Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 71)
Він скривився, як той кіт, якому тицьнули під носа лимон.
— Любов — розрада смертних. Ти хочеш бути смертною?
— Я хочу бути щасливою!
Хенті-Менті нервово облизав морду:
— А як же твій син? Скільки він протягне серед смертних?
— Не смій навіть згадувати про нього.
Жінка відвернулась і знову почала приміряти сережки, даючи на здогад, що розмова закінчена. Хенті-Менті трохи потупцяв на місці, а тоді подався до дверей… Аж раптом його зупинив пронизливий крик Кульґи:
— Платила!
Він обернувся, і шерсть на його загривку стала дибки.
— Того дня, коли ти вперше привів мене на маяк і влаштував Випробування Серця! — випалила вона і мимоволі торкнулася шиї.
Й тієї ж миті Еміль побачив…
…На ній намисто з масивних золотих монет, і вона — молодша, ніж зараз, геть юна. Вони в кімнаті, де всі стіни — суцільні дзеркала. В руці Хенті-Менті світиться небесно-синім вогнем гасова лампа. Її вогник помножено на нескінченність безкраїми шеренгами відображень, і дзеркальні стіни — немов дивне зоряне небо з геометрично ідеальним парадом планет навсібіч.
«Можна? — каже він і обережно торкається шестигранної монети кольору зорі в ямці її ключиць. — Обіцяю зберігати вічно!»
Його очі — очі вірного пса.
«Можна», — відповідає вона.
«Твоєю рукою», — просить Хенті-Менті.
І вона з глухим клацанням зриває монету. Простягає йому.
«Це не боляче?»
«Ти спатимеш», — обіцяє він.
І шкіриться посмішкою тхора…
— Дай-но подумати, — голос Хенті-Менті грубо висмикнув Еміля з Кульжиних спогадів назад у спальню.
Звіроголовий склав долоню човником і по-собачому чухає вухо.
— Ой, а це що таке? — раптом фальшиво дивується він і доволі грубо зображає, що витяг із вуха монету.
Ту саму — шестигранну, кольору новонародженого сонця.
— А я думаю, чиє це серце я взяв на вічне зберігання! А то, виявляється, твоє. Це ж треба! Але якщо забрати плату назад, то скасовується й обітниця. То бери! — і Хенті-Менті випростав руку над головою, мов старшокласник, що відібрав у малюка шапку і змушує грати «в собачку». — Забереш монету — повернеш серце!
Вона не зводила з монети очей і похмуро мовчала.
— Ти схожа на Октоваріуса, — засміявся він. — Тобі казали, що в тебе очі, як у восьминога?
Вона щось прошепотіла — не розібрати.
— Прошу? — перепитав він і блазнювато приклав долоню до вуха. — Не чую. Що-що?
— Ненавиджу тебе!
І жінка з волоссям кольору морської піни раптово вдарила його навідліг, вклавши в удар усю силу високого жилавого тіла.
Від несподіванки Хенті-Менті відсахнувся, зашпортався й незграбно гепнувся додолу. Кульґа тонко скрикнула і стрибнула на нього, немов мангуст. Еміль помітив, як на її пальцях миттєво виросли довгі бліді пазури. Звіроголовий спробував відкотитись, але кігтяста рука вже зметнулася вгору й неминуче мала розітнути його від горла аж до самісіньких стегон.
«Зараз буде кров», — встиг подумати Еміль, і всередині щось неприємно стиснулося.
Але тієї самої миті, коли кігті зрушилися вниз — ПФУХ! — Хенті-Менті розсипався на підлогу сухим піщаним заметом. Вістря її пазурів із високим рипінням розпороли килим.
— Це і є знаменита лють Дев’ятої Хвилі? — Хенті-Менті виник із піщаного вихору просто біля дзеркала. Його очі сяяли азартом. — Кульґа Жахлива, Кульґа Крижана! Ті прізвиська ти сама собі вигадуєш, чи як?
— Я вб’ю тебе, — шепоче Кульґа, і чути, що це геть не погроза. Це намір.
— Я теж люблю тебе, дорогенька. І на знак любові залишу це тобі. Просто тут, на столику.
І Хенті-Менті з розмаху ляскає шестигранною монетою по дзеркальній поверхні. Театрально завмирає. Прибирає руку:
— Оп-ля!
Монета зіслизає вниз, на столик, і брязкотить на лакованій поверхні.
— Що ти накоїв! — шепоче Кульґа.
Еміль досі може збагнути, що сталося. І тільки згодом помічає, що монета лежить на столику по той бік дзеркала. А з цього — немає нічого.
Наступної миті Хенті-Менті розбиває дзеркало на друзки.
…Довго і тужливо кричить Кульґа, і голос її схожий на бентежне завивання бурі. Аж ось бій годинника уриває його.
Розділ 56
Приблизно годину чи навіть більше Еміль просто сидів біля розбитого дзеркала на підлозі спальні й чекав, чи не почнеться нова Година Сновид. Йому кортіло дізнатися, що ж сталося далі з жінкою, що мала дивні зіниці-рисочки і волосся кольору морської піни. А ще він думав про переписану сторінку і про якихось мерзотників, яких до Криниць приводять нові Постулати. А Маяк і далі мовчав. Тут, унизу, сонячне світло вже переливалося передвечірнім карміном.
«То, мабуть, угорі сходить сонце», — здогадався Еміль.
Він востаннє глянув у дзеркальний уламок, бо ще сподівався побачити в ньому біловолосу Кульґу… А натомість помітив інше: монета, яку Хенті-Менті сховав по той бік дзеркала, досі відображалася! Тобто, якщо дивитися в уламок, її можна було побачити на запилюженому туалетному столику! Хоч у реальності жодної монети там не було.
— Здуріти… — вирвалося в Еміля.
Він іще кілька разів дивився то в уламок, то на столик, ніби звірявся. Якась ледь помітна, ще майже прозора ідея замайоріла в його голові, але він ніяк міг її вловити. У дзеркалі є, в реальності — ні. Та якщо дістати з відображення неможливо, нащо було розбивати дзеркало?
На цю загадку він витратив кілька болісно довгих хвилин, перш ніж думка виринула, немов дельфін, що розтинає у високому стрибку водне плесо. Не відводячи погляду від дзеркального уламка, Еміль потягнувся рукою до столика. І хоча намацав лише вкриту пилом дерев’яну поверхню, у відображенні його пальці торкалися монети. Він розгублено посовав пальцями туди-сюди, а потім щосили
На долоні тьмяно виблискував шестигранник червоного золота зі старовинного намиста таємничої Кульґи.
…Нагорі справді займався світанок. Горлали мартини — сповіщали про прихід нового дня. Еміль відчинив одні з дверей. Рипнули завіси. В обличчя дмухнув солоний вітер і негайно навіяв якісь невиразні щасливі спогади: як вони разом із мамою і братом ходили до моря.
Океан видавався нескінченною рівниною, що десь там, далеко, зливалася з низьким важким небом без обрію. Сонце, що сходило з протилежного боку, потроху насичувало цей світ барвами. Порослий травою схил круто збігав до самої води, де велетенські валуни, мов вартові, не давали прорватися на берег прибійним хвилям.
Еміль ступив за поріг, але не відходив від дверей далі, ніж на крок. Аж тут у глибині дому втретє за цю довгу ніч пролунав бій годинника, і голос сповістив про появу сновид. «Нарешті!» — зрадів Еміль і подумав, що варто повернутися до тієї спальні. Вже простягнув руку до дверей — аж вони розчахнулися самі. Еміль відсахнувся від несподіванки й відчув, що втрачає рівновагу.
«Падаю!» — лише встигає подумати хлопець і зіщулюється в очікуванні удару.
З дверей притьмом вибігає жінка з волоссям кольору морської піни. Вона прудко відштовхнулася від верхньої сходинки ґанку в потужному, граційному стрибку. Її роздмухане вітром волосся сяє в сонячних променях перламутровим блиском і, здається, може засліпити саме по собі. В руках вона тримає згорток, і Еміль не відразу впізнає у ньому закутане в ковдру немовля.
Жінка повертає голову — й вони зустрічаються поглядами. Її величезні очі із зіницями-рисочками розширюються від подиву… Земля боляче б’є Еміля в лопатки. Він зціплює зуби і підтискає голову, щоб уберегти потилицю.
Жінка в сукні з чорного шовку мчить до води. Вона вже на півдорозі до прибережних скель, коли пісок перед нею фонтаном здіймається в повітря. Наче вибух! Кульґа затуляє дитину і завмирає. Стовп піску не осідає, а зависає в повітрі прозорим серпанком: рухається, дихає, закручується, ущільнюється — й ось у центрі піщаного стовпа постає високий темний абрис. Перед нею нізвідки виникає Хенті-Менті.
Зі шкури пантери цідяться цівки піску. Його довгі вуха опущені. Він щось говорить їй тихим, вуркітливим голосом, але вітер відносить слова.
— Я більше тобі не корюся! — кричить вона у відповідь.
На її лусці нервово танцюють неонові візерунки. Звіроголовий широко щириться. Його зуби великі й жовті, як у леопарда. Кульґа, вочевидь, чекає, що він щось скаже. Але чоловік із головою звіра раптом картинно відступає і схиляється в лакейському поклоні.
«Не вір йому!» — хоче гукнути Еміль, бо кожен рух Хенті-Менті дихає підступом. Жінка запозирливо дивиться — напевно, теж не вірить. Але всього лише секунду — а тоді кидається до води.
Еміль уже знає — не встигне. Це видно з вишкіру звіра. Із того відчаю, який Кульґа вкладає в кожен крок. Із того, якими близькими видаються хвилі океану, в якому вона сподівається знайти порятунок для себе і дитини. Еміль мимоволі скулюється від передчуття біди.
Кульзі лишається кілька кроків, коли щось блискає між нею й океаном. Якусь мить здається, що то порив вітру жбурнув їй під ноги жменю піску. Але ось крихітний піщаний вихор обвиває її плесна, ущільнюється — й перетворюється на вискалену пащу! Зуби, мов капкан, вгризаються в ногу. Вона падає — і з піску важко видряпується величезний вовк.