Иэн Макьюэн – Горіхова шкатулка (страница 5)
Стривожений, я перебираю своє пуповиння. Воно слугує замість заспокійливих чоток. Чекайте, подумав я. Хоч я ще маю її перед собою в майбутньому — що не так з інфантильністю? Я чув достатньо таких розмов, щоб навчитися знаходити контраргументи. Песимізм надто легкий, навіть ласий, емблема й відзнака інтелектуалів по всьому світі. Він знімає з інтелігенції відповідальність за пошук виходу. Ми підцьковуємо самі себе темними думками з п’єс, віршів, романів і фільмів. А тепер і з коментарів. Але чому ми маємо довіряти цьому поглядові, коли людство ще ніколи не було таким багатим, таким здоровим, таким довголітнім? Коли від війн і пологів гине менше людей, ніж будь-коли раніше, —і коли ми всі маємо доступ до такого обсягу знання, до такого обсягу правди у формі науки, якого ніколи не мали? Коли делікатна чулість — до дітей, тварин, чужих релігій, невідомих, далеких іноземців — росте з дня на день? Коли сотні мільйонів піднялися над убогим животінням? Коли на Заході навіть порівняно бідні напівлежать у кріслах, зачаровані музикою, кермуючи по гладеньких магістралях на швидкості, у чотири рази вищій за швидкість кінського чвалу? Коли віспа, поліомієліт, холера, кір, висока дитяча смертність, неписьменність, публічні страти й рутинні схвалені державою тортури вигнано зі стількох країн? Ще не так давно всі ці злигодні були всюди. Коли сонячні батареї, й вітряні електростанції, й атомна енергія, й незнані винаходи вибавлять нас від стокових відходів двоокису вуглецю, й генно-модифіковані злаки врятують нас від спустошення хімічного землеробства, а найбідніших — від голодної смерті? Коли світова міграція до міст поверне величезні ділянки землі до первісного стану, знизить народжуваність і захистить жінок від темних сільських патріархів? А як щодо буденних див, що змусили б Октавіана Августа заздрити некваліфікованому працівникові: знеболеної стоматології, електричного освітлення, миттєвого зв’язку з близькими, з найкращою музикою, яку тільки знав світ, із кухнею дюжини різних культур? Ми розжиріли на привілеях і насолодах, та й на бідканні, а ті, хто ще не розжиріли, скоро до нас приєднаються. Що ж до росіян, то те саме казали й про католицьку Іспанію. Ми чекали на її війська на своїх берегах. Як і більшість речей, це також не справдилося. Справу владнали кілька брандерів і зручний шторм, котрий відкинув їхній флот за верхівку Шотландії. Ми завжди будемо занепокоєні станом речей — так уже працює свідомість, цей тяжкий дар.
Лише один гімн золотому світові, який скоро стане моїм. У своєму ув’язненні я став знавцем колективних марень. Хто знає, що правда, а що ні? Мені й самому ледве вдається зібрати дані. Кожне твердження підважує або заперечує інше. Як і решта, я зупиняюся на тому, що мені подобається, що мене влаштовує.
Але ці роздуми відволікли мене, і я пропустив перші слова діалогу, заради якого не спав. Ранкова пісня. Будильник мав задзвонити за лічені хвилини, Клод щось пробубонів, мати відповіла, тоді він заговорив знову. Я опам’ятовуюся, притискаю вухо до стінки. Я відчуваю збурення в матраці. Ніч була теплою. Клод, певно, сідає, стягаючи з себе футболку, котру одягає на ніч. Чую, як він каже, що зустрінеться зі своїм братом пополудні. Він уже згадував раніше цього брата. Я мав слухати уважніше. Але мені набрид загальний контекст: гроші, рахунки, податки, борги.
Клод каже:
— У нього вся надія — на цю поетку, з якою він зараз підписує контракт.
Поетку? Дуже небагато людей на світі підписують контракти з поетами. Я знаю тільки одного. Його
Мати відзивається:
— А, так, ця жіночка. Забула, як її звати. Пише про сов.
— Про сов! Сови — це актуально! Але мені треба сьогодні його побачити.
— Я не думаю, що це хороша ідея. Не зараз, — каже вона повільно.
— Інакше він знову прийде сюди. Я не хочу, щоб він тебе задовбував. Але.
— Я теж не хочу, — говорить мати. — Але це треба зробити, як я кажу. Повільно.
Западає мовчанка. Клод бере з тумбочки телефон і завчасу вимикає будильник.
Нарешті він каже:
— Якщо я позичу братові гроші, це буде добре для відвернення уваги.
— Але не дуже багато. Ми все-таки не отримаємо їх назад.
Сміються. Тоді Клод і його насвистування вирушають до ванної, мати перекочується на бік і лягає спати далі, а я залишаюся в темряві: усвідомлювати цю неподобну новину й думати про свою дурість.
Чотири
Коли я чую привітне гудіння мимоїжджих автівок і легкий подув шелестить тим, що я уявляю листям дикого каштана, коли переносне радіо піді мною олив’яно скрегоче і затінене червонаво-оранжеве світіння, довгий тропічний присмерк, тьмяно освітлює моє внутрішнє море та трильйони його пливучих часточок, тоді я знаю, що мати засмагає на балконі батькової бібліотеки. Я також знаю, що закрутисте чавунне поруччя з дубового листя й жолудів тримається на попередніх шарах чорної фарби й не має слугувати опертям. Нависний виступ крихкого бетону, де сидить моя мати, визнали аварійним навіть будівельники, не зацікавлені в ремонті. Вузькість балкона дозволяє поставити шезлонг навскіс, майже паралельно до стіни будинку. Труді боса, в ліфчику від купальника й коротких джинсових шортах, що ледве вміщають мене. Сонцезахисні окуляри у формі сердечок у рожевій оправі й солом’яний капелюх на ній подібні до прикраси на тортику. Я знаю це завдяки тому, що мій дядько — мій
Кілька хвилин тому радіо сказало нам, що зараз четверта година. Ми спільно частувалися келихом, а може, і пляшкою білого совіньйону з новозеландського Мальборо. Не мій улюблений варіант, і за тим самим виноградом і менш трав’янистим смаком я радше звернувся би до сансеру, бажано з Шавіньйоля. Трохи кремнистої мінеральної різкості могло б пом’якшити грубу атаку прямих сонячних променів і подув пічного жару, віддзеркаленого від потрісканого фасаду нашого будинку.
Але ми в Новій Зеландії, вона — в нас, і я щасливіший, ніж будь-коли за останні два дні. Труді охолоджує наше вино пластиковими кубиками із замороженим спиртом. Я нічого не маю проти цього. Я маю своє перше знайомство з кольором і формою, бо материна діафрагма нахилена проти сонця, тож я можу розрізнити в червонавій розмитості фотолабораторії свої руки перед обличчям і пуповиння, густо закручене навколо живота й колін. Я бачу, що нігті треба б підстригти, хоча на мене чекають не раніше ніж за два тижні. Я хотів би думати, що мета її перебування тут — вироблення вітаміну D для формування моїх кісток, що вона приглушила радіо, щоб зосередженіше споглядати мою присутність, що ласка, з якою вона погладжує місце, де, як вона вважає, має бути моя голова, є виявом ніжності. Але вона може працювати над своєю засмагою і бути надто змученою від спеки, щоби слухати радіодраму про імператора Великих Моголів Ауранґзеба, і просто заспокоює пучками своїх пальців неприємне відчуття набряклості від пізньої вагітності. Коротше кажучи, я не впевнений у її любові.
Вино після трьох склянок нічого не вирішує, а біль нещодавнього одкровення триває. Але я відчуваю приязний доторк дисоціації: я вже відсторонився на кілька корисних кроків і бачу себе оприявненим якісь п’ятнадцять футів під собою, як альпініст, що впав і лежить, розпластаний навзнак на скелі. Я починаю осягати своє становище, я можу думати, а не тільки відчувати. Невибагливі білі Нового світу цим і обмежуються. Отже. Моя мати віддала перевагу братові мого батька, зрадила свого чоловіка, занапастила сина. Мій дядько вкрав дружину свого брата, ошукав батька свого племінника, тяжко образив сина своєї братової. Мій батько з натури безборонний, а я безборонний з огляду на обставини. Мій дядько — чверть мого генома, половина батькового, але подібний до батька не більше, ніж я — до Вергілія чи Монтеня. Яка підленька частина мене є Клодом, і як я її впізнаю? Я міг би бути власним братом і окрутити самого себе, як він окрутив свого. Коли я народжуся й нарешті зможу бути на самоті, чверть себе я волів би відтяти кухонним ножем. Але триматиме цей ніж також мій дядько, розквартирований, розчвертований у моєму геномі. Тоді ми побачимо, що ніж не поворухнеться. І це спостереження також почасти належить йому. І це.
Мій роман із Труді не ладиться. Я думав, що можу вважати її любов самоочевидною. Але я чув на світанку, як сперечалися біологи. Вагітні матері мусять боротися з мешканцями своїх утроб. Природа, теж мати, наказує змагатися за ресурси, котрі можуть знадобитися, щоб викохувати наступних дітей, моїх майбутніх суперників. Моє здоров’я береться від Труді, але вона має захищати себе від мене. Тож чому б вона стала хвилюватися про мої