Игорь Скорин – Хлопці з карного розшуку (страница 8)
— Читайте. Тільки, цур, не згубити. Я в університеті спеціально для вас під чесне слово випросив. А тепер ідіть відпочивайте, увечері на роботу можна не приходити.
Це був перший за цілий місяць вільний вечір, і хлопці просто не знали, як його провести. Збуджені, вони вискочили з управління, зупинилися біля тумби з афішами. Чекулаєв запропонував піти до Палацу культури на молодіжний вечір. Колесов показав на афішу:
— Дивіться, хлопці! Новий фільм, американський, за участю Гаррі Піля. Може, підемо?
Але Боровик рішуче відхилив обидві пропозиції і сказав, що потрібно по-справжньому відсвяткувати вступ до карного розшуку і Сашків успіх. Усе ж таки, не дивлячись на прочухан, хлопці відчували, що Сашкові пощастило. Хіба жарт — затримав самого бандитського верховоду і вцілів.
Зібратися вирішили у Дорохова. Жив він з батьками в центрі Іркутська. Квартира в них була невеличка, та зате у прохідній кімнаті Сашко відгородив собі фанерою куток і мав «окрему» кімнатку. З покупками, веселі, ввалилися вони до Сашка. Його мати зустріла їх радо, допомогла розкласти наїдки, проте бурчала, що надто багато всього накупили. А частування було справді царське. Два десятки тістечок, кілограм халви та журавлина в цукровій пудрі. Запиваючи тістечка та халву чаєм, вони збуджено обговорювали денні події.
— Знаєш, Сашко, — розмріявся Чекулаєв, — коли б ми вдвох заскочили до цього кубла, то я передав би тобі свій револьвер і ти тримав би бандитів під двома дулами. А я зв'язав би кожного, і ми влаштували б засідку на інших… Еге ж, Андрію?
Нефедов стенув плечима і заходився біля нового тістечка.
— Ти нам, Женько, краще розкажи, як тебе Андрюха в двір затягнув, — засміявся Колесов.
— Я, хлопці, спершу розгубився. Поспішаю, майже біжу, і раптом хтось хапає мене за комір і в якийсь двір. Глядь, наш Нефедов, тягне мене до будинку, а в будинкові тому мало не весь карний розшук.
— А ти від подиву навіть рота роззявив! — зареготав Боровик. — Адже як усе вийшло? Картинський наказав мені біля вікна змінити співробітника. Сів, стежу за вулицею і будинком. Дивлюся, ви з'явилися разом з «поштаркою». Стоїте, розмірковуєте, і раптом на тобі, Женька в наш бік, а Сашко з господинею до будинку подався. А ми ж знаємо, бачили, як туди ще вранці бандити завітали. Я сказав Картинському, він глянув і наказав Андрієві Женьку перехопити, а решті одягатися. «Пропалили засідку, дурні шмаркаті,— каже. — Доведеться виручати цього бісового йоржа». Ми в засідку сіли ще смерком, до світанку, щоб ніхто не бачив. А як вискочили надвір, чуємо один постріл, другий. Картинський бігом. Був би я на твоєму місці, Сашко, то вже рябому був би каюк. — Боровик дістав цигарки, покрутив пачку в руках. — Нічого, коли я закурю?
— Кури, Толю. Батько мій смалить весь час, — дозволив Дорохов.
— Так от, — вів далі Боровик, — сьогодні під кінець дня заходжу до Івана Івановича протокол затримання підписати, а він саме рябого допитує. То та сволота сидить, вищиряє зуби і нахабно каже Попову: «Шкода, що мало ваших побив. Усього трьох лягавих рішив».
— Тепер більше нікого не вб'є,— промовив Сашко.
— Це зрозуміло, — погодилися друзі.
— Скажи нам, Сашко, по-чесному, як на духу, — запитав Боровик. — Дуже злякався?
— Не встиг, хлопці.— Дорохов відсунув чашку. — Тільки-но увійшов, дивлюсь — ось він, рябий, і дивуюся, як точно свідки його змалювали. Хазяйку одразу впізнав. Адже коли ми, Женю, з тобою за нею йшли, ми й гадки не мали, що це та сама «поштарка». А тут бачу, всі прикмети, що їх нам дали, сходяться. Я, звісно, розгубився трохи, гадаю: як бути? Але про всяк випадок наган вийняв і курок звів. Рябий кинув пляшку, й скалки посипалися. Я ще подумав: коли б за комір скло не потрапило. Перший раз я розгубився й у стелю пальнув, а ось другий — то вже щоб їх пристрашити. І влучив — графин на друзки; хотів втретє стріляти, але поміркуйте самі: у револьвері сім патронів, а я схиблю, що тоді? Щоб револьвер перезарядити — час потрібен; це не те що пістолет — підняв обойму і стріляй. А тут раптом — кроки. Чую, сніг на всю вулицю рипить, і бандити зраділи. Мабуть, чекали дружків. Ну, думаю, все. Порішать і зникнуть. Вирішив стріляти по ногах, поки патрони є. Тільки б не дати втекти.
— Ні, ти все ж таки скажи: злякався? — гнув своє Боровик.
Сашко помовчав, а відтак винувато кивнув:
— Злякався. Коли кроки почув.
Хлопці не помітили, як у дверях з'явився Дорохов-старший, стояв і уважно слухав. Потім увійшов до хлопців, сів на тапчан, що був Сашкові за постіль, і зажадав усю оказію переповісти йому докладно.
Вихопився Боровик, почав щось верзти, прикрашати, але Чекулаєв його зупинив:
— Не вигадуй, Толю. Я розповім, як було… — І вкотре вже повторив усе по порядку.
Дмитро Савелійович поплескав сина по плечу і мовчки вийшов. Невдовзі він повернувся із згортком.
Знав Сашко цей згорток. Ще з часів громадянської війни він зберігався в їхньому домі як найцінніший скарб. У шматок цупкої парусини були загорнуті заморська шабля у срібній піхві, оздобленій самоцвітами, так само оздоблені кинджал і маузер. Руків'я пістолета та дерев'яна кобура також були оправлені чорним сріблом. На одній із щічок руків'я красувалося гравіювання: «Без потреби не виймай, без слави не вкладай»; на іншій — напис: «Сотникові Дорохову Д. С. від Реввійськради Першої Кінної…»
Дмитро Савелійович дістав з дерев'яної коробки пістолет, дбайливо обтер його парусиною, поттім ріжком сірої Сашиної ковдри і подав сипові.
— Запитай, Сашко, у свого начальства про дозвіл… Якщо дозволять, носи. У нас, козаків, зброя завжди добряча. Молодець, що не ославився. У нашому роду боягузів не було. А пістолет цей на десять патронів розрахований, та й перезарядити його можна за кілька секунд, не те що наган.
Хлопці дивилися на пістолет з неприхованою заздрістю і захопленням.
А Сашко в цьому подарункові вбачав не тільки зброю. Він зрозумів, що батько вже не сердиться на нього за покинуте навчання і змирився з карним розшуком.
«НЕЗАДОВІЛЬНО» ЗА НЕУВАЖНІСТЬ
На кінець 1938 року Іркутський карний розшук замучився через квартирні крадіжки. Співробітники буквально збилися з ніг, шукаючи злодіїв.
Якось Фомін повернувся до управління під кінець робочого дня з молодицею. Сашко сидів за своїм столом і давав лад матеріалам, що накопичилися. Він глянув на жінку, яка прийшла з Фоміним, і аж сторопів. Це була красуня, та яка! Він ще й не бачив таких, навіть у кіно. Вона зняла й недбало кинула на стіл білячу шубку; поправивши гарно вкладені золотаві кучері, дістала з кишені жакета сліпучо-білу хусточку, і кімната сповнилася тонким запахом духів. На довершення всього, всівшись біля столу Фоміна, вийняла з сумки пачку дорогих цигарок і неквапливо закурила.
Дорохов не міг одірвати від незнайомки очей.
— Сашко, швидко, — привів його до тями голос Фоміна, — двох понятих, обов'язково жінок, і Тамару Блєднову — секретарку прокурора.
Дорохов уже знав, що кабінет прокурора по нагляду за міліцією був тут-таки, в їхньому управлінні. Його секретарку, Тамару Блєднову, працівники карного розшуку часто залучали до участі в затриманні, обшуках та інших операціях.
Коли Сашко повернувся, в кімнаті вже був Попов. Він розмовляв з жінкою.
Сашко слухав і не йняв віри своїм вухам: така красуня, стільки чарівності — і, виявляється, рецидивістка…
— Тобі, Ольго, мудрувати нема чого. Розповідай сама, а головне — речі поверни. П'ятий строк за квартирні крадіжки відбула, а й досі не вгамуєшся. Що ж, так і будеш все життя по тюрмах і таборах поневірятися? Жінка ти гарна, та й не молода вже. Четвертий десяток розміняла. Родину пора завести та діток. Скільки на волі?
— Скоро місяць. — Жінка взяла нову цигарку.
— Ну ось, і минулого разу на волі була півтора місяця, а до цього ми взяли тебе через місяць, як ти додому повернулася.
— Виїхати я хотіла, Іване Івановичу. Туди, де мене ніхто не знає.
— Ні, люба! Виїхати мало. От іще б красти кинула. — Повернувшись до Блєднової, попросив: — Тамарочко! Найретельніший обшук, і при понятих.
Попов, Фомін і Дорохов вийшли з кабінету. Після особистого обшуку на столі в Михайла Миколайовича з'явилася пака грошей, кілька золотих каблучок, дві пари сережок з камінцями та ціла в'язка ключів. Фомін записав усе до протоколу і, подякувавши, відпустив понятих.
— Ольго, не зволікай. Чула, що Попов сказав? Треба повернути людям речі. Адже я знаю, що ти нікуди не встигла їх діти.
— Нічого в мене нема, — неохоче відповіла затримана. — Не крала я цього разу.
— Але ж каблучки, сережки та й гроші — із цих крадіжок?
— Мені їх подарували знайомі.
— Не треба, Ольго! Не мороч мені голови, та й собі також. Однаково речі повернеш…
Сашко сидів, мов заворожений, мало не з роззявленим ротом. Ні, він не міг повірити, що ця чарівна жінка — злодійка! Йому здавалося, що Фомін помиляється, а Ольга каже правду.
На столі у Фоміна задзвонив телефон. Він з кимось переговорив і заквапився:
— Сашко, ти вдень обідав? Ну й чудово. Побудь з нею годинку, а мені треба йти. Тобі, Ольго, раджу подумати. Ось папір, ось ручка — пиши. Пиши сама. Про всі крадіжки. І головне, почни з того, що хочеш повернути потерпілим речі. Зарахують тобі це в суді, а може, й строк зменшать.
Фомін швидко вийшов. Дорохов умостився зручніше і, не знаючи, з чого розпочати розмову, мовчав. Примруживши великі чорні очі, жінка не соромлячись, пильно роздивлялася свого сторожа. «Мабуть, саме такі очі називають чарівливими», — подумав Сашко.