Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 23)

Було б, звичайно, смішно підозрювати всіх людей з хорошими біографіями. Але коли така людина потрапляла на очі Гарвею, він прискіпливо перевіряв її.

Звичайно, коли б цей бовдур Фріче і раніше так захоплювався читанням, як останнім часом, то замітку про Клінгена-Еніхе він прочитав би ще два роки тому. А незабаром після цієї замітки Клінген їздив до Радянського Союзу і ось там-то і треба було не зводити з нього очей. Гарвей намагався підійти до Клінгена через його зв'язківців. Повинен же в нього бути зв'язок! Щоб з'ясувати це, довелось вмонтувати в стіл у робочому кабінеті книговидавця маленький мікрофон. Певна річ, без Маргарет Еллінг зробити це було б майже неможливо. А її довелося дуже довго умовляти. Вона всіляко відмовлялась, і треба було добряче притиснути її, щоб домогтися згоди.

Гарвей не шкодував часу, щоб покопатися в її минулому і загнати в кут. Виявилось, що в Парижі Еллінг була зв'язана з радикально настроєними студентами в Сорбонні. Багато хто з них був під помітним впливом комуністів. Свого часу Еллінг брала досить активну участь у їхніх справах і двічі її затримувала поліція з нелегальною літературою. Все це було зареєстровано в паризькій префектурі. Потім Еллінг відійшла від червоних, але червона пляма лишилась у її біографії. Гарвей знав, що вона хоче виїхати в Америку. А червоний колір на американських чиновників імміграційної служби діяв, як яскравий плащ тореро на бика. Якщо ж він втрутиться в цю справу, то Америки їй, звичайно, не бачити і ніколи не отримати американського паспорта.

Гарвей так і сказав Еллінг. У Гарвея був досвід. І не такі, як Еллінг, врешті-решт погоджувались…

— На жаль, мікрофон, вмонтований у кабінеті Клінгена, нічого цікавого не розповів. Клінгена немовби оточувала порожнеча. Точніше, ті люди, з якими він спілкувався по службі, не викликали підозри. Але тут відбулася зустріч Клінгена з Зейдліцом. Цей старий лис Зейдліц нагадував Гарвею Гобсека, який сидить на своїх скарбах і не тратить жодного цента. Розмова в «Монастирській корчмі» була підслухана Гарвеєм, і він вирішив поки що не порушувати питання про арешт Клінгена. Адже через нього можна одержати секретні документи Зейдліца, документи «Спілки колишніх офіцерів». Чому б йому не спробувати цього зробити? Гарвей відразу ж повів із Клінгеном війну нервів. Він знав по собі, що людина навіть з дуже міцною волею починає нервувати, коли відчуває, що за нею стежать, і саме в цей час може допустити будь-яку помилку, як це трапилось із ним самим. Тому в Англії Гарвей поспішив зробити візит Ескіну, розраховуючи на те, що той, без сумніву, розкаже Клінтону про те, що ним зацікавилась контррозвідка НАТО.

Для цього ж у Парижі Гарвей змусив Маргарет поритися в Клінгенових речах. Якби вона знайшла в них щось таке, що заслуговувало уваги, було б дуже добре. Якщо ж ні — зайвий натяк на те, що за ним стежать, повинен був, на думку Гарвея, ще раз ударити Клінгена по нервах. Гарвея непокоїла непевність, що Клінген, отримавши секретні документи Зейдліца, спробує втекти із Австрії на територію, де юрисдикція контррозвідки НАТО не розповсюджується. Але і на цей випадок було вжито необхідні заходи…

Гарвей усе ще стояв біля вікна готелю «Діана» і спокійно роздивлявся перехожих. З Італією, з Римом у нього були пов'язані приємні спогади. Він хотів би дізнатися про долю Софі, чарівної, трохи екзальтованої італійки, яка тоді так прикрасила йото хистке, повне небезпеки життя в цьому вічному місті.

Софі чомусь завжди призначала йому побачення в Пантеоні, біля могили Рафаеля. Він і досі пам'ятає слова, що були викарбувані на надгробному камені великого художника: «Тут лежить людина, якої боялась природа. Тепер, коли цієї людини не стало, природа осиротіла…» Призначати побачення в Пантеоні? Це було в дусі Софі! А нині вона, мабуть, зробилася товстенькою лепетухою, як більшість італійок у її віці.

Ні! Зустрітися з нею він би не хотів! Йому шкода було руйнувати образ, який зберегла його пам'ять. І враз Гарвей подумав, що старіє, що спогади все частіше і частіше відвідують його.

Там, у «Метрополі», все ще тривала розмова. Зараз у ній було щось цікаве.

Колишній полковник, щоб показати, яку роль він відігравав би в можливому перевороті, з запальною відвертістю розв'язав язика. Тепер Гарвей не відходив від приймача і не пропускав жодної фрази.

Кане. СІФАР контролювала свою країну. В машині міністра внутрішніх справ були встановлені мікрофони. Ми підслуховували розмови міністра оборони Адреотті. Стеження велось і за деякими кардиналами. Нам пощастило навіть заволодіти пачкою юнацьких листів покійного папи Пія XII.

Клінген. Це просто дивовижно. Ну, а як ви думали здійснити переворот?

Кане. Ще в шістдесят першому році, за домовленістю із службами безпеки НАТО, був розроблений план «ЕС»[15]. Рішення парламенту про введення в дію «ЕС» розв'язувало ініціативу СІФАР і карабінерів.

Клінген. А на основі яких даних парламент міг би прийняти такі рішення?

Кане. На основі зведень, які йому подала б СІАФ. Ми вирішили це ще в шістдесят третьому році, коли внаслідок парламентських виборів у квітні було сформовано уряд лівого центру. Була націоналізована електроенергетична промисловість, велися розмови про прийняття закону про градобудівництво і скасування банківських таємниць…

Клінген. А яка доля чекала тих, хто значився в картотеках СІФАР?

Кане. Їх вивезли б у невідомому напрямку.

Клінген. Що це означає? Смерть?

Кане. Найімовірніше, що їх помістили б у концтабір.

Клінген. І багато значилось людей у вашій картотеці?

Кане. Близько ста п'ятдесяти тисяч.

Клінген. Там були не лише комуністи і соціалісти?

Кане. Звичайно. Там були люди різних політичних партій і соціальних категорій. Там були вороги Італії, які так чи інакше сприяли розповсюдженню червоної зарази.

Клінген. Ваша розповідь справила на мене велике враження, синьйор Кане. Можливо, ви праві, можливо, це єдиний шлях, який веде до захоплення влади. Я передам усе це моїм колегам у Німеччині.

Гарвей вимкнув приймача.

За кілька хвилин він зійшов у ресторан, де з задоволенням з'їв спагетті з тертим сиром. Потім вийшов на вулицю і попрямував до парку Боргезе. В такий спекотливий день хороше було пройтись його тінистими алеями.

Рим тоді, в сорок третьому, як і всі міста Європи, голодував. Нині ж велетенські голови сиру і пудові шинки висіли просто на вулиці біля відчинених магазинів. Саме тому, що місто запам'яталось Гарвею зовсім іншим, зараз він звернув на це увагу.

Коли Пітер вийшов на велелюдну Віа-Віньєтту, ледь не наштовхнувся на Клінгена і Маргарет. Окинувши їх поглядом, Гарвей відзначив, що Клінген чудово виглядає на свої роки і для своєї роботи. Лице, з ледь помітною здоровою засмагою, майже без зморщок. Очі в Клінгена справді сірі, з блакиттю, як це й було записано в заведеній на нього картці. Ніс — прямий, з горбинкою, губи тонкі. Обличчя довгасте, а дві складки біля вуст надають йому виразу рішучості. На зріст він значно вищий, аніж здавався здалеку. І широкоплечий. Зараз, коли Клінген був у літній сорочці з підкачаними рукавами, це було дуже помітно. В ньому якось дуже гармонійно поєднувались природна краса і груба чоловіча сила. Саме такі чоловіки подобаються жінкам. І Гарвей був не дуже задоволений, що Еллінг зійшлася з ним. Він взагалі невисоко цінував жінок-шпигунок. Як правило, все кінчалось тим, що вони в когось закохувались, і тоді вся робота йшла нанівець. Його турбувало, що це, можливо, і є саме той випадок.

Розділ дванадцятий

Він стояв перед Клінгеном виструнчившись, як солдат. На ньому був чорний костюм, а на лацкані піджака зблискував жовтий кружечок.

«Капітан Келлер із «Групи порядку» буде супроводжувати вас із Австрії до ФРН, Він відповідає за вашу безпеку», — от і все, що повідомив Клінгену про цього чоловіка Зейдліц.

— Я недавно приїхав із Африки і ще не звик до європейської прохолоди, — сказав Келлер. Ця фраза була паролем.

— А що ви робили в Африці?

— О, це довга історія… Дозвольте сісти?

— Прошу.

— Тут зовсім непогано, — сказав Келлер, сідаючи. — Старий добрий Відень. — Він був у гарному настрої і, видно, любив поговорити.

До їхнього столика підбігла барменша Стелла.

— Коньяк, подвійний! — Келлер озирнувся на всі боки. — Але чому так мало людей? У «Парамоні» раніше завжди було так людно.

— Мабуть, ще рано.

Клаус уважно розглядав того, кого Зейдліц призначив до нього в помічники. Обличчя в нього було грубе і засмагле, з квадратним боксерським підборіддям і маленькими холодними очима.

Клінтон, ледь нахилившись до Келлера, промовив:

— Про справи поговоримо в машині, а зараз розкажіть коротко про себе.

— Хіба моє прізвище вам нічого не каже? — здивувався Келлер.

— Даруйте, даруйте! То ви і є той самий капітан Келлер?

— Той самий.

«Ну, цього я від Зейдліца не чекав, — подумав Клаус. — Невже вони так збідніли людьми, що не змогли дати мені когось пристойнішого?»

Келлер продовжував:

— Виходить, ви читали про мене?

— Звичайно. Але матеріали, надруковані в «Шпігелі», мабуть, не сподобались вам.

— Як вам сказати? Коли журналісти щось перекручують, щоб догодити своєму політичному переконанню, це нечесно. В історії ж зі мною — інша справа. Звичайно, немало було перебрехано, але журналісти створили мене. Певніше, я сам себе створив, а журналісти повідали про це всьому світові, і то — головне.