Иэн Макьюэн – Спокута (страница 29)

— Талліси?

Почувся комутатор, потім — гугнявий голос помічника, пауза і тріскотня далеко на лінії; нарешті нейтральний тон Джека:

— Найдорожча моя. Буду пізніше, ніж зазвичай. Мені страшенно шкода.

Було пів на дванадцяту. Але вона не сперечалася, бо на вихідні він повернеться і все ж таки бодай день проведе вдома, і між ними не буде жодного недоброго слова.

— Та все гаразд,— відповіла вона.

— Це всі ті правки до Заяви на оборону[28]. Наново передруковували. То одне, то інше.

— Переозброєння,— з розумінням вимовила вона.

— Боюся, що так.

— Знаєш, усі проти.

— Не в цьому кабінеті,— хмикнув він.

— Але щодо мене — так.

— Гаразд, моя люба. Сподіваюсь одного дня тебе переконати.

— А я — тебе.

Відбувся взаємообмін знаками прихильності, як у близьких знайомих, яким затишно разом. Як зазвичай, чоловік розпитав Емілі, як минув день. Вона розповіла йому про надзвичайну спеку, і зрив п'єси Брайоні, і приїзд Леона з другом, про якого сказала: «Він — у твоєму таборі. Але він воліє якнайбільше солдатів, щоб продавати уряду свій шоколад».

— Знаю. Кавалки завбільшки з орало у фользі.

Вона описала вечерю й дикий погляд Роббі за столом.

— Нам справді треба платити за його навчання в медичному коледжі?

— Звісно, так. Це сміливий крок. Типово для нього. Знаю: він далеко піде.

Потім Емілі розповіла, що вечеря скінчилася запискою від близнюків і пошуковими загонами, які пішли прочісувати місцевість.

— Маленькі пройдисвіти. І де вони швендяли?

— Я не знаю. Досі чекаю.

На дроті запала тиша, вряди-годи порушувана механічним натисканням. Коли високопосадовець нарешті заговорив, то було видно, що він уже прийняв рішення. Назвав дружину на ім'я, а це був рідкісний випадок, що свідчив про всю його серйозність.

— Зараз я покладу слухавку, Емілі, бо дзвонитиму в поліцію.

— Що — річка горить? Доки вони приїдуть...

— Якщо почуєш якісь новини, негайно дай мені знати.

— Стривай...

Вона озирнулася на звук. У центральні двері зайшов Леон. Позаду до нього — Сесилія, в чийому погляді застиг німий подив. Потім з'явилася Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було таким біле і тверде, схоже на глиняну маску, що Емілі, ще не розрізнивши здалеку виразу, усвідомила: сталося найстрашніше. Де близнюки?

Леон перетнув хол, наближаючись до матері, простягаючи руку до телефону. На брючних манжетах застиг бруд. Бруд — у таку суху погоду. Леон засапався від напруги, а вимащене пасмо злиплого волосся косо впало йому на обличчя, коли він вихопив слухавку в Емілі й повернувся спиною.

— Це ти, тату? Так. Чуєш, я думаю, тобі краще приїхати. Ні, не те, а сталося ще гірше. Ні, ні, я не можу зараз сказати. Якщо можеш — сьогодні. У будь-якому разі, доведеться туди подзвонити. Найкраще, якщо це зробиш ти.

Емілі схопилася за серце та зробила кілька кроків до Сесилії з дівчатами. Леон понизив голос і швидко забурмотів у слухавку. Емілі не могла почути ні слова, та й не хотіла. Вона воліла б ретируватися на другий поверх, до своєї кімнати, проте Леон скінчив розмову, голосно жбурнув слухавку — так, що вона аж брязнула,— й обернувся до матері. Погляд у нього був напружений і тяжкий, і вона спитала себе, чи це не вираз гніву. Леон намагався глибоко вдихнути й розтягнув губи, вишкірившись у дивовижній гримасі.

— Ми підемо до вітальні,— сказав він,— де можна сісти.

Емілі збагнула сенс його слів. Зараз він їй не скаже, бо не хоче, щоб вона повалилася на кахлі й розтрощила череп. Вона невідступно дивилася на нього, але не рухалася.

— Ходімо, Емілі,— сказав він.

Їй на плече лягла гаряча й важка синова рука, і крізь шовк Емілі відчувала, як спітніли Леонові пальці. Безпорадна, вона дозволила завести себе до вітальні, увесь жах увібгавши в одну думку: він хоче, щоб вона сіла, перш ніж повідомить, що сталося.

Тринадцять

Уже за півгодини Брайоні скоїла злочин. Усвідомлюючи, що опинилася в безкраїй ночі сам-на-сам з маніяком, вона спочатку трималася ближче до будинку і пригиналася під підвіконнями, минаючи освітлені шибки. Вона знала, що він піде центральною стежкою, бо туди попрямувала сестра з Леоном. Коли Брайоні здалося, що вона врешті в безпеці, далеко від маніяка, вона відчайдушно обігнула будинок, зробивши великий гак, тримаючись ближче до стайні й басейна. У цьому був сенс, як їй здавалося, бо можна було побачити, чи не там раптом заховалися близнюки-дурники — чи не бавляться вони з кіньми, чи не плавають долілиць бездиханними трупами, які не розрізнити. Вона думала над тим, як може все це описати: як вони погойдуються на легких осяяних хвилях, як плаває їхнє волосся, наче вусики, як коливаються брижі одягу — два тіла м'яко стикаються і відштовхуються. Сухе нічне повітря ковзало під тканину її сукні, торкаючись шкіри, і Брайоні почувалася в темряві гладкою та гнучкою. Не існує нічого такого, чого вона не могла б описати: маніяк, який чигає на жертву, тихо підкрадається, зиґзаґами рухаючись уздовж дороги, тримаючись окрай, намагаючись приховати своє наближення. Але з Сесилією був брат, і це створило додаткові труднощі. Брайоні могла б описати соковите повітря, і траву, від якої парує солодкий дух худоби, і випалену землю, яка досі тримає жар полуденної спеки й видихає мінеральні пахощі глини, і вітерець, який приносить з озера аромати зелені та срібла.

Вона стрімголов помчала по траві, гадаючи, що може так здолати ніч, таранячи шовковисте повітря, стрибаючи на сталевому котку твердого ґрунту під ногами, і темрява лише подвоювала ілюзію нестримності. Брайоні часто уві сні мчала отак, а потім нахилялася вперед, розкинувши руки, ведена лише вірою,— це був єдиний досить складний момент, але вві сні зовсім простий,— легко відштовхувалася від землі й ширяла низько над землею, над живоплотами, над воротами і крівлями, а потім швидко злітала вгору, довго з тріумфом ширяючи під хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Тепер вона відчувала, що цієї мети можна досягнути лише самим бажанням; усе, що вона долала на бігу, любило її й хотіло дати їй бажане, тож хай це справдиться. А потім, коли це станеться, вона все опише. Хіба творіння не є певним ширянням, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але є маніяк, який крадеться в непроглядній ночі, його чорне серце сповнене незбагненного зла — одного разу вона вже поламала його наміри, тому їй слід лишатися на землі, щоб описати його теж. Спочатку їй треба захистити від нього сестру, а потім знайти способи гладко це викласти на папері. Брайоні вповільнила темп, роздумуючи, як цей маніяк її ненавидить за те, що вона завадила його намірам у бібліотеці. І хай який жах вона відчувала, але був й інший момент у дозріванні, становленні особистості, причому важливіший: вона викликала ненависть до себе у дорослого! Діти ненавидять щедро, примхливо. Навряд чи це почуття щось важить. Але стати об'єктом ненависті з боку дорослого означає врочисте входження до нового світу. Це поступ. Можливо, маніяк повернувся й пантрує на неї з бажанням убити — там, за стайнею. Але вона силкувалася придушити в собі страх. Брайоні ж витримала його погляд там, у бібліотеці, тоді як сестра прослизнула повз неї, не виявивши жодних знаків подяки за звільнення. Ні, не йшлося про слова подяки — Брайоні усвідомлювала це,— не йшлося про нагороди. Питання самовідданої любові не потребує слів, і вона все одно хоче захистити Сесилію, навіть якщо та не визнає, що зобов'язана Брайоні. І Брайоні не слід боятися Роббі: набагато краще зробити його об'єктом ненависті й огиди. Родина Таллісів зробила для нього стільки приємних дрібниць: він фактично виріс у них удома, і сім'я оплачувала його незліченні поїздки до Франції, і його навчання в середній школі, і форму, і підручники, а потім ще й курс у Кембриджі,— а він оддячив тим, що написав її сестрі це мерзенне слово, і неймовірно зловживав гостинністю патронів, і застосував силу проти Сесилії, а потім ще й нахабно розсівся за столом, удаючи, ніби нічого не сталося. Ошуканець о, як Брайоні була одержима жагою викрити його! Справжнє життя, яке вона тепер почала, випробовує її цим лиходієм, під машкарою старого друга родини з дужими незграбними кінцівками й обвітреним дружнім обличчям — друга, який носив її на спині, навчав плавати у річці, тримаючи на руках проти течії. Ну, так і має бути: правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, щодня йти проти течії. Якраз на таке ніхто й не очікує — певна річ, злочинців не виставляють до ганебного стовпа й не викривають їх монологами, злочинці не ходять у чорних плащах, з бридким виразом на фізіономіях. На тому боці будинку, за декілька кроків од Брайоні, лишилися Леон і Сесилія. Певно, зараз Сесилія розповідає братові про напад. Якщо вона розповість, він пригорне її за плечі. І вони всі разом, діти роду Таллісів, викинуть за поріг це бидло, цю тварюку, спокійно викреслять чудовисько зі свого життя. Їм доведеться протистояти батькові, відраджуючи й переконуючи його, а потім утішати його, розлюченого й розчарованого. Адже його протеже виявився маніяком! Лолине слово зігнало порох з інших слів: самець, стеряний, скажений, сокира, зґвалтування, звинувачення,— і підтвердило діагноз.

Брайоні обігнула стайню й зупинилася перед арочним входом, де була вежа з годинником. Погукала близнят, а у відповідь почула тільки шум, стукіт копит і удар тяжкого тіла, яке притискалося до стійла. Вона була рада, що ніколи надміру не захоплювалася кіньми чи поні, бо зараз точно б знехтувала ними. Вона не ступила ні кроку до тварин, хоча вони відчули її присутність. У їхніх очах вона була генієм, божеством, що наблизилося до їхнього світу, й вони прагнули привернути увагу деміурга. Але вона розвернулася й попрямувала далі до басейна. Їй було цікаво: чи не суперечить відповідальність за будь-яку живу істоту — навіть коня чи собаку — такій несамовитій, дикій, духовній, розумово заглибленій виправі, як письменницький фах. Захищати когось, турбуватися за когось, проникатися чужими помислами, які огортають творчу свідомість, займати ключову роль, керувати чужою долею — навряд чи це вияв свободи думки. Мабуть, Брайоні могла б стати одною з тих жінок (що викликають чи то жалість, чи то заздрість), які вирішили не мати дітей. Вона пішла цегляною стежинкою, що огинала стайню. Як і земля, запорошена піском цегла випромінювала накопичену за день спеку. Брайоні відчувала цей жар, від щік до оголених кісточок. Кваплячись виборсатися з мороку бамбукового тунелю, вона оступилася і впала на заспокійливу геометричну мозаїку бруківки.