Иэн Макьюэн – Спокута (страница 24)

Брайоні перехилилася через Джексона, щоб торкнути за плече П'єро, а сама не спускала очей з Роббі.

— Будь ласка, дайте йому спокій,— рішуче прошепотіла вона, а потім м'яко звернулася до маленького хлопчика: — Тобі не треба відповідати.

З іншого кінця столу озвалась Емілі:

— Брайоні, це було абсолютно чемне зауваження про погоду. Або ти вибачишся, або підеш до себе в кімнату.

Коли місіс Талліс заявляла про свої повноваження за відсутності чоловіка, діти вважали своїм обов'язком захистити матір, не дати їй зрозуміти, що її зусилля пішли прахом. Брайоні у жодному разі не могла покинути свою беззахисну сестру, тому схилила голову й звернулася до скатертини:

— Мені так соромно. Краще б я цього не казала.

Овочі під накривкою і тарілки збляклої сподівської порцеляни[25] передавалися за столом уздовж та поперек, і скрізь панувала така колективна неуважність і чемність, всі так намагалися приховати брак апетиту, що наклали собі і смаженої картоплі, і картопляного салату, і брюссельської капусти, і буряка, і полили салатове листя соусом.

— Батько навряд чи зрадів би,— підводячись, мовив Леон.— Це «Барзак» 1921 року, але вже відкоркували.— Він наповнив матері келих, потім — сестрам і Маршаллу, а стоячи позаду Роббі, пожартував: — І цілющу порцію для доброго лікаря. Мені хотілося б послухати про цей новий план.

Але він не став чекати на відповідь. Повертаючись на своє місце, Леон сказав:

— Мені подобається Англія у спеку. Тоді це інша країна. Усі правила змінюються.

Емілі Талліс узяла ножа і виделку, й усі зробили те ж саме.

— Яка нісенітниця,— промовив Пол Маршалл.— Назви хоч одне правило, яке міняється.

— Ну гаразд. Є тільки один клуб, де дозволяється зняти піджак: це більярдна. Але якщо температура до третьої години сягає дев'яноста градусів, тоді наступного дня можна знімати піджаки і нагорі у барі.

— Наступного дня! Справді, це інша країна.

— Ти знаєш, про що я. Люди стають невимушеними, розкутими: кілька днів на сонці — і ми перетворюємося на італійців. Того тижня на Шарлот-стріт обідали просто неба, за столиками на хіднику.

— Мої батьки завжди вважали,— заговорила Емілі,— що спекотна погода сприяє розбещеності в молоді. Носять менше одягу, мають у тисячу разів більше місць для зустрічей. Поза домом, поза контролем. Ваша бабуся почувалась особливо ніяково влітку. Вона вигадувала тисячі причин, щоб утримати моїх сестер і мене вдома.

— Отакої,— сказав Леон.— А ти як гадаєш, Сі? Чи поводилася ти сьогодні гірше, ніж зазвичай?

Усі очі втупилися на неї, а братове глузування було невблаганне.

— Сили небесні, та ти раків печеш. Отже, відповідь — «так».

Відчуваючи, що слід втрутитися, Роббі почав був:

— Насправді...

Але Сесилія озвалася:

— Мені страшенно парко, от і все. А відповідь — так. Я вельми погано поводилася. Я переконала Емілі, подавивши її волю, що нам слід приготувати печеню на твою честь, хай яка буде погода. А тепер ти задовольняєшся салатом, доки інші через тебе потерпають. Передай йому овочів, Брайоні,— може, тоді він угамується.

Роббі здалося, що він почув тремтіння в її голосі.

— Стара добра Сі. Форма — екстра-клас,— мовив Леон.

— А її слова поставили тебе на місце,— зронив Маршалл.

— Гадаю, мені слід обрати когось поменше,— Леон усміхнувся до Брайоні, яка сиділа поруч.— А ти зробила сьогодні щось погане через страшнючу спеку? Чи ти колись порушила бодай одне правило? Повідай, будь ласка, усе, що у тебе на серці,— він узяв її за руку, удаючи благання, але сестра вирвалася.

Вона ще дитина, подумав Роббі, й може зізнатись або вибовкати, що прочитала його записку, а це, у свою чергу, призведе до того, що дівчинка опише побачену сцену, якій завадила. Він невідступно спостерігав, як вона тягне час, узявши серветку, промокаючи вуста, але не відчував надмірного страху. Чому бути, того не минути. Однак ця жахлива вечеря не триватиме вічно, і Роббі знайде нагоду знову сьогодні ввечері побути наодинці з Сесилією, і вони подивляться прямо на абсолютно новий факт в їхньому житті — у зміненому житті — та зроблять висновок. Серце наче в п'яти провалилося. Доти все уявлялося темним і даремним, і Роббі безпідставно боявся невідомо чого. Він відсьорбнув великий ковток цукрово-солодкого літеплого вина й вичікував.

— Зі мною нудно,— сказала нарешті Брайоні,— але я сьогодні не зробила нічого неправильного.

Він недооцінив її. Акцентоване слово явно призначалося тільки для нього та для сестри.

Джексон, якого було видно за її ліктем, перебив:

— О, звісно, ти зробила. Ти не захотіла ставити п'єсу. А ми так хотіли грати,— Хлопчик подивився на всіх за столом; зелені оченята аж горіли від образи.— А ти казала, що хочеш, щоб ми грали.

— Так,— закивав його брат.— Ти хотіла, щоб ми в ній грали.

Ніхто й не уявляв, наскільки вони були розчаровані.

— Ну от, бачите,— сказав Леон.— Брайоні вирішила це зопалу. Якби день був прохолоднішим, ми сиділи б зараз у бібліотеці та дивилися театральну виставу.

Це нешкідливе дурне базікання краще, ніж мовчання, допомогло Роббі сховатися за машкарою вдаваного зацікавлення. Лівою рукою Сесилія підпирала щоку — мабуть, щоб вилучити його з бокового зору. Ухаючи, що слухає Леона, який тепер переповідав про те, як у Вест-Ендському театрі зустрів короля, Роббі роздивлявся її оголені руку та плече і думав, що Сесилія могла відчувати його подих на своїй шкірі,— ця думка бентежила його. На дівочому плечі між кістками була маленька ямка, укрита пушком. Скоро його язик обводитиме цей овал і пеститиме ямку. Його збентеження межувало з болем, його роздирало від суперечностей: вона була знайома як сестра — вона була екзотична як коханка; вона була звичайна, непоказна — вона була прекрасна; вона була гостра на язик — он як легко захищалася, парируючи братів випад,— а двадцять хвилин тому плакала; його дурний лист відштовхував її, але й притягував. Роббі шкодував, що написав таке,— і радів зі своєї помилки. Невдовзі вони опиняться наодинці, й виникне ще більше суперечностей: веселощі і чуттєвість, жадання і страх через необачність, трепет і нетерпіння. У покинутій кімнаті, десь на другому поверсі, чи далеко від будинку, під деревами, на річковому березі. Де? Місіс Талліс геть не дурна. Просто неба. Загорнуті в атласну темряву, вони почнуть знову. І це була не фантазія, а реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Так думав нещасний Мальволіо, чию роль він колись грав на галявині перед коледжем: «Ніщо не стоїть тепер між мною й повним здійсненням моїх надій»[26].

Півгодини тому він узагалі не мав жодних надій. Коли Брайоні зникла в будинку з його листом, він ішов далі, хоча до болю прагнув повернутися. Дійшовши до вхідних дверей, він відчував сум'яття і кілька хвилин зволікав, стоячи під ліхтарем, де у світлі бився метелик, і намагався обрати якийсь менш катастрофічний варіант. Усе зіллялося в цьому: зайти в будинок, предстати перед Сесилією, наразитися на гнів і презирство, дати пояснення, які, скоріше за все, не буде прийнято, і дістати відкоша — яке нестерпне приниження; або ж повернутися додому, не мовивши ні слова, залишивши враження, буцімто в листі сказано те, що сказано,— і мучитися всю ніч та ще кілька днів, і задумливо блукати, нічого не відаючи про її реакцію,— це ще нестерпніше. І це безхребетна поведінка. Він продумав знову все по колу й повернувся до того ж рішення. Виходу нема — доведеться з нею поговорити. Він торкнувся дзвінка. Досі найліпшим здавалося розвернутися й піти геть. У безпеці свого кабінету він міг би написати їй вибачливого листа. Боягуз! Під кінчиком вказівного пальця була холодна порцеляна, і, щоб не дати тим самим думкам знову роїтися по колу, він примусив себе натиснути ґудзик. Він стояв з відчуттям людини, яка проковтнула смертоносну пігулку: самогубці лишається тільки чекати на скін. Зсередини він почув кроки — уривчасті жіночі кроки по коридору.

Коли Сесилія відчинила двері, він побачив у неї в руці складену записку. Кілька секунд вони досі дивились одне на одного, не мовлячи ні слова. Досі хвилюючись, Роббі не підготував промови, йому не було чого сказати. Єдина думка була: Сесилія ще гарніша, ніж у його фантазіях. Шовкова сукня, яку вона наділа, здавалося, обтягувала кожний вигин і кожну ямочку її гнучкого тіла, а маленькі чуттєві вуста були міцно стиснуті від незадоволення, а може, навіть відрази. Світло у неї за спиною було таке сильне, що било Роббі просто в очі, й він не міг зрозуміти виразу в її очах.

Нарешті він вимовив: «Сі, сталася помилка».

«Помилка?»

Через прочинені двері до нього з вітальні долітали голоси. Він розчув голос Леона, потім Маршалла. Ось чому, напевно, вона злякалася, що їм завадять, відступила й ширше відчинила двері, пропускаючи Роббі. Він попрямував за нею холом до бібліотеки, де було темно, і став чекаючи біля дверей, доки Сесилія навпомацки шукала вимикач настільної лампи. Зайшовши, Роббі штовхнув двері, й вони зачинилися. Він здогадався, що за хвильку вже повертатиметься парком до себе у бунгало.

«Це не той лист, який я хотів передати».

«Ні».

«Я вклав у конверт не ту записку».

«Так».

Він нічого не міг уловити в цих скупих відповідях і досі не міг як слід роздивитися вираз її обличчя. Вона вийшла зі світляного кружала, до стелажів. Він ступив далі до кімнати — не зовсім близько до Сесилії, але й не бажаючи випускати її з поля зору. Вона могла би прогнати його ще біля входу, а тепер є шанс усе пояснити, доки він не пішов.