Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 91)

— Їй треба закрити очі! — впевнено заявив він і присів коло неї навпочіпки.

— Може, пульс перевірити? — несміливо припустив хтось.

— Не треба, — впевнено відповів директор і вправним рухом опустив Ользі Ігорівні повіки.

Учителі в натовпі здивовано перезирнулися. Директор тим часом випростався й підійшов до чорних металевих дверей.

— Ніхто не заходив? — суворо запитав він, відтак витяг в’язку ключів і замкнув двері.

— Швидка вже їде, — повідомила Степанида Купріянівна.

— Хай їде, — струснув головою директор і раптом заявив: — Її треба поховати!

— Кого поховати?

— Її. Що швидше, то краще. Де у вас тут ховають?

— Шок, — прошепотіли в натовпі. — У нього шок.

— Або п’яний, — припустив хтось.

— П’є останнім часом, — погодилася Степанида Купріянівна. — Сам мені казав.

Директор стрімголов кинувся в бік спортзалу. Вчителі ошелешено дивилися йому вслід.

Розділ 75

…Ритмічні спалахи проблискових маячків вихоплювали з присмерку мовчазні понурі лиця тих, що зібралися біля школи. Підсвічені синім, вони нагадували спокійні обличчя мертвих. Пахло гаром. Лікарі з ношами насилу протискалися по слизькому, вкритому кригою ґанку.

— Живі вони, живі! — голосно сказав лікар. — Розступіться! Розступіться трохи!

Останнім, після Ольги Ігорівни, несли Булдакова: на ношах цей пострах усіх учнів молодших класів мав вигляд звичайнісінької дитини — малої й беззахисної. Степанида Купріянівна йшла слідом, зібгалася над сином знаком запитання й крізь схлипування безперестанку щось йому шепотіла, мовби давала якісь настанови.

Хряснули дверцята, завищали на льоду шини, і швидка, випускаючи пелехи білого диму, рушила обмерзлою Вулицею.

За якийсь час винесли ще одні ноші й завантажили їх у бежевий «рафік» без маячків і написів. Тіло було накрите з головою сірим простирадлом. З-під нього стирчали ноги в упізнаваних спортивних штанях шкільного вчителя фізкультури. У натовпі бурмотіли щось про алкоголізм і звичку спати в комірчині, заставленій каністрами, де й «просто так вчадіти можна».

— А оце вже реальність! — раптом по-філософському вигукнув директор школи, наче його хтось питав. — Оце і є життя! Розходьмося, чого стовбичити… Розходьмося!

І натовп понуро потягнувся єдиною засніженою дорогою слідом за «рафіком», мов жалобна процесія.

Розділ 76

Ниточка урд зв’язувала шукачів Криниць на Маяку Мадґулу і мешканців школи на засніженому острові набагато міцніше, ніж могло видатися на перший погляд. У певний момент вона натягнулася так сильно, що жах і біль шкільної вчительки на одному її кінці вмить відгукнулися млосними вібраціями на іншому. І закономірно — хоч, може, на перший погляд і дивно, — що першою їх відчула саме та, кого називали ондиною.

— Боли-и-ить… — раптово застогнала русалка, яка ще секунду тому задоволено споглядала приборкане полум’я в каміні.

Вона сповзла додолу й обхопила руками ребра. Біль набряк всередині неї надутою пухлиною, тугим вузлом, що стягнув усі нутрощі в один тремкий клубок. Він був такий сильний, що позбавляв змоги рухатися й навіть думати, змушував зосередитися на самому лише диханні. Здавалось, якщо не дихати свідомо, то на наступний вдих тіло просто не спроможеться.

Вдих-видих. Вдих-видих.

Аврора гарячково намагалася зрозуміти, де саме болить. «Усередині», — це все, що можна було сказати напевне. Вир болю втягував у себе весь простір між серцем і куприком.

— Що з тобою?

Вона чує запитання, але навіть не розуміє, хто запитує. «Дихання! Зосередься на диханні».

— Щось з’їла? Ти геть біла!

«Біла… — машинально повторює вона подумки. — Геть біла».

Аврора вже зазнавала такого. Тільки не пам’ятає коли. «Завжди, — раптом розуміє вона. — Так було щоразу, тільки не аж так сильно». Хіба не це тягуче неспокійне відчуття вабило її до залів ферментації, де танцювали передсмертні танці каккарі? Просто досі воно ще так сильно не відчувалося. У мільйон разів дужче, ніж завжди.

— Аврора! Аврора! Аврора!

Голос повторює її ім’я знову і знову, не дає зосередитися на диханні, й це починає дратувати. «Як же він бісить», — подумки каже собі Аврора й одразу розуміє: якщо вже вона відчуває бодай щось іще — отже, біль відступає.

Русалка глибоко вдихає й розплющує очі. Він витріщився на неї — чи то здивований, чи то наляканий. Хоча ні — в погляді дитиняти безпорадність: хоче допомогти, але не знає як.

— Що з тобою? — скиглить він.

Русалка повільно кліпнула внутрішніми повіками, насолоджуючись порожнечею, що лишилася після вщухлого болю. Вона називала це «відпливом» — відчуття, коли відпускає біль. Аврора завжди уявляла собі морський берег і як тонни води ліниво відповзають по піску у величне провалля океану. І лишають її в спокої на піщаному пляжі — насолоджуватися гуком мартинів. Іноді їй здавалося, що причина, з якої її вабить біль, — саме «відпливи», якими вона напувалася потім.

— Не зі мною, — промовила русалка. — Я відчуваю чужий біль.

— У мене нічого не болить, — зауважив хлопчик, хоч його й не питали.

— Не твій.

Її мама казала, це «дар». Хоча ліпше би пасувало «прокляття»: Аврора відчувала чужий біль. Не тільки фізичний (хоч, якщо чесно, вона й досі не зовсім розуміла, в чому між ними різниця), а також страх, відчай, каяття, гостре почуття провини, нав’язливі тривожні передчуття, крайній ступінь самотності, пекучі стадії лютої ненависті, всі грані самокартання і самоприниження, тремтливу, сліпу лють і, безперечно, те почуття чорної порожнечі всередині, яке пов’язують із втратою останньої надії, хоча відповідного слова для нього (наскільки Аврорі відомо) не вигадали в жодному зі Світів. Можливо, тому, що коли втратив останню надію — не до вигадування слів.

— Твоїх близьких, — нарешті уточнила Аврора й для певності вказала на дитиня пальцем.

— Мама? — спитав хлопчик, і його лице аж почорніло.

— Звідки мені знати…

Нарешті вона змогла випростатися. Напад ущух. Солодке відчуття «відпливу» теж тануло, наче морська вода, що вбирається в пісок.

Еміль замовк і відчужено втупився в одну точку. Аврора подумала, що зараз він схожий на Вічних. У смертних Дев’ятьох Світів (під водою їх називали «каккарі», що означало чи то «земля», чи то «порох») на обличчі завжди щось написане. Навіть на обличчях мешканців ферментаційних акваріумів, у яких лишився тільки рот, якимось чином читалися завсідні здивування і благуватість. І тільки Вічні вміли не виражати нічого.

Сама вона була напівкровка. Непогано володіла мімічними масками, але машкари, на якій була б така порожнеча, як та, що застигла на Емілевому обличчі, в неї не було ніколи.

— Твоя мама — хто вона? — тихо спитала Аврора.

— Учителька.

— Смертна?

Він знизав плечима:

— Звичайна.

— Хоча б з якого світу?

— Їй давно пора згадати, хто вона, — Еміль, здається, й сам не зауважив, як повторив слова Третього.

— Це через неї ти йдеш до Криниць?

Він не став відповідати.

— Біль означає життя, — недоладно підбадьорила Аврора.

Біль був її вічним супутником, відколи себе пам’ятала. Бо знайти на цій землі місце, де жодній живій душі поруч із тобою геть нічого не болить — майже неможливо. А в якийсь момент Аврора з подивом усвідомила, що біль не лише мучить її, а й притягує. Біль дозволяв почуватися живою.

— Що раніше дійдемо до Криниць, то швидше все вирішиться, — вона плеснула його по плечу.

— Я хочу до мами!

— Дійди до Криниць — і потрапиш до мами.

Еміль похмуро поглянув на неї й одразу втратив шарм Вічного. Він був лише хлопчиком, якого скривдила доля, ведучи його туди, куди він би з радістю не ходив.

— Що я відповіла тобі про Криниці? — з притиском запитала русалка. — Розкажи — і я допоможу дістатися.

Еміль пхекнув.

— Якби ж усе було так просто… — він випробувально подивився на неї. — Ти сказала таке: «Криниці знаходять не» де«, Криниці знаходять» коли«».