Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 (страница 5)

— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.

— Значить, зрозумієте мене.

— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.

— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?

— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.

— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.

— Траплялось і таке.

— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?

— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з Баку…

— Дорослі?

— Хто студент, а хто ще й у школі вчиться. Злітаються влітку на канікули.

— А тбіліський родич вас часто навідує?

— Він у справах буває в Єревані й завжди зупиняється у нас.

— Ким він працює?

— Не знаю, синку. Чи то на ювелірній фабриці, чи то в майстерні.

— А не траплялося йому приходити до вас з жінкою?

— Щось не пригадую.

— Був якось, — озвалась дружина Степана Івановича. — Дуже давно. Не пам’ятаєш?

— Ні, Назо-джан, не пам’ятаю.

— Як це не пам’ятаєш? Ми тоді від’їздили до Цахкадзора, в будинок відпочинку. Я не хотіла їм ключі залишати, а ти наполіг.

— Ага, згадав! Ти ще почала тоді бурчати, а Шаліко сказав, що зупиниться в пас сам, а жінка, мовляв, місцева, у неї своя квартира.

— І збрехав. Дівчина виявилась приїжджою.

— Українка? — Я аж подався вперед.

— Ні, вірменка.

— А як здогадалися, що вона не з місцевих?

— Сама сказала. Допомагала мені накривати стіл. Якось не по-нашому говорила, я й запитала, звідки вона. Здається, вона відповіла, що з Кіровабада.

— А з ким Шаліко мав у Єревані справи? — запитав я Степана Івановича.

— Не знаю, — відказав старий. Помовчавши трохи, додав з докором: — Даремно, синку, ти його підозрюєш. Шаліко — людина порядна, ніякий він не бандит.

— І довго Шаліко у вас лишався?

— Тиждень, а може, днів десять… не пам’ятаю добре… Буквально наступного дня, коли ми повернулися з Цахкадзора, він виїхав до Тбілісі.

— Де ви зберігали ключ від підвалу?

— Віщали на цвяшок у кухні.

— А можна попросити у вас, Степане Івановичу, адресу Шаліко?

— Звичайно. Тільки даремно все це, людина він добра, — знову повторив старий.

— А друзі у нього тут є?

— Був один — Андраник, як зараз пам’ятаю.

— Де він працював?

— Не знаю.

— І його прізвища не знаєте?

— Не знаю, синку, — ніби виправдовуючись, проказав старий. — У нас він бував дуже рідко.

— А не пригадаєте, коли востаннє Шаліко приїздив до Єревана?

— Приблизно з місяць тому — й одразу ж назад. У справах приїздив, по службі.

Наступного дня лейтенант Сагакян зауважив:

— Щось у тебе очі блищать по-особливому. Розповідай, про що дізнався?

— Начальник у себе? — мені не хотілося одразу переходити до новин.

— Щось знайшов?

Я вирішив не мучити його:

— Ніби натрапив на слід. Треба змотатися до Кіровабада.

— Між іншим, поки не забув; одержали відповідь з Харкова. На наш запит відповідають, що Тетяна Демчук знайшлася ще десять років тому — карний злочинець. Ось читай. — Сагакян подав мені шифровку.

— Демчук мене більше не цікавить. Ходімо швидше до начальника, щоб не розповідати двічі.

— Боротьба за кожну секунду?

— Боротьба? Саме так!

Наступного дня до Кіровабада поїхав один з наших співробітників, а я дав запит у Тбілісі. Мене цікавило, де працює Шаліко, до якої з єреванських установ приїздить у відрядження, як часто й коли саме.

Минали дні за днями, я займався поточними справами, але вбивство, вчинене десять років тому, не давало мені спокою. Знову побував я у трьох сусідів Степана Івановича: може, хто з них бачив цього Шаліко з жінкою з Кіровабада або помітив щось підозріле.

Зусилля мої виявилися марними: звичайно, через десять років і своїх гостей не згадаєш, не те що чужих.

І все ж здавалося, що я вийшов на слід. Та коли повернувся з Кіровабада мій колега, нитка обірвалася: за офіційними даними десять років тому зниклих безвісти не зареєстровано.

— А може, дівчина збрехала старій? — висловив припущення Данієлян.

— Навіщо було б їй брехати? Адже стара тільки так, між іншим запитала, звідки та родом. І ще одне: дівчина ж розмовляла на якомусь діалекті?

— Нібито на кіровабадському?

— Нібито? — повторив начальник. — Спочатку треба уточнити, а потім уже їздити.

І ось я знову на Норкському масиві.

— Говоримо ми, а вона то одне, то інше слово вставить, що їх я досі й не чула, — розповідала дружина Степана Івановича, — тож я й подумала, що вона нетутешня. Розмовляла не так, як у Єревані…

— Ну а як?

— Кажу їй, помий фрукти, доню, а вона питає: “біладі?”

— Біраді, — виправив я.