Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 16)

— А ти хіба ніким не був?

Людина, що володіє кулеметом, як власним мозком! І — учитель географії! Сто чортів! Професійний кіллер, убивця, і — навчав дітей!.. Історії? Літературі?..

— Географії, — повторив Ящик.

“Що з нами? — подумав Ящик. І здивувався: — Вперше за багато років я так подумав — з нами… Вперше за багато років! З того далекого 1953 року, коли мене мобілізували й послали захищати французьку колонію В’єтнам… Захищати від в’єтнамців… Уже тоді я розумів деяку двозначність ролі захисника, але світ, що відкрився переді мною, був приголомшливо незвичайний! Незвичайний до того дня, коли французький головнокомандуючий генерал Навар наказав звести всі розсіяні частини на рівнині Бакбо… На щастя, я туди не потрапив. Я прикривав тоді Верхній Лаос і міг тільки в уяві побачити тисячі вантажних велосипедів і підвід, які йшли з того боку… П’ятдесят п’ять днів і ночей я пробув у оточенні, і хлопці знали мене тоді як Анрі Лепер’є — веселого, часом навіть легковажного солдата…

Але веселощі минули, веселощі завжди минають. Вони, веселощі, минули того дня, коли мене включили в число виконавців акції “Гретхен”. Не знаю, чому її закодували саме цим іменем. Може, тому, що в’єтнамські жінки своєю первісною беззахисністю і справді скидалися на всіх Гретхен Землі…

Був просторий шкільний двір. По один його бік ми примусили лягти чоловіків, по другий — дітей і жінок, Наказ був чітким: знищити всіх, бо ті, хто лишився б жити, могли б про все це розбазікати. І я вбивав. І з Анрі Лепер’є перетворювався в Ящика.

А втім, ні. Ящиком я став не на тій війні. Ту війну називали війною слона і трав’яного коника. Франція, певна річ, була слоном. А я, Анрі Лепер’є? Ким я був? Ногою слона? Іклом слона?.. Та хіба в цьому справа? Якщо я був навіть мікроскопічною частинкою цього оскаженілого слона, я все одно топтав коників…

Ящиком я став згодом, коли мене відрядили до американської спецчастини, яка охороняла запаси йодистого срібла. Цей непоказний, зовсім безневинний на вигляд порошок мав чудову назву — Зевсова зброя. Від лейтенанта Кроу я, Анрі Лепер’є, дізнався, що досить кристаликам йодистого срібла влучити в скупчення хмар, як усі ці хмари негайно випадуть на землю у вигляді дощу, граду чи снігу.

Та спецчастина, до якої мене відрядили, була наче б праматір’ю тих частин, котрі згодом, 1962 року, провели в Лаосі операцію “Поп-1”.

Кілька десятків грамів йодистого срібла — і на в’єтнамців ринула невпинна крижана злива!..

Як говорив Кроу?.. А-а-а… “Анрі, ви, французи, працюєте вручну! Часи ваших допотопних методів минули! Беріть приклад з нас! Зброя Зевса — ось що нам потрібно! І зброя Зевса ще далеко не все! Скоро у нас будуть реактиви, здатні викликати окисляючі дощі. Дощі, які виводитимуть з ладу і танки, й автомашини, і радіолокатори… І, зваж, від дощу не сховаєшся! Ми відкриємо в небі таку діромаху, що при потребі з неї виллється вся атмосферна волога! І це ще не все: ми почнемо епоху геофізичних війн! Навчимося нагрівати й охолоджувати цілі континенти, за бажанням збільшувати рівень радіації, нарешті, викликати штучні землетруси!..”

Він був оптимістом, цей Кроу, і, як усі оптимісти, а також і в’єтнамці, що опинилися в районі Лай, потонув, коли американці проткнули все-таки атмосферу… А я, Анрі Левер’є, не потонув… Я виплив, щоб… перетворитися просто в Ящика!..

Що з нами? — подумав Ящик… — Побачивши тоді розверзнуте небо, я зрозумів, що залишився у світі сам. Що ніхто не хоче, щоб я був з ними. Що всі, навпаки, хочуть утопити мене в кислотних дощах, витруїти мене отрутами, випалити напалмом. Я тоді перестав думати про всіх. Я вирішив рятувати себе. Жити тваринним, рослинним, яким завгодно життям!.. І я, правда, почав рятувати себе. Моє життя перетворилося в пошуки виходу. Я ніколи вже не воював ні за жовтих, ні за чорних, ні за білих. Я воював тільки за себе. Я рятував себе і зневажав усіх інших. Одних — за невміння постояти за себе і за близьких, інших — за нездатність бути справедливими. Я рятував себе й ніколи вже не думав ні про зло, ні про добро, тому що проти всього цього були самі люди, які навчилися підвищувати рівень радіації, викликати штучні землетруси, нарешті, витруювати цілі країни… Я рятував лише себе, маленького, нікчемного, жалюгідного. Рятував від зброї Зевса, від стріл сімбу, від кулеметів і гармат, і від усього того, що поки що зберігається в секретних сейфах, але рано чи пізно все одно звалиться на мене…”

Ящик зітхнув і глянув на перевертня:

“Навіщо він влаштував нам цю ілюмінацію?.. І цей Усташ!.. Як йому хочеться покопатися в моїй біографії! Хоч як дивно, але я розумію цього хлопця… Адже я теж опинявся інколи на грані відкриття — заради чого я себе рятую?.. Та досить було торкнутися суті — свідомість моя пробуксовувала, і я знову й знову бачив перед собою тільки залиті дощами сопки і білу пару, що підіймалася над затопленими селами…”

Знову, до мене долинув щасливий запах, але я не встиг його вгадати. Ящик перешкодив, сказав:

— Я завтра йду звідси, Усташ.

— Ідеш?

— Так… В Уганду… З мене досить!

Я подивився на Ящика і пожалів його. Йому захотілося все зненацька кинути і стати звичайною людиною! Знаменитий стрілець на прізвисько Ящик, що завоював славу не в одній палаючій точці, раптом вирішив кинути все і повернутися на шкільну кафедру!..

— Ти не правий, Усташ. В кожному з нас є щось розпливчасте й незрозуміле, як, приміром, почуття голоду чи бажання перебувати в безпеці. Але ж ми переборюємо ці дивні почуття, знаходимо врешті якесь задоволення. А хіба не може виявитися, що задоволення, Усташ, уже само собою і є почуттям?

Я не зрозумів його, а пояснювати він не став, бо в цей час до вогнища підійшов змучений і скуйовджений Буассар. Принюхавшись, нахилившись до нас, він промовив:

— Не стали будити?

— Тобі слід було виспатися.

— Ящик?! — загорлав Буассар. — Ти — француз?

— Яз Нанта, — коротко відповів Ящик, і вони замовкли.

Один урочисто, другий втомлено. А поруч, розлігшись на траві, капрал, мов п’яний, вслухався в цому одному чутну мелодію.

Коли Буассар присів, я відчув запах сигарет і витяг з його кишені всю пачку. Я й досі був щасливим. Я розумів усе і всіх. Я розумів навіть метушню терміта, що бігав по безконечних лабіринтах свого житла. Я розумів навіть підсвідоме задоволення цикади при різкому стрибкові… У цьому світі, зрозумів я зненацька, усім могло б вистачити щастя. І вперше я сприйняв світ ось так — з кожною його окремою травинкою, з кожним його окремим листком… І це безперервне розуміння, безперервне сприйняття запаморочувало, змушувало знову й знову вдивлятися в ту невловиму суть, яку ми в підсумку і називаємо душею природи, так не схожої на душу людини, яка стоїть з автоматом у кузові розкритого джипа.

“Ось чим пахне надбавка за ризик, — раптом зрозумів я. — Теплим бензином, перегрітою гумою скатів, потом убивць… Ось він, цей запах надбавки за ризик, — запах наших не менше перегрітих тіл! Стріляючи і горлопанячи, ми проходимо країну наскрізь, і випари наших тіл отруюють її атмосферу. У цьому, мабуть, і справді є щось надаморальне: вбивати навіть своїм існуванням!”

Ніби прочитавши мої думки, Ящик неголосно сказав:

— Це все перевертень.

— Перевертень?

— Поглянь, як він сяє! І хіба ти не помічаєш: як тільки сяйво посилюється, з нашими почуттями відбуваються нові метаморфози? Помічаєш? Я цілком впевнений, Усташ, що саме перевертень режисирує наш спектакль.

— Але як це може бути? — недовірливо запитав Буассар. — Як може якась безсловесна тварина командувати людиною? Вона ж нічого не відчуває і не розуміє!

— Якщо ти чогось не бачиш, це не означає, що його насправді немає. Ти ж не бачиш у хмарний день сонця, але ж воно завжди є.

— Хочеш сказати, що перед нами зоряний місіонер, який прибрав вигляд ось такої медузи? Які, в біса, чудеса, Ящик, коли ця тварина позбавляє нас розуму!

— Хіба я казав про зорі? — здивувався Ящик. — Я не говорив навіть про розум у нашому уявленні, якщо воно в нас ще збереглося. Це щось зовсім інше, Буассар. Природа схильна урізноманітнювати свої винаходи. Термічний орган американської гримучої змії виявляє мишу на відстані до десяти метрів. Японські рибки сомики вловлюють так звані телуричні струми, що постійно циркулюють у земній оболонці, і збуджуються перед землетрусом. Скати і вугрі продукують електричні імпульси. А перевертень… Ми тільки можемо здогадуватися, на що він здатний… Явно не на дрібниці, га, Буассар? І, хай йому біс, як я можу пояснити тобі сприйняття магнітного чи біологічного поля, коли ми ще не навчилися розуміти один одного? Ми замкнуті в самих собі, Буассар! Та хтось усе-таки у цьому розбереться…

— Хто?

— Може, той, кому передамо перевертня.

— Передамо?!

— Звичайно. Я гадаю, найзручніше це можна буде зробити в Уганді.

— Думаєш, там нам дадуть за нього більше?

— Я сказав передамо, Буассаре. А це не значить — продати. Ми знайшли те, що не може належати тільки нам.

— Ось як? — тихо промовив француз. — Ти хочеш сказати, що перевертень, якого ми знайшли, повинен належати всім? — І загорлав: — Ми подихаємо в джунглях, нас б’ють отруєними стрілами, а ми, наткнувшись, нарешті, на щось по-справжньому цінне, маємо нашу знахідку віддати всім. Хто вони — ці всі? Ті, що хочуть накинути зашморг на шию Усташа, ті, що хочуть запроторити мене до в’язниці?.. Ідіот! А гроші за угоду? Ми що? Повинні відмовитися від своїх поточних рахунків у Солсбері? Убити самих себе?