Иэн Макьюэн – Горіхова шкатулка (страница 4)

Не всім відомо, як це — мати за кілька дюймів від свого носа член, що належить суперникові вашого батька. На цій пізній стадії вони мали б утримуватися з поваги до мене. Цього вимагає як не клінічна оцінка, то ґречність. Я заплющую очі, скрегочу яснами, я беру себе в руки у маткових стінках. Ця турбуленція струсила би крила з боїнга. Мати підганяє свого коханця, підстьобує його своїми ярмарковими зойками. Смертельний атракціон! Щоразу, на кожен хід поршня, я здригаюся від страху, що він проб’ється наскрізь і натягне мій м’якокостий череп, і засіє мої думки своєю суттю, рясною піною своєї банальності. Тоді, з ушкодженим мозком, я думатиму й розмовлятиму, як він. Я буду сином Клода.

Але краще бути ув’язненим у безкрилому боїнгу, що вертикально падає посеред Атлантики, ніж запрошеним на ще один творчий вечір із його прелюдією. Ось він я, у передньому ряді партеру, незграбно посаджений догори дриґом. Це мінімалістична вистава, прохолодно-сучасна, в чотири руки. Сцена повністю освітлена, і ми бачимо Клода. Але роздягати він збирається самого себе, а не мою мати. Він акуратно складає одяг на стільці. Його нагота приголомшує так само мало, як костюм бухгалтера. Він походжає спальнею, в глибині сцени, на авансцені, голий у м’якій мжичці свого монологу. Рожеве мило на день народження його тітці, котре він матиме повернути на Керзон-стріт, сон, який він бачив, але майже повністю забув, ціна на дизель, а таке відчуття, ніби вівторок. Але ні. Кожна прекрасна нова тема зводиться зі стогоном на ноги, хитається, тоді падає на наступну. А моя мати? На ліжку, між простирадлами, частково одягнена, цілковито уважна, з угуканням і підбадьорливим киванням напоготові. Помітний тільки мені вказівний палець під покривалом згинається над скромним носиком її клітора й на солодкі півдюйма вкладається всередину. Вона ніжно його погойдує, поступаючись повністю і пропонуючи свою душу. Я гадаю, це має бути чарівно. Так, мурмотить вона крізь зітхання, вона також сумнівалася щодо мила, так, її сни також швидко втікають від неї, вона теж думає, що вівторок. Нічого про дизель — маленька ласка.

Його коліна придавлюють невірний матрац, який ще нещодавно тримав мого батька. Вправними великими пальцями вона підчіпає й скидає трусики. Входить Клод. Іноді він називає її своєю мишкою, що їй, здається, подобається, але жодного поцілунку, ні доторків ні до чого, ні пестощів, ні муркотіння, ні обіцянок, ні любовних облизувань, ні грайливих фантазій. Тільки пришвидшений скрип ліжка, доки нарешті мати не займає своє місце на смертельному атракціоні й не починає кричати. Можливо, ви знаєте цю старомодну ярмаркову розвагу. Атракціон розкручується та пришвидшується, і центробіжна сила пришпилює вас до стіни, поки підлога запаморочно падає донизу. Труді крутиться швидше, її обличчя розмивається на полунично-вершкову пляму із зеленим мазком дягелю[8] там, де колись були очі. Вона кричить гучніше, тоді, після її фінального висхідно-спадного крику-й-здригання я чую його різкий, здушений крехкіт. Найкоротша пауза. Клод виходить. Матрац присідає ще раз, і Клодів голос поновлюється, тепер із ванної: повторне виконання фрагменту про Керзон-стріт або день тижня та кілька бадьорих етюдів на тему нокіївської мелодії. Один акт, щонайбільше три хвилини, жодного повторення. Вона часто приєднується до нього у ванній, де, не торкаючись, за допомогою всепрощальної гарячої води вони видаляють одне одного зі своїх тіл. Нічого ніжного, ніякої дрімоти закоханих сплетених тіл у любовних обіймах. Протягом цього жвавого миття, із мізками, вичищеними оргазмом, вони часто повертаються до змови, але в кахляному відлунні ванної з увімкненими кранами їхні слова губляться з мого слуху.

Тому я так мало знаю про їхній план. Тільки що він їх захоплює, стишує їхні голоси, навіть коли вони думають, що самі. Не знаю я і Клодового прізвища. Підрядник-будівельник за фахом, хоч і не такий успішний, як більшість із них. Короткочасне й прибуткове володіння багатоквартирним будинком у Кардіфі було єдиною вершиною його досягнень. Багатий? Успадкував семизначну суму, нині, здається, живе зі своєї останньої чверті мільйона. Він покидає наш дім близько десятої, повертається після шостої. Є дві протилежні версії: перша з них — що під панциром безлицості заховалася жорсткіша особистість. Бути настільки нудним — заледве правдоподібно. Там ховається хтось розумний, похмурий і лукавий. Як людина він такий собі витвір, саморобний апарат, інструмент для глибокого обману, котрий підкопується під Труді, навіть копаючи разом із нею. Друга версія — що він такий, яким здається, у цій мушлі нікого немає, він такий самий чесний інтриган, як і Труді, тільки тупіший. А що ж до неї, то вона воліє не сумніватися в чоловікові, котрий менш ніж за три хвилини перекидає її через ворота раю. Але я відкритий до нового.

Я сподіваюся дізнатися більше, якщо прочекаю всю ніч і спіймаю їх на ще одній розгальмованій ранковій пісні. Клодове нетипове «можемо» спершу змусило мене сумніватися в його недоумстві. Відтоді минуло п’ять днів —і нічого. Я буджу матір штурханами, але вона не турбує свого коханця. Натомість вона засовує у вуха подкастову лекцію й поринає в дива інтернету. Вона слухає все підряд. Я чув усе. Вирощування гробачків у Юті. Піший перехід через ірландський Буррен. Відчайдушний останній наступ Гітлера в Арденнах. Сексуальний етикет у племені Яномама. Як Поджо Браччоліні врятував Лукреція від забуття. Фізика тенісу.

Я пильную, слухаю, вчуся. Сьогодні рано-вранці, менш ніж за годину до світанку, була суворіша тема, ніж зазвичай. Крізь материні кістки я зіткнувся з лихим сном, замаскованим під формальну лекцію. Ситуація у світі. Експертка з міжнародних відносин, розсудлива жінка з густим глибоким голосом, повідомила мені, що зі світом не все добре. Вона розглядала два поширені емоційні стани: жалощі до себе й агресію. Кожен із них — поганий вибір для індивіда. А в поєднанні, для груп чи націй, — це згубне вариво, що останнім часом отруїло росіян в Україні, як колись раніше — їхніх друзів сербів у їхній частині світу. «Ми були принижені, тепер ми всім покажемо». Тепер, коли російська держава стала політичною рукою організованої злочинності, чергова війна в Європі вже не така немислима. На південному кордоні Литви струшено пил із танкових дивізій для Північно-Німецької низовини. Той самий дурман розпалює варварські групки на краях ісламу. Чару вихилено, здіймається той самий лемент: нас було принижено, але ми помстимося.

Лекторка додержувалася песимістичного погляду на наш вид, частину якого стабільно становлять психопати, ця людська константа. Їх вабить озброєна боротьба, байдуже, справедлива чи ні. Вони допомагають обертати місцеві суперечки на більші конфлікти. Європа, на думку лекторки, перебуває в екзистенційній кризі, дратівлива та слабка, поки розмаїття самозакоханих націоналізмів прикладається до того самого солодкого питва. Плутанина щодо цінностей, інкубована бацила антисемітизму, популяції іммігрантів, що марніють, гнівні та знуджені. Подекуди, повсюди — незнана нерівність багатства, що перетворює надбагатіїв на окрему панівну расу. Винахідливість, із якою держави здобувають нові форми розкішного озброєння, світові корпорації — способи уникати податків, а доброчесні банки — набивати себе різдвяними мільйонами. Китай, забагатий, щоби потребувати друзів чи порад, цинічно зондує кордони своїх сусідів, будує острови з тропічного піску, готується до війни, в настанні якої не сумнівається. Країни з переважним мусульманським населенням заражені релігійним пуританізмом, хворобливою сексуальністю, придушеними інноваціями. Близький Схід — атомний реактор для можливої світової війни. І зручний ворог, Сполучені Штати — навряд чи надія для світу, винні в тортурах, безпорадні перед власним священним писанням, складеним у добу напудрованих перук, — конституцією, непорушною, як Коран. Їхнє нервове населення — опасисте, перелякане, змучене невиразним гнівом, зневажливе до уряду, вбиває сон кожним новим вогнепалом. Африка, котра ще має навчитися (без)коронному номеру демократії — мирному переданню влади. Її діти, що помирають по тисячі щотижня через брак простих речей: чистої води, москітних сіток, дешевих ліків. І те, що об’єднує й вирівнює все людство, — нудні старі факти: кліматичні зміни, щезання лісів, тварин і полярної криги. Прибуткове й отруйне сільське господарство винищує природну красу. Океани перетворюються на слабку кислоту. Високо над видноколом — швидке уринозне цунамі старості, яка, хвора на рак і деменцію, розростається і вимагає турботи. І скоро, із демографічним зсувом — протилежне: катастрофічний занепад людності. Свобода слова більше не вільна, ліберальна демократія — більше не очевидний порт призначення, роботи крадуть роботу, свобода змагається у близькому бої з безпекою, соціалізм — у неласці, капіталізм — прогнилий, руйнівний і також у неласці, в полі зору — жодної альтернативи.

Підсумовуючи, лекторка сказала, що ці лиха є наслідком нашої подвійної природи. Розумної й інфантильної. Ми побудували світ, занадто складний і небезпечний, щоб наша незгідлива натура могла з ним упоратися. У цій безнадії на загальних виборах переможе надприродне. Над другою Добою раціоналізму запав присмерк. Ми були чудові, але тепер ми приречені. Двадцять хвилин. Клац.