Иэн Макьюэн – Спокута (страница 2)

П'єса, яку Брайоні написала на честь приїзду Леона додому, була її першим екскурсом у драматургію, і Брайоні досить легко знайшла місточок. Для неї це виявилося полегшенням — припинити виписувати нескінченні «вона сказала», або змальовувати погоду, або провесну, або обличчя героїні — красу, яка, як виявила Брайоні, дарує мало розмаїття. З іншого боку, потворність має безліч варіацій. Усесвіт зводився до однієї фрази, і в цьому панував лад — справжній, майже бездушний,— і щоб це компенсувати, надати вислову хоч якогось виразу, наприкінці кожного речення неодмінно стояв знак оклику. «Випробовування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторка знала цей термін. Очікувалося, що п'єса викликатиме не сміх, а жах, давати полегшення й урок — саме в такій послідовності,— тож невинне затоплення, з яким Брайоні готувала свій проект (афішу, квитки, касу), було особливо вразливим до неуспіху. Вона легко могла привітати Леона черговим оповіданням, але звістка про те, що приїжджають кузени з півночі, примусила Брайоні з наскоку опанувати нову форму.

Ця п'ятнадцятирічна Лола і ці дев'ятирічні близнята, Джексон і П'єро, були біженцями, які вдома зазнали громадянської війни, але для Брайоні те не мало значення. Вона чула, як її мати критикувала імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, і журилася через трьох бідолашних дітей, і засуджувала свого лагідно-безвільного шваґра Сесіла, який надто любив ухилятися від розв'язання проблем і заради власного спокою втік до оксфордського Коледжу всіх душ. Брайоні слухала, як мати з сестрою аналізують останні перипетії і неприємні зміни, слухала звинувачення і контратаки й усвідомлювала, що візит кузенів буде на невизначений термін і може затягнутися. Вона чула, як казали, що в будинку можуть легко розміститися ще троє дітей і що юні Квінсі хай живуть тут, скільки хочуть, за умови, що батьки, які їх часто відвідуватимуть, триматимуть свої чвари при собі й не сваритимуться з Таллісами. Дві кімнати поряд зі спальнею Брайоні чисто вимели, повісили там нові штори й поставили меблі, винесені з інших помешкань будинку. Звісно, Брайоні й сама взяла б участь у цій підготовці, але це збіглося з її дводенним нападом натхнення й початком ремонту фасаду. Вона неясно розуміла, що розлучення — це боляче, проте не розглядала його як предмет, гідний уваги. Це була буденна річ, якої не скасувати,— отже, вона неможлива для оповідача, бо належить царству розладу. Шлюб — а точніше, весілля — це данина порядку, винагорода за чесноти, це веселощі й бенкет, це запаморочлива обітниця довічного союзу. Гарне весілля — перший крок до немислимого: сексуального блаженства. У сільських церквах і соборах великого міста, на очах усієї громади, схвалені родиною і друзями, її героїні та герої досягали своєї цнотливої вершини й не вимагали продовження.

Якби розлучення являло собою підступний антипод усього цього, його легко було б кинути на другу шальку терезів, поряд зі зрадою, хворобою, злочином, насильством і брехнею. Натомість воно було непривабливою машкарою нудної плутанини й нескінченних суперечок. Як питання переозброєння Абіссінії чи садівництва, це просто не було предметом думок Брайоні, й коли в суботу, після довгого очікування, дівчинка нарешті почула стукіт коліс на жорстві під вікном своєї спальні, схопила свої аркуші й майнула вниз по сходах, а потім через коридор, і вийшла на сліпуче полудневе світло, це було виявом не стільки бездушності, скільки вузькоспеціалізованих амбіцій мисткині, що змусили її кричати до очманілих юних гостей, які разом зі своїм багажем потрапили у пастку:

— У мене всі ваші ролі виписані. Завтра перша вистава! Репетиція починається за п'ять хвилин!

Одразу поруч виникли її мати і сестри з більш поблажливим графіком. Гостям — уся трійця була руда і ластата — показали їхні кімнати, речі відніс Денні, син Гардмена; діти зігрілися на кухні, здійснили екскурсію будинком, поплавали у басейні й пообідали у південному саду, в тіні виноградних лоз. Увесь цей час Емілі й Сесилія Талліс скоромовкою підтримували бесіду, що мало на меті допомогти їм почуватися розкуто, але давало протилежний ефект. Брайоні знала: якби їй довелося подолати двісті миль до чужої домівки, потрапити у кільце гострих питань і жартівливих зауважень, і їй на сто ладів торочили б, що вона вільна у виборі, це її гнітило б. Старші взагалі не розуміють: діти здебільшого хочуть, щоб їм дали спокій. Проте Квінсі трималися стоїчно, постійно вдаючи, ніби почуваються радісно й невимушено, і це було добрим знаком для «Випробовувань Арабелли»: ця трійця явно вміла грати роль, і хоча всі вони навряд чи схожі на героїв п'єси, але мають упоратися. Ще не почався обід, а Брайоні прослизнула до порожньої зали репетицій — дитячої кімнати — і почала прогулюватися туди-сюди на фарбованих мостинах, обмірковуючи кастинг.

Ясно як Божий день, що Арабелла, темнокоса, як і Брайоні, навряд чи могла народитися від веснянкуватих батьків або таємно втекти з ластатим чужоземним графом, зняти номер у мансарді в ластатого трактирника, віддати своє серце веснянкуватому принцу і стати до вінця у присутності ластовинчатого вікарія й веснянкуватих вірян. Але маємо що маємо. Масть її кузенів була надто яскравою, кричущою — майже як сонце в очі! — щоб це можна було приховати. Найкращий вихід — це сказати, що відсутність в Арабелли веснянок — це знак (або, як висловилась би Брайоні, «ієрогліф») її відмінності. Її духовна чистота бездоганна, хоча героїня пройшла через недосконалий світ. Є ще проблема з близнюками, яких незнайомі ніколи не розрізнять. Хіба це правильно, що злочинний граф і шляхетний принц будуть схожі, як з одного ока випали, ще й подібні до батька Арабелли чи вікарія? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П'єро, здається, типові шибеники-хлоп'ятка, що, можливо, робитимуть як їм скажуть. Але щоб їхня сестра зіграла чоловіка? У неї зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і є щось вразливе в її мовчазності, що свідчить про сильну волю й запальну натуру. Найменший натяк на те, що Лолі запропонують цю роль, може спровокувати вибух, та й чи триматиме вона Брайоні за руку перед вівтарем, доки Джексон виспівуватиме з «Книги спільних молитов»[1]?

Була вже п'ята година, доки Брайоні спромоглася згуртувати всіх у дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три дзиґлики, а сама втулила зад у високий дитячий стільчик — старезний, з претензією на богемність, що дало Брайоні привілей високо возсідати, як суддя на тенісному корті. Незадоволені близнюки прийшли з басейну, де провели три години без перерви. Вони були босі, убрані у майки на голе тіло, з якого крапало на мостини. Вода стікала по шиях з непокірних пасом волосся, й обидва хлопчаки тремтіли та стискали щільніше коліна, щоб зігрітися. Від тривалого пірнання шкіра у них побрижилася й побіліла, тому в порівняно слабкому світлі дитячої кімнати веснянки здавалися чорними. Їхня сестра, умощена посередині, поклавши ліву ногу на праву, була, навпаки, абсолютно спокійна, щедро напахчена парфумами, одягнена у зелене платтячко з фарбованого прядива, чий колір компенсував блідість її шкіри. Сандалі відкривали браслет на нозі та яскраво-червоні нігті. Від вигляду цих нігтів Брайоні відчула тиск у грудях і одразу збагнула, що не може навіть просити Лолу зіграти принца.

Усе було підготовано, і драматург уже ладналася виголосити короткий вступ, у загальних рисах розповівши сюжет, щоб викликати радість від завтрашнього виступу в бібліотеці перед дорослою аудиторією. Але першим озвався П'єро:

— Терпіти не можу п'єси і все таке.

— І я їх терпіти не можу, а ще перевдягання,— заявив Джексон.

За ленчем усім пояснили, що близнят легко розрізнити: у П'єро бракує трикутного шматка лівої мочки: це спогад про собаку, якого він мучив трирічним.

Лола дивилася повз них. Брайоні авторитетно спитала:

— Як ви можете ненавидіти п'єси?

— Це просто показуха,— знизав плечима П'єро, вимовивши цю сентенцію як самоочевидну істину.

Брайоні розуміла, що він має рацію. Саме тому вона й любила п'єси, а точніше, очікування всезагального захвату від авторки і її загального обожнення. Дивлячись на хлопчиків, під чиїми стільцями вже накопичувалася вода, заливаючи паркетні шпаринки, вона знала, що кузени ніколи не зрозуміють її амбіцій. Немов вибачаючись, дівчинка пом'якшила тон:

— Ви гадаєте, Шекспір хотів лише показухи?

П'єро швидко глянув понад коліном своєї сестри в бік Джексона. Це войовниче ім'я було смутно знайоме, від нього віяло школою і дорослою впевненістю, але близнюки взаємно надихнулись обопільним куражем.

— Хто ж цього не зна.

— Точняк.

Коли заговорила Лола, то розвернулася спочатку до П'єро, але, недоказавши свій вирок, розвернулася до Джексона, затримавши на ньому погляд. У сім'ї Брайоні місіс Талліс ніколи так не робила, звертаючись водночас до обох дочок. Тепер Брайоні бачила, як це робиться.

— Ви гратимете в цій п'єсі, бо надаю вас потиличників і поскаржуся Батькам.

— Якщо ти надаєш нам потиличників, це ми поскаржимося Батькам.

— Ви гратимете в цій п'єсі, бо я поскаржуся Батькам.

Хоча загроза трохи зменшилася, але своєї сили не втратила. П'єро посмоктав нижню губу.