Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 2)
Служили кедри ще древнім фінікійцям. Ті робили з них не тільки щогли та реї, а й будували кораблі, аби розвозити цінну деревину по всіх середземноморських держав вах. З кедрів стругали саркофаги для померлих фараонів, тесали трони для молодих халіфів, зводили храми. Згодом до кедрів потягнулися руки завойовників — у густих колись лісах безугавно дзвеніли сокири римлян і турків, греків і хрестоносців. І залишилося кедрів лічені одиниці.
Кедри не такі вже й високі — найстаріші сягають тридцяти метрів, зате стовбура не обхопити. По колу деякі набирають десять, а то й більше метрів. Чудові властивості деревини знали ще фінікійці. Будуючи кораблі, вони помітили: міцнішого дерева немає, а головне — його не беруть ні гризуни, ні шашіль.
Нині кедри в Лівані суворо охороняються законом. Їх пе рубають, проте й не насаджують. Ліванці вважають, що вистачить тих чотирьохсот, які ростуть, бо, мовляв, коли кедрів стане багато, вони перестануть цікавити туристів…
Однак чим же славетний Баальбек? Чому всі так поспішають сюди, ледь ступивши на ліванську землю?
Сучасний Баальбек — звичайне собі містечко, що потопає в зелені садів. Його майже не видно з-за високих тополь, олив та інжира. Але поряд із ним на штучних підвищеннях стоїть інший Баальбек — руїни древнього Геліополіса, міста Сонця. Старовинні забудови тут настільки грандіозні, що появу їх зв’язують навіть із космічними пришельцями. Та й справді, пройшовшись межи руїн величних храмів, неодмінно хочеться запитати: хто, чиї руки могли таке сотворити?
Як свідчить історія, Баальбек почали будувати римляни ще в першому столітті нашої ери. Аби показати Сходу свою силу й могутність, римські імператори наказали закласти тут велетенське місто-храм, яке б слугувало для поклоніння поганським богам. Було скликано найдосвідченіших римських архітекторів, зібрано найкращих майстрів, що мали справу з мостами та храмами, греблями й фортецями.
Минули десятиліття, і серед долини Бекаа звівся гігантський архітектурний ансамбль — храм Юпітера з прибудовами, а також храми Бахуса і Венери. Всі будівлі стояли на колосальних фундаментах з тисячотонних гранітних плит. Плити витесували в місцевих каменоломнях і підганяли одна до одної без будь-якого розчину настільки щільно, що між ними не встромиш і голки. Храми вражають численними колонами, які виготовляли з мармурових монолітів. Храм Юпітера, наприклад, обступали 62 колони заввишки 20 метрів і діаметром 2 метри. Це — найбільші монолітні опори, що їх будь-коли зводили людські руки. До наших днів збереглося їх лише шість.
З плином віків Баальбек дуже постраждав. Обличчя храмів міняли спустошливі війни візантійських часів та епохи середньовіччя, часті землетруси. Але завдяки розкопкам і реставраціям, що ведуться з початку нашого століття, можна побачити деякі споруди майже в первозданному вигляді.
Бродиш отак серед руш і дивуєшся: все-таки яких висот сягнув людський геній, щоб в умовах примітивної техніки і рабської праці створювати такі шедеври! Адже будівельники тоді не мали ні гвинтових домкратів, ні кранів, а все ж якось піднімали двадцятитонні фасадні блоки цілими і неушкодженими на двадцятиметрову висоту і з точністю до одного міліметра насаджували на мережані корінфські колони. При цьому вони користувалися лише пересувними баштами з кедрового дерева. А як вирізали плити в каменоломнях? З допомогою звичайнісіньких дерев’яних клинів, які заганялії в заготовлені щілини і поливали водою. Дерево розбухало і відривало кам’яні брили. З монолітів потім витесували колони, вирізали плити для фундаментів і сходів. Між іншим, коли уважно придивитися до сходів, що ведуть до храму Юпітера, легко помітити; вони викладені не з окремих східців, а з монолітних тригранних призм. Кожен з таких блоків важить близько чотирьохсот тонн.
Та, виявляється, ні п’ятсот, ні вісімсот, ні навіть тисяча тонн не стали рекордами ваги. В каменоломні, що розташована за кілометр від Баальбека, лежить обтесаний моноліт, розміри якого вражають навіть найзапекліших скептиків та невір. Висота його 420 сантиметрів, ширина — 480, а довжина — 21,5 метра. Вага — 1084 тонни!.. Хто ті велети, що його обробляли? Хто і як збирався доставити його на будову?
Кажуть, такі моноліти будівничі Баальбека пересували з допомогою кедрових котків і мішків з піском. Але як піднімали їх на десятиметрову висоту? Адже інженери підрахували: для того, щоб зрушити такий камінь, треба об’єднати силу сорока тисяч чоловік.
Цікавлять відвідувачів Баальбека й інші питання. Навіщо, скажімо, було мучити себе каменярам древнього міста Сонця, витесуючи такі моноліти? Там, де можна було скласти стіну із десяти каменів, вони клали один, витрачаючи зусиль у сто разів більше. Може, це якась гігантоманія? А чи людям хотілося уславити на віки свої розум і руки?..
Хоч би як там було, а варто побувати в Баальбеку навіть заради того, щоб побачити двадцятиметрові колони і тисячотонний оброблений камінь. І не будемо дивуватися вченим, які й справді висувають гіпотезу, що Баальбек зв’язаний з космічними пришельцями. Прихильники такої гіпотези доводять: цей камінь багато років тому висікли із скелі таємничі посланці зірок, котрі прилітали на Землю. Але перед тим, як залишити нашу планету, вопи нібито знищили запаси ядерного пального, від чого й загинули міста Содом і Гоморра. Після цього пришельці збудували в долині Бекаа “стартовий майданчик”. На користь таких доводів беруться дані різних археологічних розвідок, а також сліди радіоактивності, виявлені в Лівійській пустелі.
А тим часом Баальбек вирує земним життям. День у день тут никають археологи, снують у різних напрямах туристи, неугавно шумить сук — східний базар.
Ще чим славиться Баальбек — це міжнародними фестивалями, які проводяться тут з 1965 року. В Лівані немає театрів ні в містах, ні в селах. Тож коли приїздять у Бейрут камерні оркестри з Італії чи драматичні театри з Франції, вони виступають в античному храмі Бахуса або на гігантській сцені храму Юпітера, від якого збереглося лише шість колон. На такі вечори збираються тисячі слухачів, і до пізньої ночі не стихають на руїнах міста Сонця пісні й музика. Часто виступає тут і знаменита ліванська співачка Фейруз, яка виконує народні пісні. В її голосі — і шум морської хвилі, і синя прозорість неба, і вдовина зажура піній. Та найбентежніше звучить голос Фейруз, коли вона співає про щастя й долю ліванських бідаків…
КВІТКА ПУСТЕЛІ
В Дамаску якось мені сказали: коли не відвідаю Пальміру, то так і поїду, не побачивши найбільшого дива пустелі. А вже коли буду там, у столиці древнього Пальмірена, і не зустріну сходу сонця, на все життя себе обкраду.
…Їхали ми до Пальміри через Хомс — це добрячий гак, але Муса Ібрагім, який вів машину, про інший маршрут і слухати не хотів.
— Що нам зайві сто кілометрів? — лукаво підморгнув він. — Зате подивимося фортецю Хосна. Все одно до смерку в Пальміру не втрапимо, а вночі там робити нічого.
Переконувати Ібрагіма важко, нагадати, що він дві ночі не спав і певне стомився, — зробити на гірше. Ібрагім у таких випадках знімає руки з керма, на ходу прикурює цигарку, а машина летить як навіжена. Ні просьби, ні перестороги на Ібрагіма не впливають.
Фортеця Хосна, або, як її ще називають, Крак де Шевальє — дивовижна й велична. Вражають насамперед грандіозні укріплені вали, широчезні рови, башти з визубнями. Коли проходиш через вузенький міст, лабіринтами тунелів і сховищ, відчуваєш, ніби попав у глибоке середньовіччя, ніби ось-ось затупотять кінські копита, пролунають гучні команди і вдарять гармати. Збудована фортеця на високій горі — понад 750 метрів над рівнем моря. Колись тут була церква, просторі з терасами зали. Гарнізон Крак де Шевальє налічував чотири тисячі воїнів.
Багато цікавого у фортеці, та я з нетерпінням чекав, коли рушимо на Пальміру. Сонце вже хилилося до обрію, а кортіло по дорозі через пустелю ще зустрітися з кочівниками-бедуїнами. В Сірії їх близько восьмисот тисяч. Все життя цих синів пустелі минає в безперервних переходах з місця на місце в пошуках водопоїв і пасовиськ. Деякі кочівники мають постійні райони, закріплені за ними віковічними традиціями. Але там вони лише зимують. Є племепа, що кочують у замкнутих районах на відстані до двохсот кілометрів. Але є й такі, що, перетинаючи пустелю, проходять від гір Джебель Ансарія до кордонів Саудівської Аравії.
Спека в пустелі стояла неймовірна. На небі ні хмаринки, а назустріч дув рвучкий сухий, вітер. Колючі піщинки запорошували очі, обпікали лице, і від цього жара ставала ще нестерпнішою. А довкруж, куди не сягнеш оком, крем’янисті пустища. Сірим камінням були вкриті сотні гектарів мертвих земель. Лише місцями, в низинах, неймовірними зусиллями люди відвоювали у природи жалюгідні латочки пісного грунту, на яких зеленіють пшениця і ячмінь, ростуть сливи та інжир.
Аж ось Ібрагім зупиняє машину, виходить на шосе І якийсь час немовби слухає вітер. Потім ступає на узбіччя, прикладає до ціску долоню.
— Ай-яй! — вигукує він. — Не бачити нам сьогодні бедуїнів. Готуймося до іншої зустрічі… Іде смерч!
Не встигли ми позатикати в машині вікна і розвернути її під кутом до вітру, як на обрії з’явилася велика чорна завіса. Вона враз розрослася на півнеба, довкола закрутилися шалені вихори. Сильними крилами вони зняли вгору руді стовпи піску й пилюки і тут же кинули їх на землю разом з краплями дощу. Нашу машину оповила непроглядна темінь. Від буревію автобус гойдався, як човен на хвилях.