Игорь Бондаренко – Жовте коло (страница 22)

Сам Розенкранц не шкодував сил, щоб якомога краще «сприяти виконанню цієї великої місії». У 1939 році в «Кенігсберге альгемайне цайтунг» він писав:

«Південна Пруссія завжди приділяла велику увагу польській небезпеці. Безперечним успіхом Німеччини є онімечення польських земель. За кілька років нашого перебування в повіті Штум кількість дітей у польських школах скоротилася більше ніж удвоє. Ці цифри свідчать самі за себе. Той, хто втрачає молодь, той втрачає майбутнє…»

У 1943 році, повернувшись із поїздки по окупованих районах Росії, Розенкранц публічно заявив: «Слов'янами може правити тільки тверда рука. Той, хто вірить, що може домогтися чогось від слов'ян м'яким ставленням, глибоко помиляється. Такі погляди можуть формуватися не в націонал-соціалістській німецькій робітничій партії, а в якихось інтелігентських клубах. Треба завжди пам'ятати, що в минулому намагання білих людей ставитись з довірою до туземців завжди кінчалось тим, що останні платили їм за це зрадою…»

«В цих словах увесь Розенкранц, справжній», — подумав Фак. Він згадав свою першу зустріч з Розенкранцом, його розповідь, лицемірну і брехливу.

Послухати його і йому подібних, то вони тільки те й робили, що вболівали за благо німецького народу. Саме для того вони захопили Австрію, його Австрію?

…Максиміліан підвівся, розправив плечі, бо затерпли лопатки. Крізь напівспущені штори просочувався сірий світанок. Фак підійшов до бара. Налив вина і випив. Потім розсунув штори і відчинив вікно.

Місто що спало. Як спав і він того ранку, коли до його передмістя підходили чужі танки. І хоча Максиміліан знав, що цього ранку, в цю саму хвилину місту, яке він так любить, нічого поки що не загрожує, відчуття тривоги все більше і більше огортало його.

Розділ одинадцятий

Пітер Гарвей жив у скромному номері готелю «Діана», що поряд з новим Римським вокзалом.

Із вікна його номера добре було видно розкішний готель «Метрополь» на другому боці вулиці. Там, в одній з кімнат, за столиком сиділи Клаус Клінген і полковник у відставці, колишній співробітник СІФАР[14], а нині редактор ультраправої газети — Фачіно Кане.

Мікрофон скерованої дії працював відмінно, не те що в Парижі. Кожне слово було добре чути, і кожне слово чітко записувалось на плівку портативного магнітофона.

Гарвей майже не вслухався в те, про що говорили Клінген і Кане. Тут він не сподівався почути щось цікаве.

Він стояв біля вікна і роздивлявся перехожих — з Римом було пов'язано немало спогадів.

Пітерова бабуся була італійкою, і він успадкував від неї чорне кучеряве волосся, прямий ніс і соковиті, жіночі вуста. Вона ж навчила його італійської мови. Все це остаточно вирішило його долю під час війни.

Після закінчення розвідшколи Гарвей потрапив до Італії. Командування союзними силами в Середземному морі дуже цікавили час і маршрути відправки італійського транспорту, що йшов у Африку з вантажем для армії Роммеля.

Коли американці висадились у Італії, Гарвея після ретельної підготовки послали в Німеччину. Тут йому не пощастило: він був заарештований гестапо. І тільки кінець війни врятував його.

Після війни Пітер Гарвей зайнявся комерційними справами, але успіху так і не добився. Тому в шістдесят четвертому році він повернувся на службу. Нині Гарвей шкодував втраченого часу: коли б він не пішов із армії, за ці роки міг би зробити непогану кар'єру і зараз займав би солідну посаду, а не шастав би по Європі рядовим шпиком.

«Справа «ангела», так він охрестив «Справу Клауса Клінгена», привела його із Кельна спочатку до Лондона, потім — до Парижа, а тепер — у Рим. Він слідував за Клінгеном, мов тінь…

Ця справа почалась із листа, який, на перший погляд, не мав ніякої цінності.

Якийсь Фріче, колишній штурмбанфюрер СС, начальник служби безпеки Постлау, повідомив американській контррозвідці, що Клаус Клінген, він же Отто Еніхе, це радянський розвідник.

Далі на кількох сторінках Фріче викладав історію власного життя, явно пропонуючи свої послуги американській контррозвідці, яку він ставив вище контррозвідок інших країн.

Гарвей навів довідки про Фріче. Це був типовий «виходець із народу», як тоді казали, який хоча й намагався служити вірою і правдою третьому рейху, але через свою професійну непідготовленість і недалекий розум працював погано.

Росіяни, взявши Фріче в полон у сорок п'ятому році, судили його як воєнного злочинця. Йому б ще довго довелося сидіти за гратами, якби не потрапив під амністію у п'ятдесяті роки.

Повернувшись до ФРН, він знову, як і в тридцять п'ятому році, відкрив м'ясну крамницю.

У шістдесятому році намагався прилаштуватись у відомство Гелена, одначе там йому культурно і безповоротно відмовили. Це його, звичайно, образило, тому-то він і лаяв Гелена та догоджав американцям.

Гарвей зустрівся з Фріче. Після цієї зустрічі він уже не сумнівався в тому, що колишній штандартенфюрер не вигадав цю історію.

В архівах гестапо, в які заглянув Гарвей, справді існувала «Справа Отто Еніхе». Вона була заведена після того, як виявилось, що його наречена, німкеня Кріста Росмайєр, штурман далекого плавання, — російська розвідниця.

Хоча гестапо й не мало прямих доказів секретних зв'язків Росмайєр і Еніхе, але не такий це був час, щоб втратити з поля зору людину, на яку впала підозра.

І Отто Еніхе не відкараскавсн б так легко від гестапо, якби не виручило його заступництво обергрупенфюрера СС Франца Штайнгау, а потім — кінець війни.

Франца Штайнгау добре знали як в американській, так і в англійській розвідці. Це був досвідчений, розумний супротивник. Наприкінці війни його хотіли переманити на свій бік англійці і буцімто вже домовилися з ним. Та самогубство обергрупенфюрера в імперській канцелярії було цілковитою несподіванкою для Інтеллідженс Сервіс.

Залишався ще Зейдліц, довірена особа Штайнгау, старий хитрий лис Зейдліц. Але він знав Клінгена тільки з сорок п'ятого року… Розшукати ж будь-кого з людей, хто б знав Отто Еніхе ще до війни, після стількох років було неможливо. Коли б навіть хтось і знайшовся, то що б він міг сказати: адже минуло чверть віку, а за такий час люди дуже міняються.

Фріче випадково дізнався, що Клаус Клінген і Отто Еніхе — одна і та ж особа. Колишній штурмбанфюрер СС останнім часом почав багато читати. Один знайомий подарував йому комплект ілюстрованого журналу за три роки. І в одному з номерів позаминулого року він знайшов відповідь редакції на звинувачення, які були пред'явлені Клінгену лівою газетою з анархічним ухилом. Ця газета виступила з викривальним матеріалом проти Клауса Клінгена. Вона писала, що відомий книговидавець із Кельна в роки війни носив інше прізвище — Отто Еніхе — і один час служив у табірній охороні авіаційного центру «Маріїне»…

Окрім бажання вислужитися перед американцями, звернути на себе їхню увагу, Фріче керувало почуття помсти. Він вважав Клінгена-Еніхе якщо не прямим, то причетним призвідцем до того, що він наприкінці війни потрапив на фронт, а потім — у полон до росіян. Адже якби всього цього не сталося, все його післявоєнне життя могло б скластися зовсім інакше. Гарвей встановив, що Клінген справді раніше носив прізвище Еніхе, але ніколи цього не приховував. У нього взагалі була бездоганна репутація і чудова біографія, з якою в федеративній Республіці Німеччини йому були відчинені, як кажуть, усі двері.

Під час війни, як і належить німецькому патріотові, Клінген-Еніхе хоробро бився на фронті. В сорок четвертому році працював льотчиком-випробувачем у секретному авіаційному центрі «Маріїне».

Кінець війни застав його в Швейцарії, куди він був направлений з важливим дорученням уже під прізвищем Клінген.

У сорок сьомому році, невдовзі після Нюрнберзького процесу, Клінген-Еніхе повертається до Західної Німеччини. Тут його запрошують на аудієнцію високопоставлені військові і роблять найвигідніші пропозиції. Такі люди, як він, цінуються високо: блискучий офіцер з бойовим досвідом, чудовий льотчик, і хоча з сорок четвертого року і служив у СС, бо секретний авіаційний центр «Маріїне» знаходився у віданні СС, не заплямував себе діями, що кваліфікувалися міжнародним трибуналом як злочинні.

Клінген-Еніхе був дуже релігійним. Політикою цікавився мало. Нацистську ідеологію в її потворних аспектах не підтримував.

Такий тип колишніх військових був до зарізу потрібний бундесверу. Якоюсь мірою можна було сказати, що для них це була не людина, а ангел. Тому Гарвей і назвав цю справу «Справа ангела».

І все-таки в бездоганній біографії справжнього німця були деякі деталі, які привертали увагу Гарвея. Спочатку він звернув увагу на дивний збіг: батьки Еніхе загинули під час бомбардування Постлау в сорок четвертому році. І незабаром після їхньої загибелі в Постлау з'являється Отто Еніхе, засмучений, вбитий горем син. Встановлено, що Емма і Гюнтер Еніхе справді загинули під час повітряного нальоту, а не були вбиті якось інакше. Його приїзд після загибелі, а не на день раніше міг бути простим збігом, але могло бути і так, що, дізнавшись про смерть стареньких Еніхе, підставного Отто і послали в Постлау.

Люди з кришталевими біографічними даними завжди викликали в Гарвея сумнів. Пітер знав, як старанно готували його самого перед тим, як послати в Німеччину. Все було перевірено до дрібниць, і не винна американська розвідка, що він попався. Його згубила одна з тих випадковостей, передбачити яку просто неможливо.