момент я прокинулася, прийшло усвідомлення: живи заради неї, ти зможеш, вставай. Я не знала, як і що робити, мені казали, що зі мною все гаразд, але я розуміла: так жити не можна – це не я, і все, що зі мною відбувається, – не моє життя.
Я знайшла групи Анонімної 12-крокової програми – це були групи підтримки для залежних людей у місті Києві. Я пройшла цю програму – шлях із 12 кроків відновлення особистості. Це був нелегкий шлях. Найскладніше – це змінити себе. Найстрашніше – це зустріч із собою. Я не вміла жити. Так, я закінчила школу, непогано вчилася, була здібною, мала багато талантів. Але ті труднощі, які прийшли в моє життя, я не була до них готова, і вони мене зламали. Зламали – але не вбили. Найголовніше – це було прийняте рішення: так я більше жити не буду. І я включилася, я почала цей шлях відновлення, і в мене вийшло. Хочу сказати, що не всі, хто був зі мною на цьому шляху, впоралися, і не всі сьогодні навіть живі. Але це окрема історія.
Я хочу поділитися в цьому розділі своїм досвідом. Вірю, що комусь це сьогодні дасть надію, а можливо, й відповіді на питання, які ви давно шукаєте.
Мій шлях виходу з кризи почався з навчання, роботи над своїми помилками та вибудовування нових звичок. Згодом я кинула палити. Я почала розвиватися, йти до себе і своєї мрії. Я проходила навчання гештальт-психології, багато інших практик, опрацювала свої особисті болі, травми, а потім почала допомагати іншим, переважно жінкам.