Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 93)
—
Жукляди низько дзижчали й билися об вікна, наче тлусті, вгодовані мухи. Йотун перегорнув сторінку «Путівника» — там було безліч маленьких малюнків різних предметів — і короткий підпис під кожним. Деякі мали звичний вигляд: мечі, шоломи, лампи, якісь елементи одягу; деякі могли видатися дивними. Утім, Б’юле знав про кожен із них усе: звідки взявся, яким наговором зачарований, на що здатен. Якийсь час йотун ніжно погладжував малюнки пальцем і щось бурмотів. А тоді рішуче згорнув «Путівник», обережно поклав його на підлогу — й із азартом мисливського пса кинувся ловити шухляди.
Ой леле… Чи то стелі виявилися надто високими (вже збудували, так збудували), чи Б’юле був трохи занизький (ніде правди діти), але з таким самим успіхом він міг би ганятися за ластівками в чистому полі.
За якийсь час Б’юле добряче засапався й тяжко опустився на підлогу — саме туди, де до того стояв комод. Знесилено застогнав, мовби в нього вичерпались останні сили, приплющив очі… І, здається, так і задрімав липким важким сном. Якби в йотуна були вії, ніхто й ніколи б не помітив крихітних щілинок між його повіками! До того ж він іще й геть натурально давав хропака — так солодко, що на будь-кого навіяв би сон.
От тільки шухляди знай собі літали і літали. А потім — склалися в комод біля протилежної стіни.
Б’юле вмить перестав хропіти і набундючився… Аж раптом зірвався з місця, наче гарматне ядро. Першої секунди справді могло видатися, що він устигне добігти до комода раніше, ніж шухляди встигнуть розгорнути крила. Але останньої миті вони легко злетіли під стелю, а Б’юле зашпортався, гепнувся з розбігу на підлогу й, мов клунок, проїхався до самісінької стіни, і його лиса маківка з ляским стукотом зустрілася зі штукатуркою.
Б’юле не рухався і, здається, навіть не дихав. Тільки його широкі плечі ледь тремтіли від гірких беззвучних ридань.
Річ у тім, що всі неймовірні магічні артефакти — зокрема і сам Громогурк Форра (хай би що там про нього казали) — зараз кружляли над його лисою голівонькою, замкнені в крилатих шухлядках. А єдине, чого Б’юле не знав про чудесні предмети, — це їхні справжні імена. Тільки народні: на кшталт Громогурк, або З-Плеча-Меч, або Наскрізальний Спис. Справжні імена давали владу над магічним предметом, а головне — дозволяли витягти його із зачарованої скрині; народні ж пасували хіба для побрехеньок у корчмах.
Найгірше, що кожне справжнє ім’я було старанно виведене під зображенням чарівного предмета в «Путівнику», й це, безумовно, надавало неймовірні можливості кожному, кому вдалося б потрапити в цю кімнату з «Путівником» у руках.
Кожному, хто вмів читати.
Розділ 78
— Я не знаю цієї мови, — зітхнув Еміль.
— В якому сенсі? — здивувалася Аврора. — Це ж
Вона піднесла сторінку до очей, ніби хотіла переконатися.
— Це через думкорість, — похитала головою русалка за мить. — Сторінки «Путівника» змінюються, коли ти не можеш прочитати. А насправді виходить, що прочитати ти якраз можеш.
— Тільки не розумію ні слова, — погодився Еміль. — Як із отими табличками.
— «Стережися русалок»?
— Там це написано?
— Хенті-Менті нас побоювався.
— Бо ви страшніші за нього?
Аврора знизала плечима:
— Тобі цікаво, що на сторінці, чи ні?
— Звісно, цікаво…
— Ну, то слухай!
І русалка, ведучи пальцем від слова до слова, переклала таке:
— Зачекай-но… — промовив Еміль. — «Рію» — це може бути «мрію»!
— А «прос» — це «просто»! Та в нас
— Криниці точно не в темряві, — похитав головою Еміль. — І якщо вже ти казала, що вони взагалі не «де», а «коли»… То, може, і перший рядок — «ось тобі три
Аврора хотіла відмахнутися й навіть увімкнула на личку відповідну машкару, але тут мімічні маски стали швидко змінювати одна одну — й услід за здивуванням з’явився захват.
— Не знаю, хто тебе такого навчив, бо каккарі явно не здатні на такі вигадки, — обережно промовила русалка.
— Тоді виходить, знайдеш Криниці, коли зробиш щось там — у непроглядній темряві!
— Завжди знала, що вас не можна жерти, — вражено мовила Аврора.
— Що? — не розчув Еміль.
— Кажу, від захвату можна вмерти! Бо ти перший, хто сказав щось нове, відколи сторінку відправили в океанський архів.
— Але ця сторінка… Вона точно справжня?
— Порви її, — знизала плечима Аврора.
— Що зробити?
— Порви, ну ж бо!
Вона так наполегливо цього вимагала, перемикаючи на обличчі всі можливі машкари азарту, що Еміль узявся за край і смикнув. Із таким самим успіхом міг би спробувати порвати руками нейлонову мотузку. Він смикнув дужче, набагато дужче, а тоді русалка втратила терпець і вихопила в нього сторінку.
— Дивися!
Вона жваво підійшла до каміна й жбурнула сторінку туди.
— Ти чого?! — здивувався Еміль.
Але русалка знала, що робить. За якийсь час вона вигребла сторінку кочергою, підняла й обтрусила сажу.
— Ось. Навіть сліду не лишилося!
Еміль приголомшено обмацував шорстку поверхню ще теплої від вогню сторінки. Він навіть понюхав її, ніби все, що зробила Аврора, могло виявитись якимось фокусом. Сторінка пахла димом і попелом.
— А плями? Звідки вони, якщо вона така незнищенна?
— Сльози щирого каяття. Тільки вони можуть розмити чорнила. Хоч для чого б це вигадали…
— А плакав хто?
— Кит піхто! Звідки ж мені знати! Кажу тобі, її знайшли з плямами.
— Отже, якщо ця справжня, то інші — ні?
— У «Путівнику» повно сторінок, дурнику, — поблажливо усміхнулася Аврора. — Іноді мені здається, що ти розумний. З іншого боку, я й про мартина спершу так думала.
Він саме хотів відповісти чимсь дошкульним, аж раптом його груди пронизав біль — ніби пекло зсередини. Наче по шкірі пустили лаву. Еміль квапливо скинув піджак і розщепнув сорочку. На перший погляд, нічого не було. Хіба що багряна пляма, схожа чи то на опік, чи на синець. Примарний спогад про біль на самому початку завихрення майнув у його голові.
— Болить! — застогнав він. — Дуже сильно…