Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 6)

— Звичайно, в карний розшук ви прийшли не марно, тільки ж навіщо про це галасувати? — У дверях стояв незнайомий чолов'яга, і практикантам здалося, що його масивна постать геть затулила вхід до кабінету. Перший підвівся Чекулаєв, за ним інші.— Сидіть, сидіть, хлопці. Ось, виявляється, які ви орли! Давайте знайомитися: я заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Учора повернувся з відрядження, і мені про вас розповіли. Зараз іду коридором, чую гамір. Підійшов до дверей і зрозумів, що тут військова рада, як у Філях, коли французи на Москву наступали. То про що ж суперечка?

— Нам доручили вивчити справу і запам'ятати прикмети бандитів, — пояснив за всіх Боровик. — Ми гадаємо, що злочинців можна впізнати в місті за цими прикметами. Під час перерви. Адже в нас цілих три години вільних, от і будемо їх шукати.

— Цікаве діло, — усміхнувся Попов. — Тільки ж ви тоді за одним заходом і коней шукайте, і сани. А розпочати пошуки найкраще після розмови зі старшими. Гадаю, квапитися вам, хлопці, з цим не слід. Кажуть, один з вас ще вчора виявив ініціативу, дав кулакам волю, а битися якраз нам не належить. Хіба що в разі крайньої потреби. Є запитання? Нема? Ну, звикайте потроху. Ага, ось що! Питатися не соромтеся у своїх старших, коли щось не зрозуміло. До мене заходьте. — По-дружньому підморгнувши їм, заступник начальника карного розшуку пішов, і хлопці одразу пожвавішали.

— Видно, тямущий чолов'яга, — вирішив Боровик. — Але не вірить, що ми зможемо самі спіймати бандитів. Ходімо, хлопці, пообідаємо, а заразом поблукаємо містом.

Дорохов лишився чекати Фоміна. Він підійшов до вікна, відчинив кватирку і довго оглядав двір управління. Провітривши кабінет, зібрав документи і замкнув їх у сейф. Усе це зробив механічно, охоплений роздумами. До цього часу всі, з ким він стикався у своєму житті, проповідували повагу до людей, дружбу, довір'я і в кожному випадку — чесність. Йому ніколи не доводилося зустрічатися з людьми, які можуть украсти, пограбувати, вбити. Такі люди не були йому зрозумілі й малювалися у найзловісніших барвах. Щоправда, в дитинстві, коли він ще жив у селі, його страхали одним чоловіком. Сашко пам'ятав невеликого худорлявого цигана з сухою рукою. На вигляд конокрад, мабуть, нічим не вирізнявся. Його перший-ліпший хлопчак міг подужати. Страху наганяла лиха слава, що ходила по п'ятах за тим дядьком. Казали, що рука у нього всохла після самосуду. Його по-звірячому били, а він і далі крав. Ловили, запроторювали до тюрми. Та тільки-но вийде — одразу нові коні. Отой незбагненний, нездоланний потяг до злодійства, до ризику викликав не тільки подив, але й страх. І цей рябий зі своїми дружками, певно, страшні люди. Невже нема в них ні совісті, ні жалю! Людей убивають. Собаки ж і того шкода. А ця «поштарка»? Молода, гарна — і грабує. Хто вони? І навіщо тільки живуть такі люди на білому світі?

Його невеселі роздуми перебив телефонний дзвінок. Михайло Миколайович запитував, як ідуть Сашкові справи. Він доповів, що документи вони вивчили, записали прикмети.

— А зараз чим невдоволений? — Видно, Фомін щось відчув у голосі.

— Та так, Михайле Миколайовичу, думки різні. І знову ви мене з собою не взяли.

— Нічого, Сашко, не журись. Усе в тебе попереду, — стомлено запевнив Фомін.

«ДУМАТИ, САШКО, ТРЕБА»

— Ось тобі адреса в селищі Зірочка, що за Ангарою, — сказав Фомін. — Піди запроси до мене цю людину.

—Єсть! — зраділо озвався Сашко. Будь-який рух тепер здавався йому почеснішим од марудного й марного сидіння за фоліантами слідчих документів.

Морозець був добрячий, і хоч ішов Сашко швидко, незабаром замерз так, що аж зубами дзвонив. Але справа була не тільки в морозові. Сьогодні Сашко ходив вулицями свого міста не так, як завжди. Він шукав. Життя сповнилося мети хвилюючої і високої — знайти злочинців. Йому скрізь ввижалися симпатичні блондинки, гніді з жовтими підпалинами коні, рябий грабіжник. Погляд його чіплявся за все побачене, затримував, гальмував, заважав іти. Вже вкотре він ловив на собі обурені погляди жінок, роздратованих пильною увагою юнака. Цього разу йому, здається, пощастило. Біля будинку стояли сани, до паркана була прив'язана низькоросла гніда лошичка, яка спроквола шурхотіла вівсом у торбі. Точнісінько така, як описано в справі.

Сашко підійшов ближче — треба було відшукати овальне тавро, яке остаточно й неспростовно довело б, що коняка та сама, крадена. Його не було видно з боку вулиці, й Сашко протисся між лошичкою і парканом. Кобила пирхнула, а Сашко присів, розглядаючи її лопатку. Раптом різко просвистів батіг і на нього сипонув набір брутальної лайки. Саша відскочив од саней.

— Ти чого, такий-сякий-перетакий! — репетував крихітний чоловічок, що не знати звідки з'явився біля конячини. — Красти зібрався? Ану!

— Чи ти здурів, чоловіче? — замурмотів Сашко, аж по вуха, незважаючи на мороз, червоніючи від сорому. І знайшов собі раду: — У мого дядька така сама. Я й подумав, він десь тут поряд.

— Дядьки-тітки! Ану гайда звідси, поки пужална не скуштував!..

Сашко махнув рукою і потюпав… У селищі йому не пощастило, потрібної людини не було вдома, і Сашко, недовго думаючи, зайшов до сусідів, видобув з кишені чистий бланк і, написавши повістку, попросив вручити її адресатові, тільки-но він з'явиться удома. Повернувшись до управління, сказав Фоміну, що завдання його виконав.

— Коли прийде? Як тебе зустрів?

Сашко розповів, як було діло, і Михайло Миколайович не зумів приховати досаду.

— Даремно чужим повістку віддав. Дивися, що виходить: люди дізналися, що їхнього сусіда викликають до карного розшуку, і хтозна-що подумають. Адже до нас найчастіше потрапляють люди з червоточинкою. А викликав я саме хорошу людину. Хочу попросити її за одним хлопцем по-батьківському приглянути. Працюють вони разом, а хлопець цей з поганою компанією почав водитися. Я хотів його самого викликати, та він, чого доброго, розпатякає своїм дружкам, от і сполохаємо їх невчасно. Через це й надумав уплинути на нього в такий спосіб. Не можна було залишати повістку сусідам. Ніяк не можна. Краще б вдруге пішов або в конверт і поштою. В нас у карному розшуку всі людські закони значно гостріше діють. Ось, скажімо, якщо ти хочеш, щоб тебе поважали, перший до людей виявляй повагу. Тепер уже нічим не зарадиш, а на майбутнє врахуй.

Помітивши, що практикант збентежився, Фомін полагіднішав, та все ж порадив:

— Думати, Сашко, треба. Думати.

ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ

Одного разу черговий доповів начальникові карного розшуку, що до нього добивається батько одного з практикантів. Чертов наказав:

— Пропустіть негайно.

За хвилину він підводився назустріч літньому чоловікові, який рішучим жестом подав йому руку.

— Чекулаєв Євген Євгенович, агроном. — Затнувся й додав: — Старший.

Чертов усміхнувся сам собі: «Старший — хто? Чекулаєв чи агроном?» Але виду не подав, привітно й увічливо запросив сісти і сам сів, показуючи, що готовий слухати гостя й до ранку, хоча справ було сила-силенна.

— Ви бачили весняний квітучий сад? — несподівано запитав відвідувач.

Чертов звів брови на переніссі:

— Аякже, доводилося… Був на батьківщині минулого року.

— Так ось! — Чекулаєв-старший підвівся, набрав повітря в груди, кожушок розійшовся, і Чертов помітив орден Червоної Зірки, як видно, надітий заради особливого випадку.

Начальник карного розшуку збагнув, що зараз неодмінно почує промову. Так і сталося.

За годину Чертов покликав до кабінету Чекулаєва-молодшого:

— Пиши рапорт про звільнення. Був твій батько, все пояснив. Розповів про твою мрію — фруктові сади в Сибіру. Про те, що вже з інституту виводить морозостійкі сорти за Мічуріним, що його життя на цю справу не вистачить, а ти його законний спадкоємець і продовжувач. І без вас Сибір садом не стане. Отже, пиши.

— Не буду… — Женька рішуче відмовився, а ввечері вдома він заявив батькові, що робота в карному розшуку — справжня чоловіча справа, що ловити бандитів теж комусь треба, і якщо комсомол довірив це йому, то хай батько не стає йому на дорозі.

Десь близько тижня після цієї розмови Женька ночував у Дорохова, напрошувався на чергування, аби лише не йти додому. Кінчилося тим, що його підстерегла біля управління мати й мало не силою відвела додому. І, здається, незабаром у їхньому домі запанував мир.

У Боровика все було інакше. Батько Анатоліїв, найкращий у місті кравець чоловічого одягу, заробляв достатньо. Але єдиного сина давним-давно чомусь ладили на лікаря. До Іркутського медичного інституту Анатолій вступив на догоду батькові. Неохоче провчився рік і був просто щасливий, коли потрапив до карного розшуку: його діяльна вдача значно більше підходила до погонь, засідок і перестрілок.

Коли батьки Боровика почули, що їхній улюблений син змінив професію, їх просто жах пойняв.

Анатолій вислухав усі докори, всі доводи, мовчки склав у свою спортивну валізу мило, рушник, пару білизни і заявив, що йде до міліцейського гуртожитку.

Нічого не вдієш, довелося батькам визнати карний розшук. Більше того, батько просидів за своїм кравецьким столом ніч, і наступного дня Боровик з'явився в карному розшуку в шикарній коверкотовій гімнастерці.

Інакше було в родині Дорохових.

— Воно зрозуміло, — сказав Сашків батько, — ризик, погоня і таке інше. Нат Пінкертон, Шерлок Холмс, і скрізь самі лише відбитки пальців, — не те що землю орати. У тих детективів, Сашко, що в книжках, злочинці то князь, то графиня, не те що наші бандюги. — Дмитро Савелійович зморщився, скривився, немов доторкнувся до чогось паскудного. — Шахраї, різні там злодюги — народ поганий. І охота тобі з ними морочитися?