Ілларіон Павлюк – Книга Еміля (страница 47)
— Типу, чого? — повторив Булдаков. — Темно ж!
— Ти знущаєшся? — здивувався Еміль. — Хочеш сказати, що бачиш просто стіну?
— Не просто, — прогудів Булдаков, бо відчув підступ, якого не розумів. — Тебе бачу. Можеш нормально пояснити?
Подумавши секунду, Еміль обережно ступив у відчинений ліфт:
— А так?
— Офігіти! — заволав Булдаков. — Ти куди, нафіг, дівся?! Що за приколи?!
Еміль хотів сказати щось на кшталт «Годі придурюватися», але тут із шипінням зайнялась голівка сірника, згораючи навпаки, і йому довелося нашвидку витягати коробку. Він навіть встиг полегшено подумати: «Вчасно!», чиркнув сірником і втішився; цього разу минулося без кінця світу. Але щойно полум’я зникло, двері ліфта стрімко зачинилися. Блискавично, наче в гігантській мишоловці.
Розділ 38
Булдаков налякано крутив головою і намагався розгледіти в тінях спортзалу Еміля.
— Не смішно! — озвався він. — Годі вже! Ти де?
Насправді десь глибоко всередині внутрішній голос уже на все горло волав перелякане «ніде», але розум іще чіплявся за слабку надію, й Булдаков щосили переконував себе, що Еміль просто десь сховався, але з кожною секундою робити це ставало дедалі важче.
— Я тебе бачу! — фальшиво запевнив він темряву. — Ось ти! Виходь!
І Булдаков навмання рушив у дальній кут спортзалу, сподіваючись, що Еміль сам себе викриє. Аж раптом справді помітив якийсь рух. Щоправда, не там, куди йшов, а ліворуч, біля гімнастичного бруса при стіні.
— Ага! — зрадів він. — Бачу тебе! І ніфіга я не…
І урвався на півслові, бо тінь попереду якось дивно, неприродно ворухнулася, а тоді несподівано витягнулась і стала удвічі вищою за самого Булдакова. Він застиг на місці й навіть несміливо подався назад, коли тінь відокремилася від стіни й у слабкому відблиску вуличного ліхтаря набула форм директора Ресселя.
Олег Прокопович кілька секунд крутив очима, наче наводив різкість, а відтак подивився на Булдакова й урочисто мовив:
— Еміль.
— Я Женя… — заперечив Булдаков.
Але директор стріпнув головою:
— Зараз ти запитаєш: «Хто поїхав?». Ти сам тут?
Булдаков розгублено зиркнув через плече.
— Напевно…
— А він? Поїхав?
— Хто поїхав?
Тоді директор виразно звів брову.
— А-а-а… — протяг Булдаков. — Я не знаю… А ви десь тут були, так?
Замість відповіді Олег Прокопович нахилився до Булдакова так близько, аж той відчув його дихання на своєму обличчі:
— Він запалив сірника, еге ж?
І дихання це було таке холодне, ніби з Булдаковим розмовляла морозилка.
— Запалив, — кивнув він. — Я йому ще кажу: «Не можна сірників палити в школі!». А він…
Але директор раптом простягнув руку і щільно притиснув хлопцю до губ вузлуватий вказівний палець. Ошелешений Булдаков замовк і тільки очі витріщив.
— І куди ж він подівся? — запитав Олег Прокопович. — Ти бачив?
Булдаков похитав головою.
— Але ж не міг він просто зникнути?
— І де він?
Директор зітхнув і випростався. Потім набурмосився й кілька разів дивно пересмикнув плечима. Можна було подумати, що йому по спині щось повзало.
— Тисне, — повідомив Олег Прокопович.
— Піджак? — запитав Булдаков.
— Усе разом. З ким він був?
— Чесне слово, тільки ми… — замимрив Булдаков. — Він сірники почав палити, а я кажу, не треба…
— Треба, — заперечив директор.
— Треба?
— А ти як думав? — Олег Прокопович чомусь зітхнув. — Він точно сам поїхав? Без неї?
— Без неї… — невпевнено підтакнув Булдаков.
— От і добре, вельми добре, — неквапливо прорипів директор. — Переходимо до другої фази. Ти згоден, мій друже?
Булдаков знав, що буває «фаза», а буває «нуль», і що це якось пов’язано з розетками, але до чого тут розетки, второпати не міг. І спитати теж не наважувався. Тому лише знизав плечима і, про всяк випадок, опустив очі. А Олег Прокопович витягнув руку і вказав на щось за його спиною:
— Поглянь, хто прийшов!
Булдаков одразу ж озирнувся, але нікого не побачив. Покрутив головою, знову глянув на директора… Але його наче корова злизала!
— Ей! — покликав Булдаков. — Ви де?
У порожньому спортзалі голос його пролунав так безпомічно і самотньо, що Булдакову захотілося заплакати. Розгублений, він знову обернувся… Й мало не ткнувся носом в Еміля.
— Тьху, ну тебе! — зойкнув Булдаков і від несподіванки аж сахнувся. — А де Олег Проко…
— Пішов, — урвав його Еміль.
— А ти? Це саме… Де ти…
— Тут, — відтяв той. — Ходімо!
— Куди?
— До тебе додому.
І Еміль попрямував до дверей.
— Нащо? — приголомшено пробурмотів Булдаков.
— Треба дещо розповісти твоїй мамі.
— Про мене?! — зблякло запитав однокласник.
— Не бійся, — відповів Еміль і дивно пересмикнув плечима, наче йому по спині щось повзало. — Про мене.
Розділ 39
Булдаков ішов вузькою стежиною й час від часу озирався на Еміля, що прошкував слідом, і, звісно ж, йому навіть на думку не спало би вважати його кимось іншим.