Иэн Макьюэн – Спокута (страница 23)

Дівчинка далі спускалася по сходах. Їй слід було порадити Лолі перевдягтися, щоб сховати подряпину на руці. Але якщо нагадати їй про це, вона точно розплачеться. Але все одно, мабуть, не вийде відрадити її від сукні, в якій дуже важко пересуватися. Жага досягти зрілих літ передбачає й не такі перешкоди. Брайоні й сама це відчувала. Ні, у неї не було подряпин, проте вона відчувала відповідальність за кузину та взагалі за все, що станеться. Коли удома був батько, всі займали певно визначені місця. Він нічого не організовував, не обходив будинок, роздаючи накази,— він рідко казав комусь, що треба робити, а насправді майже весь час просиджував у бібліотеці. Але в його присутності був лад, хоча нікого не позбавляли свободи. Гора з пліч звалювалася. Коли він був удома, уже не мало значення, що мати ретирувалася до спальні — було досить, що внизу сидить батько з книгою на колінах. Коли він займав своє місце за обіднім столом — спокійний, привітний, абсолютно впевнений у собі,— криза на кухні здавалася не більш ніж гумористичним епізодом, а без батька вона ставала драмою, від якої стискалося серце. Він знав більшість речей, які варто знати, а коли не знав, то мав гарну ідею, до якого авторитета звернутися, і вів Брайоні до бібліотеки, щоб дочка допомогла знайти потрібну книжку. Якби він не був, за власними словами, рабом Міністерства і Щоденного Планування, якби лишився вдома й, відіславши Гардмена вниз по вино, вів бесіду, не подаючи знаку, коли пора «припиняти», Брайоні б зараз не перетинала коридор з таким тягарем, і кожний крок не давався б їй так важко.

Саме ці думки про батька змусили її вповільнити ходу, коли вона минала двері бібліотеки, які, на подив, були зачинені. Вона стала й дослухалася. З кухні долинав дзенькіт металу об порцеляну, з вітальні линув тихий голос матері, а ближче хтось із близнюків заявив високим дзвінким голосом: «Це пишеться через „ю“, точно»,— а брат відповів: «Та мені неважливо. Клади це в конверт». А потім з-за дверей у бібліотеку почулося гучне шкрябання, потім — гуркіт і шум, голос міг бути як чоловічим, так і жіночим. Наскільки вона запам'ятала (потім Брайоні не раз викликала його в пам'яті), дівчинка не мала особливих очікувань, натискаючи латунну ручку дверей. Але вона бачила лист Роббі й хотіла захистити сестру, та й кузина проінструктувала її, тому те, що Брайоні побачила, було вже частково очікуване — чи принаймні їй здавалося, що вона цього й очікувала.

Спочатку, коли вона штовхнула двері та ступила всередину, то взагалі нічого не побачила. Єдине світло відкидала настільна лампа зеленого скла, що вихоплювала з темряви хіба що тиснену шкіряну поверхню столу. Коли Брайоні ступила ще кілька кроків, то побачила їх — темні постаті в далекому кутку. Хоча вони не рухалися, дівчинка ясно зрозуміла, що завадила нападу й бійці. Сцена настільки втілювала її найгірші страхи, що Брайоні здалося: це її панічна уява спроектувала фігури з книжкових корінців. Очі звикали до півтемряви, й надія на те, що це ілюзія, зникала. Ніхто не поворухнувся. Понад плечем Роббі Брайоні дивилася у сповнені жаху сестрині очі. Роббі озирнувся, щоб поглянути на непроханого гостя, але не відпустив Сесилію. Він наліг на її тіло, задерши сукню вище колін і затиснувши жертву біля полиць. Його ліва рука схопила її за шию, за волосся, а права тримала Сесилію за передпліччя — сестра чи то протестувала, чи то оборонялася.

Роббі видавався таким величезним і схожим на розлюченого дикого звіра, а Сесилія — з її голими плечима і тонкими руками — такою слабкою, що Брайоні гадки не мала, до чого все це призведе, коли рушала до них. Вона хотіла закричати, але їй перехопило подих, а язик ледве рухався, ставши неймовірно важким. Роббі рухався так, що зовсім затулив від неї сестру. Потім Сесилія змогла випручатися, і він дав їй утекти. Брайоні зупинилася й окликнула сестру. Коли старша сестра минала молодшу, на обличчі Сесилії не було жодного знаку подяки за допомогу чи полегшення. Її обличчя було байдуже, майже безпристрасне, і вона дивилася на двері, наче тільки й думаючи, як полишити кімнату. Потім вона пішла, і Брайоні лишилася наодинці з Роббі. Він теж не хотів зустрічатися з нею поглядом. Натомість віддалився в куток і почав обсмикувати піджак і поправляти краватку. Дівчинка обережно попрямувала геть, подалі від нього, але він навіть не спробував напасти на неї й не глянув угору. Тому вона повернулася й кинулася з кімнати шукати Сесилію. Але в коридорі не було нікого — незрозуміло, де зникла сестра.

Одинадцять

Незважаючи на те, що до суміші розтопленого шоколаду, яєчного жовтка, кокосового молока, рому, джину, товченого банану і цукрової пудри додали подрібнену свіжу м'яту, коктейль не надто освіжав. Апетит геть згас, і так притлумлений вечірньою спекою. Майже всіх дорослих у задушливій їдальні аж нудило від перспективи їсти на вечерю печеню, навіть із салатом, і всі прагли одного — склянки студеної води. Але вода була доступна лише дітям, тоді як іншим доводилося відновлювати сили десертним вином кімнатної температури. На столі вже чекали три відкорковані пляшки — відсутність Джека Талліса зазвичай надихала Бетті. Жодне з трьох високих вікон не було відчинене, бо їхні рами давно зіпсувалися, і з перського килима стовпом здіймався нагрітий пил, зустрічаючи гостей на порозі. Єдиною розрадою виявилося те, що у торгівця, який постачав крабів, поламався фургон.

Задуха підсилювалася темними панелями, які покривали стіни від самої підлоги і навіть стелю, а також єдиною в кімнаті картиною — величезним полотном, що висіло над коминком, який жодного разу не розпалювали: недосконалі креслення не передбачили димаря. Портрет у стилі Ґейнсборо зображав аристократичну родину: батьків, двох дівчат-підлітків і немовля — усі були тонкогубі та бліді, як упирі, на тлі пейзажу з легким тосканським колоритом. Ніхто не знав, хто ці люди, але цілком імовірно, що Гаррі Талліс вирішив: намальовані постаті додають солідності його родині й обійстю.

Емілі стояла на чолі столу, розміщуючи всіх, хто заходив у їдальню. Вона вказала Леону сісти праворуч од себе, а Полу Маршаллу — ліворуч. Праворуч від Леона мали сісти Брайоні та близнюки, тоді як Сесилія опинилася ліворуч від Маршалла, а ще далі — Роббі, потім — Лола. Роббі стояв позаду свого стільця, ухопившись за спинку, дивуючись, що ніхто й не помітив, як у нього досі калатає серце. Він відмовився од коктейлю, але теж не мав апетиту. Він трохи відвернувся від Сесилії, і, щойно решта зайняла свої місця, полегшено відзначив, що сидить у дитячому колі.

Після материного кивка Леон пробурмотів коротку молитву подяки: «Благослови, Господи, подану їжу, дякуємо Тобі за те, що маємо»,— і йому, як «амінь», відповіло човгання стільців. Потім запала тиша: всі повсідалися й почали розгортати серветки,— Джек Талліс легко розігнав би цю нудьгу, заговоривши на якусь цікаву тему, доки Бетті обходила стіл, пропонуючи яловичину. Натомість гості дивилися на куховарку, слухаючи, як вона, нахиляючись до кожного, мурмотить і шкрябає ложкою й виделкою блюдечко з блакитною облямівкою. А на що ще їм дивитися, якщо всі в кімнаті мовчать? Емілі Талліс завжди вважала застільну бесіду даремним базіканням, розмови матір не вельми й обходили. Леон сидів, розвалившись у кріслі, вивчаючи етикетку на винній пляшці. Сесилія досі не отямилася від того, що відбулося десять хвилин тому, і не могла склеїти простого речення. До Роббі прихильно тут ставилися, тож він міг би щось сказати, але теж був у сум'ятті. Досить було того, що він ігнорував оголену руку Сесилії поряд зі своєю (він відчував тепло її шкіри) — і ворожий погляд Брайоні, що сиділа навскоси від нього. І навіть якби дітям було доцільно запропонувати тему для розмови, вони все одно не змогли б цього зробити: у Брайоні в думках було тільки те, чому вона щойно виявилася свідком, Лола не відійшла від шоку після фізичного насильства, її захопив вир мільйонів суперечливих емоцій, а близнята обдумували свій план.

Нарешті Пол Маршалл порушив трихвилинне мовчання. Він розвернувся на стільці, питаючи над головою Сесилії у Роббі:

— Так я казав: завтра ми граємо у теніс?

На обличчі в нього була дводюймова подряпина,— Роббі помітив, що вона спускається від кута ока до крила носа,— створюючи ілюзію, ніби всі риси його лиця скупчилися під очима. Ще трішки — і це можна було б назвати жорстокою вродою. Але він, навпаки, мав безглуздий вигляд — порожнє місце підборіддя було надмірним через «перенаселене» обличчя. З чемності Роббі теж підсунувся, щоб той почув відповідь, але поведінка гостя його неприємно вразила. Це було недоречно — щоб на самому початку трапези Пол Маршал відвернувсь од господині дому та заговорив до інших, завів окрему розмову.

— Так, мабуть,— коротко відповів Роббі і, щоб згладити неприємне враження, додав для всіх: — Ви колись пам'ятаєте в Англії таку спеку?

Відвертаючись од тепла, яким зігрівала його Сесилія, та ховаючи погляд від Брайоні, він мимоволі звернувся з питанням до переляканого П'єро, який сидів по діагоналі від Роббі. Хлопчик роззявив рота, щосили напружуючи пам'ять, наче був у класі, викликаючи на підмогу знання з історії, як для контрольної. Чи це питання з географії? Чи з фізики?