Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 69)
Еміль так задивився, аж забув про страх. Гігант одночасно щось смажив, різав і приправляв з приголомшливою швидкістю. У якийсь момент кухар незграбно поворухнувся, й на підлогу з гуркотом упав великий залізний ополоник. Велетень здригнувся, запізно спробував його підхопити, а натомість пхнув животом круглий бік казана. Вариво розплескалося, з утроби плити вихопилося полум’я, казан хитнувся над краєм, і рука товстуна, яка щойно обирала спеції, несамохіть обірвала поличку…
Емілю здалося, він уже чує дзвін розсипаного по підлозі посуду і плюскіт пролитого варива (а може, й крик ошпареного кухаря), та раптом сталося щось неймовірне. До того ж настільки стрімко, що Еміль іще кілька секунд намагався збагнути, що взагалі побачив. А коли збагнув — жах змішався у ньому з таким самим шаленим захватом.
Отож, коли кухар спробував одночасно підхопити ополоник, казан, що вже от-от мав лежати на підлозі, обірвану полицю і якісь баночки, що посипалися з шафки, рожеві рубці на його руках раптом із липким звуком розійшлися, й кожна рука розділилася навпіл, ніби їх розрізали вздовж від плеча до пальців, як огірок. Тільки всередині були не кров і м’язи, як на плакаті в кабінеті біології, а восьминожі присоски. Як подумати, виходило, що це й не руки зовсім, а по два щупальця з кожного боку, які майстерно імітували людські кінцівки. Але думати було ніколи: з казана зіскочила накривка, зі столу злетіла обробна дошка, а ніж вирішив впасти просто на ногу бідного кухаря. І тоді багрові рубці розійшлися на спині — так само, як до того на руках, — і перед Емілем розкрився парасолею велетенський восьминіг, в якого замість голови було неосяжне кухареві пузо. Там, де щойно була спина товстуна, вигравала на сонці вкрита присосками мантія гігантського восьминога з круглим ротом посередині — приблизно там, де перед тим були лопатки.
Кухар-спрут займав увесь простір від підлоги до стелі. Він примудрився впіймати все без винятку (навіть вариво майже не встигло вихлюпнутися), й тепер плавно, наче під водою, знову складався у кремезного гіганта, а простір між щупальцями змикався багровими близнами, що рівними лініями розходилися від масивної шиї аж до кінчиків пальців.
Усе це тривало не більше ніж пів секунди — стільки ж, скільки потрібно, щоб, скажімо, розкрити ту-таки парасолю. І вже точно менше, ніж пішло на те, щоб описати цю фантасмагоричну картину.
— Вражає? — прошепотів хтось зовсім поруч, але на тлі того, що Еміль допіру побачив, він майже не звернув на це уваги.
— Ага… — машинально кивнув, не відводячи погляду від кухаря.
— Йому оце-во повсякчас снитсі. Або це, або та історія з пляцком…
— Кому сниться? — не зрозумів Еміль і вперше перевів погляд на співрозмовника.
Перед ним стояв кремезний голомозий чоловік (навіть брів — і тих не мав), приблизно такого ж зросту, як і сам Еміль, але неймовірно широкий у плечах.
— Октоваріусу, — кивнув у бік кухаря безбровий. — Гляди, що буде далі.
Заледве він це промовив, із кухні пролунав високий гидкий сміх. Сміялася тоненька дівчина, яка весь цей час сиділа в кутку, але, зосереджений на кухареві, Еміль навіть не дивився у той бік. У дівчини не було спини. Глибокий виріз літньої сукні оголював справжнісіньку діру (ніби шкалубину в дереві), через яку було видно, як рухаються легені. Утім, дівчину це, здається, анітрохи не бентежило. Вона заливчасто реготала і весело посмикувала коров’ячим хвостом, що стирчав з-під сукні.
Еміль хотів запитати, хто вона, але не встиг, бо Октоваріус зняв зі стіни каструлю і з розвороту жбурнув просто в сміхотливу дівчину. Каструля лунко вдарила їй у чоло, і дівчина стрімко злетіла зі стільця.
— Їй же боляче! — вигукнув Еміль.
— Йой, облиш, то ж лише сон, — заспокоїв його безбровий. — У реальності нич він у неї ни жбурляв, точно тобі кажу.
Дівчина лежала на підлозі й далі собі гиготіла.
— Який же це сон! — заперечив Еміль.
— Повторюваний, — пояснив безбровий. — Він сновида, вона — сновидіннє. А знаєш, відки знати?
— Звідки? — запитав Еміль, який насправді нічогісінько не розумів.
— Як одвернеш і спробуєш сі уявити її лице — нич не зможеш. А єго — зможеш. Бо це вона йому снитсі, а ни навпаки.
Еміль, у якого в голові вирував добрячий десяток запитань, зосередився на пораді голомозого… І справді не зміг відтворити в пам’яті обличчя гиготушки зі шпарою замість спини. Подивився на неї. Та реготала, смикаючи хвостом, ніби і не впала, а просто прилягла. Відвернувся… Замість обличчя — якась пляма!
— Робе? — всміхнувся безбровий. — Я давно то помітив. Маяк мені з дитинства снитсі. Дивно, ге?
— Мабуть, — невпевнено відповів Еміль.
— Отже, а ти в нас… — тут він на мить відвів погляд, ніби щось згадуючи. — Сновида! Треба ж! А я думав, теж снишся Октоваріусу. Ти вже бував тут?
— Де?
— На Мадґулу, де ж іще! Досі я тебе ни зустрічав. Цисе твій перший сон?
— Це не сон, — повторив Еміль.
— Більшість сновид ни знают, шо сплят, — знизав плечима безбровий.
— Я навіть не знаю, що це за слово! — обурився Еміль.
— Ті, кому снитсі Маяк. Ти наче уві сні, а наче й тут. Можеш здибати інших сновид або навіть справдешніх вандрівників.
— А що, як я вандрівник? — усміхнувся Еміль.
— Вандрівників тутка вже кілька років ни є, — похитав головою безбровий. — Чув такі пльотки, що Кобольдбранд узагалі згас… Хоча, єк на мене, то просто припинив показуватисі всім підряд. Хай там як, тут усі або сновиди, або сновидіннє.
Цієї миті на кухні з гуркотом упав на підлогу залізний ополоник, і вся сцена з казаном, баночками та поличкою повторилася. Навіть тонкий, огидний сміх пролунав знову, коли спрут повільно зрощував щупальця, перетворюючи їх на руки, ноги і спину величезного кухаря… Але раптом Октоваріус, замість того щоб кинути баняка в реготушку, розвернувся і глянув просто на них. Його великі очі були розставлені дуже широко, майже біля скронь.
— Ни дивися! — прошепотів безбровий і поспіхом опустив погляд. — Ни дивись йому у вічі! Єк зустрітися поглядом зі сновидою, вона теж тебе уздрит!
— І що тоді?
— Ни знаю, але я ни дуже хотів би з ним у то бавитисі…
— Он ти де, погань волохата! — гучно загарчав Октоваріус, і вони чітко почули, як дзенькнув кухонний топірець, якого зняли зі стіни.
— Побачив! — вигукнув безбровий. — Тікаймо!
Вони кинулися нагору, перестрибуючи через дві сходинки. Восьминогий кухар, вочевидь, вирішив за ними не гнатися, і тепер обидва тяжко дихали від переляку в залитому місячним сяйвом круглому холі Маяка Мадґулу. І тільки через кілька секунд Еміль усвідомив, наскільки все навколо змінилося.
Різноманітні істоти снували від дверей до дверей, а також угору і вниз по сходах. Хтось синьоволосий і з люмінесцентною шкірою промчав повз них на нижні рівні з величезною тацею устриць на голові. Хтось гнучкий, схожий на тінь, закинув за спину здорову сумку і вислизнув за двері.
—
До третіх дверей у цей же час увійшла ціла юрба дуже носатих крихітних людей (ледь Емілю до пояса), яка тягнула на плечах велетенського марліна.
— Де Величний Хенті-Менті? — пророкотав голос сивочолого велетня, що пригнувся й зазирав у четверті двері.
— Ви вандрівник чи просто подорожуєте? — запитала реготушка з коров’ячим хвостом і діркою на спині; вона тепер опинилася тут.
— Я по рішату-рішту, — пробасив велетень.
— Золото заносьте сюди. Октоваріусе, потрібна нова партія!
Двері відчинялись і зачинялися. До маяка заходили найрізноманітніші істоти. Хтось поводився, як сором’язливий гість, хтось — як втомлений господар. Лунали запитання й відповіді…
Гримко пробив годинник — один раз, — і все раптово стихло. Еміль стояв сам-самісінький посеред порожньої круглої зали з дев’ятьма вікнами.
— Що тут коїться? — запитав він.
Але співрозмовника без брів поруч теж не було. Лише гуркіт хвиль порушував тишу нічного маяка.
Приголомшений, Еміль визирнув за найближчі двері — ті самі, за якими щойно був велетень, — але за ними лишень колихався високий бур’ян, що спускався до залитої місячним сріблом вузької смуги пляжу.
Розділ 55
Еміль пів ночі боязко блукав із кімнати в кімнату. Їх виявилося не так уже й багато. Точніше, можливо, багато, але одні двері були замкнені, а інші приховували за порогом таку густу і непроглядну темряву, що Еміль злякався увійти, а чим посвітити — не знайшов. Можливо, там, за темрявою, ховалися інші коридори — він не знав.
Серед кімнат, до яких було не страшно входити, було кілька цілком звичайних (якщо так можна сказати про ті, що водночас і в підвалі, й на мільйонному поверсі серед безкрайого неба) — вітальня з дорогими диванами, кабінет зі старовинними манускриптами (не розібрати жодного слова, все незнайомими мовами), затишна кімнатка з чайним столиком біля вікна — ніби спеціально для того, щоб милуватися безмежною прозорою синню.
Він повернувся до кімнати з ліжком, засунув штори, щоб не сліпило сонце, й ліг — просто привести до ладу думки і відпочити. Принаймні можна було дочекатися, коли нагорі настане ранок (там же буває ранок?) і оглянути дев’ять дверей. Час від часу він напружено вслухався в тишу і чекав, що чиїсь сни знову оживуть, але маяк мовчав.