Игорь Росоховатский – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 (страница 15)

— Заткнись, Буассар!

Пояснити таку незрозумілу поведінку француза тим, що він п’яний, я не міг. Алкоголь робив його просто дуже балакучим. Струснувши француза за плечі, я гаркнув:

— Ну, кажи! Що з тобою?

І тоді він сказав:

— Я осліп, Усташ!

— Ти мене не бачиш? — злякався я. — Зовсім не бачиш?

— Бачу, Усташ. Та мені треба, щоб ти рухався або щоб я не стояв на місці… Зрозумів?

— Ні.

— Коли все стоїть на місці, я нічогісінько не бачу. Суцільний туман, навіть сонце вгадую тільки через тепло…

— А потім?

— Коли ти починаєш рухатися, то відразу виступаєш із цього туману! А зупиняєшся хоч на секунду — тебе нема! — Буассар брутально вилаявся: — Ти не пристрілиш мене, Усташ? Я був тобі добрим прикриттям!.. Як ти гадаєш, я осліп назавжди?

— Побережи нерви! — гмукнув я, заспокоюючись. — Таке буває. Напевне, бабінга і справді підсипав нам у м’ясо якоїсь гидоти… Але це мине. Полеж. А я принесу тобі пива.

Здавалося, ще хвилина — і француз розплачеться. Я відразу згадав Шлосса… Може, і він зламався на тій же, що і в Буассара, хворобі?.. Але тоді… негр не міг отруїти нас!

Підійшовшії до столу, я не відразу виклав новину Ящикові і капралові. Спочатку придивився і лиш потім, не побачивши нічого такого, що могло б викликати підозру, сказав:

— Буассар осліп.

— Осліп?!

— Не зовсім… Наполовину… Але нас тепер троє, і, якщо бабінга приведе сюди сімбу, нам капут.

Капрал вилаявся:

— Майор Мюллер правий. У цій країні насамперед треба повипалювати знахарів!

— Я думаю, цю хворобу нам підкинув не негр.

— Чого ти так думаєш?

— Згадайте Шлосса… Схоже на те, що він нічого не бачив… І сталося це не вчора. Ми їмо з одного казана, негр не міг отруїти тільки одну порцію… Зрозуміло, чому Шлосс зламався — він втратив зір, а потім…

— Від сліпоти не здихають!

Але капралові слова прозвучали непереконливо. Відкривши бляшанку, я відніс пиво Буассарові, і в ньому якось відразу прокинувся поспішливий ділок:

— Усташ, можна таку сліпоту вважати за повну втрату зору? Можуть мені виплатити сто процентів?

— Можуть, — сказав я, і це Буассара втішило…

А нудота підкочувалася до горла і відпустила мене тільки надвечір. Зате раптом прийшли запахи.

Я звівся — обережно, боячись зайвих рухів. Головного болю не відчув, і навіть налякався — так добре себе міг почувати лише хворий!.. Та вигляд француза, який і в сні посмикував головою, пригнічував. Невже він і в сні змушений рухатися, бідолаха?

І знову я відчув запахи.

Запахи…

Такого зі мною ще не було. Неначе всі дерева, трави, речі почали виділяти запахи! Потягнувши носом, я ввібрав у себе весь шал тропічної ночі — задуху, вологу, важкі запахи орхідей, плісняви, випарів… Ні, така чутливість не могла бути нормальною!

Але, думаючи так, я не переставав жадібно “вслухатися” в запахи, вловлюючи і розпізнаючи все нові й нові. Незважаючи на їхню жахливу різноманітність, я вільно відділяв один запах від іншого, навіть найслабшого… Ніби нове відчуття у мені народилося. І в цьому відчутті тепер, коли переляк минув, не лишилося нічого тривожного.

І ще я відзначив, що бачу в пітьмі. Але бачу не зовсім звичайно. Наприклад, я пам’ятав, що відразу за наметом орхідея вдень світилася білими, як сніг, квітами. А нині ці квітки здавалися мені голубуватими. А сині й фіолетові ліани раптом засяяли жовтими плямами… Кожна травинка, кожен листочок випромінювали світло, іскрилися, наче я потрапив у незнайомий мені світ, в якому речі жили своїм особливим, відділеним від людини яшттям.

— Іди до нас, Усташ! — почув я голос капрала.

Він сидів з Ящиком біля вогнища, посередині галяви. Запах консервованого розігрітого м’яса різко вдарив мене по ніздрях, але я легко заглушив його, відкинув, хоча й сам не розумів, як це мені вдалося.

— Поглянь на перевертня, Усташ.

Якщо вони бачили так само, як і я, то недаремно дивувалися.

Пагорбок, що світився яскравіше від вогню, — ось що являв собою перевертень. Він палав, як маякова фара, і світлячки іскристою хмаркою танцювали над ним, кружляли, мов планети довколо сонця. І я мало не заплакав, тому що я, усташ Радован Мілич, кіллер, професійний убивця, давно вже позбувся подібних захоплень, а нині свято життя знову входило в мене, примушуючи думати про життя саме так, як про свято — барвисте, яскраве, повне світла, барв і запахів.

Світлячки роїлися навколо перевертня, і я подумав: “А може, ця істота зовсім не земне створіння? Може, воно з’явилося до нас невідь-звідки?.. Так, напевне так!.. Тому що земні істоти з першого дня створення поспішають озброїтися іклами, кігтями, отруйними залозами — рвати, гризти, боронитися! А перевертень нічого не має. Він тільки світився, та й годі!”

Запахи спалахнули з новою силою, і серед них з’явилося багато незбагненних, таємничих, яких я ніколи ще не чув. Були й неприємні, їх я відкидав. І ще такі, які лякали і водночас викликали захоплення, тому що в кожному ховалося щось напівзабуте, з чим я, виявляється, ніколи не розлучався… І під їхнім тиском моя зчерствіла жорстока душа зм’якшувалася, як сухар, ошпарений окропом.

І ще ці запахи були якось пов’язані з мерехтінням перевертня.

— Ти коли-небудь чув таке, Усташ? — запитав капрал.

Він сидів у траві, підібгавши під себе ноги, і, якби не захисного кольору сорочка і не татуювання на руках, його можна було б прийняти за провінціала на заміській прогулянці.

— Ти кажеш про запахи?

— Які запахи, Усташ? Звуки! — В капраловому голосі чулося мало не торжество, але він встиг і поскаржитися: — Правда, не всі звуки приємні… Ти не відчуваєі цього?

Я вирішив, що капрал п’яний. Хоч як напружува слух, але нічого, крім дзвону цикад, я не чув. Колір і запах — ось що визначало мій світ. І я так і сказав! І додав:

— Цикади — це на дощ…

Адже ні капрал, пі Ящик зовсім не знали, що само так кажуть у Хорватії…

— Цикади! — обурився капрал. — Цикади тільки заважають… Ти прислухайся… Ось шелест — сів на гілку птах… Він чистить дзьобом пір’я… Озирається… Йому не хочеться летіти… А ось звук небезпеки… О чорт! — вилаявся він і затулив пальцями вуха: — Знову кажан!.. Ящик, подай автомат!

— Не треба стріляти, — сказав Ящик по-французьки.

По-французьки!

В зеленувато-багряних спалахах я побачив приплюснуті щоки Ящика, і по запаху його тіла, по важкому, нездоровому запаху відразу встановив — він чимось хворий, і ще — він найстарший серед нас! І Ящик тут-таки ствердив:

— Так. Я — француз. Я із Нанта.

І я не здивувався… Просто увімкнув своє вміння керувати запахами, і щось надзвичайно ніжне, чого я раніше ніколи не знаходив, зійшло раптово на мене із серця джунглів. Я спробував визначити що, але капрал перешкодив:

— Усташ, ти надто галасуєш!

— Я мовчу, — заперечив я.

— Ти сам по собі галасливий! У тебе думки галасливі! Ти галасуєш дужче за перевертня, а він дзижчить, як аварійний трансформатор!

— Капрал каже правду, — відповів Ящик.

Саме відповів, тому що я хотів спитати його саме про це, але не встиг, не спитав. Ящик випередив мене.

— Авжеж, — пояснив він. — І я не знаю, не можу сказати, як це все виходить… Та я просто відчуваю, що саме ви хочете сказати. Ні, я не читаю твоїх думок, Усташ, але за секунду до почутого розумію суть ще не сказаного запитання… А ти?

— У мене запахи.

— Не дивуйся… Нічому не дивуйся… Йема нічого дивного у нашому світі… Навіть цикади знаходять одна одну по запаху, хоча й перебувають надто далеко від місця майбутньої зустрічі. Лососі, підіймаючись з океану, також тільки по запаху знаходять гирла рідних річок. Вугрі, перетинаючи океан, за сотні миль вловлюють запахи саргассових водоростей.

— Звідки ти це все знаєш, Ящик?

— Колись я був учителем географії.

— Учителем?