Иэн Макьюэн – Спокута (страница 28)

Несправедливо покривджена дитина, несправедливо покривджена дружина. Але Емілі була не така нещасна, як здавалося. Перша роль підготувала її до інших. Вона зупинилася біля дверей вітальні й помітила, що келихи з рештками шоколадного коктейлю ще не прибрані й що двері до саду досі прочинені. Тепер найлегший, ледь помітний подув вітру ворушив осоку, яка стояла у вазі перед коминком. Два чи три здоровезні метелики кружляли над лампою, поставленою на клавесині. Чи зіграє вона на ньому ще раз бодай колись? Нічні створіння тягнулися до світла, де їх так легко пожеруть інші істоти, і це була одна з таємниць, яка надавала Емілі скромне задоволення. Вона воліла б не мати пояснень цьому явищу. На одній офіційній вечері якийсь професор якихось наук, бажаючи завести світську бесіду, указав Емілі на кількох комах, які описували кола над канделябром. Він сказав, що ці створіння притягує ще більша й глибша уявна темрява поза світлом. Хоча їх можуть з'їсти, вони коряться інстинкту, який змушує їх шукати ще темніше місце на протилежному боці світла — а в цьому випадку це ілюзія. Це прозвучало для неї як софістика, це пояснення ніяк не задовольняло. Як може хтось бодай припускати, що здатний пізнати світ очима комахи? Не в усього є причина, й удавати, ніби можна втрутитися в світову механіку, марно і навіть небезпечно. Деякі речі існують просто так.

Емілі не бажала знати, чому Джек стільки ночей проводить у Лондоні. Точніше, вона не бажала, щоб їй про це розповіли. Вона не бажала знати докладно і про ту роботу, яка допізна затримує його у міністерстві. Кілька місяців тому, по Різдві, вона пішла до бібліотеки, щоб розбудити чоловіка від пообіднього сну, й побачила на робочому столі розгорнуту теку. Зазирнути туди її примусив тільки стриманий родинний інтерес, бо Емілі не надто цікавилася цивільним урядуванням. На одній сторінці вона побачила перелік рубрик: валютний контроль, нормування, масова евакуація населення з великих міст, праця для військовозобов'язаних. На титульному аркуші була приписка від руки. Низка арифметичних розрахунків перемежовувала абзаци тексту. Це був почерк Джека — прямий, брунатним чорнилом,— і в розрахунках було позначено, що за множник вважається число п'ятдесят. На кожну тонну вибухівки — припустімо, п'ятдесят жертв. Припустімо, 100 000 тонн бомб, скинутих за два тижні. Результат: п'ять мільйонів жертв. Емілі ще не встигла його розбудити, і його тихі, свистячі видихи-рулади змішувалися з зимовим пташиним цвіріньканням десь за моріжком. Водяве сонячне світло струмками лилося на книжкові корінці, і скрізь пахло теплим пилом. Емілі підійшла до вікна й визирнула крізь шибку, намагаючись розрізнити в голому дубовому гіллі пташку: та проступала чорною плямою на подертому сіро-блакитному тлі неба. Емілі знала, що є така форма як бюрократичне прогнозування. І слід розробляти заходи, яких повинні дотримуватися адміністратори, щоб уберегтися від усіх непередбачених випадковостей. Але ці величезні цифри були, певно, формою самозвеличення: це нерозсудливість, яка межу зі зневагою, з безвідповідальністю. Джек, опора родини, був гарантом спокою, і йому слід бути далекоглядним. А це все дурощі. Коли Емілі збудила його, він крекнув і рвучко нахилився згорнути теку, а потім роздумав і, лишаючись на тому ж місці, притягнув її руку собі до вуст і поцілував — сухим цілунком.

Емілі вирішила не зачиняти скляних дверей і присіла на край честерфілдського дивана. Вона не стільки на щось упевнено очікувала, скільки відчувала. Ніхто з її знайомих не міг стільки часу триматися нерухомо, навіть з книжкою на колінах, неспішно простуючи лабіринтом думок, ніби досліджуючи новий сад. Емілі навчилася такого терпіння за довгі роки в очікуванні на напади мігрені. Роздратованість, гризьке хвилювання, зосередженість, читання, споглядання, бажання — усього цього слід уникати шляхом повільних асоціацій, доки хвилини осідають, як сніг, і навколо згущується тиша. Сидячи отак зараз, вона відчувала, як нічний вітерець шарпає поділ її сукні, торкаючись гомілок. Її дитинство поставало так відчутно, як цей шовковий дотик: смак, звук, запах — усе змішувалося воєдино, створюючи щось більше, аніж просто настрій. Тут, у кімнаті, Емілі була сама — засмучена, заглиблена у споглядання десятирічна дівчинка, ще тихіша, ніж Брайоні,— яку дивував порожній тягар часу і яка дивувалася, що дев'ятнадцяте століття добігає кінця. Як це було схоже на неї — отак сидіти у кімнаті, як зараз, «не втручаючись ні у що». Цей привид викликаний не Лолою, яка наслідує Герміону, а зниклими невідомо куди близнюками. Це було повільне повернення до свого самотнього царства, що свідчило про те, що дитинство Брайоні завершується. Це знову мучило Емілі. Брайоні була її останньою дитиною, і тепер нічого не стоїть між Емілі й могилою, нічого більше нема такого стихійно важливого або приємного, як піклування про дитину. Вона не дурна. Вона усвідомлює, що це жалість до себе, ця солодка експансивність — думки про власну смерть: Брайоні, звісно, як і сестра, поїде навчатися в коледж у Ґіртоні, а вона, Емілі, ставатиме дедалі немічнішою, зі скутими кінцівками, вона ставатиме дедалі більшим тягарем для всіх; вік і втома повернуть їй Джека, і нічого не доведеться казати — та й не варто. І саме тому тут з'явився привид її дитинства, щоб нагадати Емілі про обмежене існування. Як швидко скінчилась її історія! Не порожня, але занадто стрімка. Невпинна.

Ці банальні міркування не зіпсували їй гумору. Вона пливла над ними, байдуже дивлячись униз, вплітаючи у них інші важливі думки. Уздовж доріжки до басейну вона планувала посадити кущик цеанотуса. Роббі вмовляв її поставити перголу та зробити так, щоб цю альтанку поволі повивала гліцинія, чий запах йому подобався. Але і її, і Джека давно поховають, доки гліцинія розростеться. Історія скінчилася. Емілі подумала, що на цій вечері погляд Роббі був якийсь маніакальний, осклянілий. Може, він палить цигарки з марихуаною — про таке вона читала в журналі: цигарки з наркотиками полюбляє курити молодь, що має богемні нахили, доводячи себе до безумства, психічної хвороби. Емілі досить добре ставилася до Роббі й раділа за Ґрейс Тернер, що її син виявився таким здібним. Але насправді це було Джековим хобі — живим доказом принципу загальної рівності, що її чоловік багато років сповідував. Коли він говорив про Роббі (що бувало нечасто), то з відтінком самовдоволення. І тоді між подружжям ставало щось таке, що Емілі сприймала як особисту критику. Вона сперечалася з Джеком, коли той запропонував оплачувати освіту хлопчика, і втручалася в це, вважаючи такий підхід несправедливістю до Леона і дівчат. Вона не вважала себе неправою, навіть коли Роббі став відмінником у Кембриджі. Насправді для Сесилії з її низькими оцінками так було ще важче, але неможливо вдавати, наче Роббі розчарував. Роббі піднісся нагору. «Нічого доброго з цього не вийде»,— частенько повторювала Емілі, а Джек самовдоволено відповідав, що вже вийшло багато доброго.

Але, попри все, за вечерею Брайоні несправедливо поводилася з Роббі. Якщо вона образилася на нього, то Емілі співчувала. Цього й слід було очікувати. Але виявляти ці почуття несолідно. А, до речі, знову про вечерю: як майстерно містер Маршалл усе владнав. Можливо, це і є краща партія? Шкода, на вроду непоказний: верхня половина обличчя в нього наче захаращена спальня. Можливо, з роками вона просто зморщиться, ще й це підборіддя... виступає клином, наче шмат сиру. Або шоколаду. Якщо він справді хоче постачати всю британську армію шоколадом «Амо», то невдовзі казково розбагатіє. Проте Сесилія, нахапавшись сучасного снобізму в Кембриджі, вважає людину з дипломом хіміка просто неповноцінною. Як це на неї схоже. Три роки провела в Ґіртоні, почитуючи книжки: Джейн Остін, Діккенса, Конрада — усі ці томи є внизу в бібліотеці, повні зібрання творів. Яким чином читання цих романів, просте дозвілля, призвело до того, що Сесилія почала вважати себе кращою за інших? Але ж навіть з хіміка буде користь. Він винайшов ще один спосіб робити шоколад — з цукру, хімічних речовин, брунатного барвника й рослинної олії. І ні дрібки какао-масла. Щоб виробити цілу тонну — як він пояснював рецепт свого неймовірного коктейлю,— майже нічого й не треба витрачати. Він може знищити своїх конкурентів і збільшити прибуток. Ці слова звучали вульгарно, але який комфорт, які нічим не затьмарені роки чекатимуть завдяки цим дешевим виробам.

Непомітно спливло понад півгодини, перед Емілі стиха розкручувалися ці уривки — спогади, думки, питання, розпливчасті висновки, доки вона з великими зусиллями не змінила позу, не чуючи, що годинник б'є чверть. Вона відчула повів, який став сильнішим, бо грюкнули причинені двері. Пізніше її потурбувала Бетті з помічницями, які прибирали в їдальні, а потім і ці звуки стихли, і знов Емілі мандрувала розмаїтими перехрестями асоціацій, і з досвідом, який накопичується в тих, кого мучить головний біль, уникала будь-чого, що могло б виявитися несподіваним або різким. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу встала, не здригнувшись (для неї це не виявилося несподіванкою), вийшла в коридор, узяла слухавку й озвалася — як завжди, надавши голосу висхідних, питальних інтонацій: