Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 3)

— Отакі вони, курні смерчі Сірійської пустелі, — каже Ібрагім. — А бува, підхопить машину і кидає, поки не витрясе останньої гайки…

В Пальміру ми в’їжджали пізно ввечері. Нерівним, розбитим шляхом, обігнувши приземисті забудови, подалися до готелю. Зупинилися біля двоповерхового будинку з написом над дверима “Готель “Зіновія”. От ми й прибули до центру Сірійської пустелі, в місто, яке колись називали Квіткою пустелі і яке лежало тепер білим скаліченим птахом серед жовтавих сипучих пісків.

У готелі на нас чекав вечірній чай і м’яка постіль. Але я не можу спати: якийсь неспокій і бентега охопили мене, тільки-но ступив на цю прадавню землю. Захотілося одразу ж, не чекаючи ранку, йти до знаменитих античних руїн.

Відійшовши від нашого готелю, я набрів на втоптану стежину. Вона й повела мене у відкриту пустелю. Та не встиг я пройти й кількох десятків метрів, як всюди погасло світло. Пітьма проковтнула все довкола. Лише уламок товстелезної колони, що висувався неподалік з піску, бовванів темно-сірим силуетом. Далі йти небезпечно — легко заблудитись. Я сідаю на холодний мармур і намагаюсь пригадати історію віковічного міста.

…Давним-давно, ще за тисячоліття до пашої ери, жили тут кочівники-сарацини. На краю пустельної улоговини вони добули воду і насадили пальмовий гай. Мало-помалу зелений оазис став місцем перепочинку всіх караванів, що йшли зі сходу на захід, а з часом перетворився у великий торговельний центр. Тут продавалися китайські шовки й перли, індійська слонова кістка і перські килими, скляні вироби і вина. Вирушаючи в далеку путь, каравани запасались у Пальмірі джерельною водою, наймали місцевих провідників та кінних лучників для охорони товарів. На початку нашої ери місто завойовують римляни. Вони колонізують його, а полонене військо приєднують до імператорської армії.

У третьому столітті нашої ери в Пальмірі прийшов до влади Оденат. Виходець з арабів, він став всевладцем і головним супротивником персів. 216 року Оденат завдав їм нищівної поразки на берегах Євфрату, за що дістав від римського імператора титул східного принца. Проголошення Одената віце-імператором східної частини імперії не всім сподобалося в Римі. Ще б пак, якийсь араб, бедуїн, — і раптом такі воєнні успіхи і слава. Невдовзі Оденат і його старший син були вбиті. Сталося це нібито за таємничих обставин, але версія вбивства живе ще й нині: загинув Оденат від руки свого племінника. А спільницею його була дружина Одената Зіновія. Корона перейшла до молодшого сина віце-імператора, та, оскільки той був ще малий, правити державою стала його мати. Високоосвічена і вольова, незмірно горда жінка вважала себе покликаною правити в місцях, де колись владарювала легендарна Семіраміс, яка нібито збудувала Вавілон і прикрасила його казковими садами.

Як тільки Зіновію проголосили регентшею, політика Пальміри різко змінилася. Обережно, але з дивовижною наполегливістю Зіновія здійснювала свої плани. Саме в цей період їй вдається підкорити Єгипет. Після перемоги над римськими військами до її володінь приєдналась багата долина Нілу з невичерпними запасами хліба. Захоплена успіхами, невгамовна цариця проникає в Малу Азію, завойовує всю Сірію і значну частину Аравії. 371 року Зіновія і її син проголосили себе імператором та імператрицею Сходу. Це були часи найвищої слави Зіновії, вона стала “найсвітлішою” на чолі імперії, створеної власними зусиллями.

Одначе владарювання імператриці успіху пе мало. Країни Сходу ладні були швидше миритися з римським пануванням, аніж погодитися на владу бедуїнів, та ще й із жінкою на чолі. Скориставшись із цього, Рим пішов війною на Пальміру. Невдовзі місто було обложене і пограбоване. Зіновію взяли в полон. Під час урочистого повернення імператора Авреліана до Риму вона йшла з розтріпаним волоссям перед його колісницею, ступаючи по землі закованими в золотий ланцюг босими ногами.

Згодом Пальміру ще не раз поневолюватимуть і грабуватимуть, але вона знову розквітатиме чарівною квіткою серед безкрайнього моря пісків. Та настане час, коли місто залишить по собі лише руїни…

Я проводжу по холодній кам’яній плиті рукою, а самому хочеться спитати: невже світ так і не взнає твоїх зодчих Пальміро? Невже люди так і не знайдуть тих шляхів до моря, якими доставлялися на твої оздоби оці багатотонні мармурові брили?

…Вперше європейці відвідали Пальміру 1691 року, коли в ній побував англійський купець Галіфакс. Та мало хто повірив його малюнкам і звітам про невідомі руїни величного міста серед пустелі. Зацікавилися ними лише кілька спеціалістів-археологів.

Другим з Європи завітав сюди швед Корнелій Лоос. Після Полтавської битви архітекторові Лоосу разом з королем Карлом XII судилося опинитись аж у Туреччині. Перебуваючи там у полоні, король не переставав вигадувати яскраві мундири для своєї неіснуючої армії. Лоос допомагав йому, перемальовуючи з королівських ескізів нові форми для різних родів військ. Коли королю це заняття набридло, архітектора послали до Сірії, Палестини і Єгипту зробити зарисовки пам’яток минувшини. На жаль, значна частина пальмірських малюнків загинула під час пожежі.

Широкої популярності набувають античні руїни після мандрівки в сірійський край англійця Вуда. Відтоді Пальміра стає об’єктом постійних наукових досліджень. Її відвідують відомі орієнталісти й археологи. А серед них — російський мандрівник Абамелек-Лазарєв. Саме йому пощастило віднайти в товщі пісків кращу з епіграфічних пам’яток Пальміри — митний тариф, основний документ торгової політики, датований ще 137 роком.

…Світає в Пальмірі о п’ятій годині. Темний намет почі поквапно розвіюється, і густу тишу враз пронизують людські голоси. Це біжать від готелів іноземні туристи, поспішаючи зустріти схід сонця на античних руїнах.

Аж ось і перші промені. Зачепившись за сопку Пальмірського кряжа, вони, немов причаровані, впали на довгу шеренгу високих колон. Одним кінцем колонада впирається в руїни гігантського храму, другим підходить до занесених піском крутосхилів. Там видніються прямокутні башти, купи кам’яних брил, похилені колони. Все це — посеред жовтого піску, в ранковій синяві і сонячній визолоті. Дивоглядна картина. Здається, ось-ось із-за колон вийдуть люди і почнуть відбудову біблійного міста. Та сонце піднімається, пустеля світлішає, і вже враження таке, що за якусь хвилю впаде і те, що стоїть.

Збігаю з пагорба до колонної вулиці. Яка це неповторна споруда! Стрункі й високі стоять античні красуні — рожево-жовті колони. Їх не десять, не двадцять — аж на півтора кілометра тягнеться колонада. Колись її покривав широкий дах, на якому місцями піднімався другий поверх колон, утворюючи алею для прогулянок. Тепер колони стоять самі по собі. Деякі з них підперті, деякі “підліковані” гіпсом. Під багатьма збереглися підставки. Мабуть, у давні часи на підставках стояли бюсти імператорів і видатних воїнів. А може… може, тут торгували рабами — виставляли свій кращий товар раболови?

…В осяяному промінням сонця повітрі вимальовується постить молодої оголеної жінки з кайданами на ногах. Вона притулилася до гарячої колони, довгі коси спадають на груди, у вишневих очах — туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.

Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.

А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.

Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.

Храм Сонця, збудований як поганський, служив один час християнам, потім протягом шести віків був мечеттю. Прямо перед входом до храму в невеличкому будиночку — старий музей. Частина його експонатів зберігається під дахом, багато лежить і під відкритим сонцем. Це невеликі статуї і погруддя, що колись прикрашали головну вулицю, скульптури богів, капітелі колон, уламки мозаїки. Щоправда, цінного тут мало. Дорогі експонати потрапили до музеїв Парижа ще 1936 року, коли французи окупували Сірію.

На південь від храму Сонця зеленіє великий пальмовий гай, обнесений глиняним муром. Він тягнеться від сучасної Пальміри до широкої сірої понизини, над якою від сходу до заходу сонця день у день носяться білясті вихори пилюги.