Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 32)

— Я створюю довиси, — повідомив Лонштайн, розливши грапу в баночки з-під гірчиці. — Я ціную в тобі те, що ти єдиний з усієї зграї не обурюєшся моїми неофонемами, тож я поясню тобі тепер, що таке довис, щоб побачити, чи забуду я бодай на мить про цих огидних броненосців, послухай, як вони буркотять. Найголовніше тут — фортран.

— Ох, — зітхнув той, ти знаєш, схильний заслужити добру думку про себе, яку щойно маніпувідомили.

— Гаразд, ніхто не вимагає, щоб ти знав, що це. Фортран — термін, який має значення в символічній мові наукових розрахунків, іншими словами, словосполучення формульний транслятор дає фортран, не я його вигадав, але вважаю, що це добрий вислів, і тоді чом би не казати довис замість добрий вислів: адже при цьому відбувається економія фонем, тобто екофон, не знаю, чи встигаєш ти за моїми міркуваннями, хай там як, екофон має правити за одну з основ фортрану. Завдяки цим методам синтезу, тобто месинам, ми швидко просуваємося, і то з великою економією засобів, до логічної організації якоїсь програми, тобто до логорпро. Дивись, ось на цьому аркуші вірш, який усе охоплює і мнемотехнізує, я написав його, щоб запам’ятати ці неофонеми:

Шукай екофон месинами, щоб ніколи фортран не зникав, якщо прагнеш послідовної логорпро. Довис!

— Скидається на одну з безглуздих лічилок, про які казав дон Альфонсо Реєс[108], — спробував висловити свою думку той, ти знаєш, на превелику досаду Лонштайна.

— Ось воно, ти теж відмовляєшся розуміти мою ходу до символічної мови, яку можна застосовувати понад наукою і за її межами, скажімо, створити фортран поезії або еротики, всього того, що є лише манкою гнилих слів у планетарному супермаркеті. Такі речі не вигадують систематично, але, якщо не шкодувати зусиль, якщо кожен інколи натраплятиме на довис, безперечно будуть екофон і алогорпро.

— Здається, логорпро, — виправив той, ти знаєш.

— Ні, друже, за межами науки це буде алогорпро, тобто алогічна організація якоїсь програми, відчуваєш різницю? Зрештою, я й так тобі багато пояснив, тож, якщо хочеш знову побачити гриб, треба тільки зайти до суміжного покою. Отже, на вулиці вони роз’ятрили собі душу мурахайнями і мурахократами, хіба що то були лише мурахоніми. Ось побачиш, хлопче, вся ця пригода скінчиться лихом, але це однаково добре, Маркос належить до тих, хто шукає, він, звичайно, на боці того, що відбувається на вулиці, а я більше на боці графіті на стінах, але тільки недоумки не усвідомлюють, що геть усе — це вулиця, Маркос розуміє це, тож і довіряє мені, й це дивує мене самого, і дивувало не раз, бо я — зрештою, я, рибалка, що ловить поетичні губки абощо, програміст алогорпронів.

— Одне слово, — підсумував той, ти знаєш, — мені, на жаль, бракує цілої купи месинів, фортранів і довисів, щоб розуміти деякі речі, але, хай там що, мене тішить, що ти бачиш у Маркосі щось більше, ніж простого програміста без уяви, якби ж тільки все, що має статися, відповідало коли-небудь твоїм неофонемам або прибуттю блакитного пінгвіна; хоча товариші Ролана й Ґомеса звинувачують мене, як і завжди, у фривольності, однак, незважаючи ні на що, якщо хто й має вакцинацію від таких звинувачень, то саме я.

— Вони, безперечно, зітруть нас на порох, — мовив Лонштайн, — мурахи на те й існують і не схиблять. І все-таки ти маєш слушність, треба й далі демонструвати фортран, цей несказанний образ людських прагнень і надій; як, здається, не казав цього Бухарін, двоїсті революції (тобто маніхейські[109], але це слово дряпає мені язик, відколи газета «La Nación» зробила його модним років двадцять тому) приречені ще до своєї перемоги, бо визнають правила гри, гадаючи, ніби вони все руйнують, вони деформуються, ось що я voglio dire[110]. Яке, мій друже, потрібне безумство, безумство розумне і безстрашне, щоб покінчити з мурахами. Ліквідувати уявлення про ефективність суперника, як казав боксер Джин Танні, бо, поки він тисне на нас, він змушує нас визнавати свої семантичні і стратегічні рамки. Треба чинити так, як на малюнку Шаваля[111], де видно арену в мить, коли має вийти бик, але замість бика виходить величезна горила, і тоді, уявляєш собі, відважний тореадор і його команда тікають, узявши ноги на плечі. Оце ж бо й воно, проблема умовних рефлексів, відмова визнавати передбачувані й логічні структури. Так би мовити, мурахи сподіваються бика, а Маркос випускає на них пінгвіна. Зрештою, ходімо погляньмо на гриб і поговорімо про інше.

* * *

Поговорімо про інше, скажімо, газетну вирізку, яку пустив в обіг Ередіа і яку Моніка врятувала в мить майже неминучого лиха від Мануеля, що надумав покласти її в рот з явними жуйними намірами. Ередіа добре знав «Сіда» (він звався Куейрос Бенхамін), ще відколи Архель розповів журналістові з «Africasia» про одну з операцій, якою той

керував y Ріо. Тоді той, ти знаєш, не дуже добре розумів, чому повідомлення про «Сіда» править за своєрідний приклад. Адже, крім притаманного йому самодостатнього значення, воно подавало приклад. Згодом, під час розмови з Лонштайном на світанку, він набагато ясніше побачив те, що іншим видавалося лише одним з численних різновидів партизанської боротьби. «Сід» розповів про операцію проти такого собі Альмейди, депутата від більшості, а на додачу мільйонера, здобич становила сімдесят тисяч доларів плюс тридцять тисяч у формі ювелірних виробів, ну й депутат. «Один з наших прихильників (перекладаючи, бідолашна Сусанна завжди паленіла в таких випадках) повідомив нам, що депутат тримає долари та коштовності в сейфі, а крім того, колекціонує картини видатних художників і дуже чутливий до публічності. Тому ми направили до нього одну з наших товаришок, украй спокусливу (traducção[112] — необхідне зло, буркнув Ередіа, що означає спокуслива, я дуже добре знаю цю дівчину, назвати її спокусливою — це образити її, її матір і всю Бразилію, бо вона — найнеоціненніше диво, яке тільки можна уявити собі, вона не має потреби нікого спокушати, досить побачити її, щоб простертися ниць перед нею, цей журналіст нічого не тямить, одне слово, читай далі), що представилась як репортер «Realidad», популярного бразильського тижневика. Втішений нагодою показати свої скарби світові, зачарований Альмейда погодився прийняти «технічну команду», щоб сфотографувати художні твори. Поки він відповідав на запитання й водночас подавав річки віскі, техніки фотографували картини, а я знайшов сейф. Тоді ми вже дістали зброю. З Альмейдою стався серцевий напад. Проте один з наших товаришів був лікар і швидко поставив його на ноги. На вулиці нас чекав автомобіль. Неоціненні долари стали нам у великій пригоді, щоб придбати нове необхідне спорядження. А наша «жертва» потім навіть не заявила про нас». Добра робота, схвалив Люсьєн Верней. Робота, думав той, ти знаєш, він бачить тут тільки оце — роботу.

* * *

— Як легко заперечувати порядок і логіку, — підсумувала Франсина, дивлячись на мене з глибин свого котячого єства або з вершин галлороманської мудрості + декарт + паскаль + енциклопедія + позитивізм + бергсон + посада викладача філософії. — Лихо, Андресе, полягає в тому, що цього вечора ти прийшов не заперечувати цей порядок, а навпаки, щось зламалося в твоєму порядку, чогось бракує в твоїй логіці, і скривджений бідолаха прийшов поплакати на плечі своєї подруги номер два. Зараз ти скажеш, що ні, потім ми питимемо каву і коньяк, мадам Франк піде додому, ми спустимося вниз, щоб ти погортав нові видання в книгарні, потім зійдемо нагору випити ще коньяку, і тоді тобі стане краще, ти знову почуватимешся маргінальною людиною, визволеною, цілуватимеш мене, і я тебе цілуватиму, ми роздягнемося, ти покладеш нічник на підлогу, бо тобі подобається фіалкова сутінь навколо ліжка, моє тіло вималюється в італійському к’яроскуро[113] (ти казав про це першого разу, таке не забувається), ти обійматимеш мене, я цілуватиму тебе, ми заперечимо час, почавши з повторення, стара система. І отак буде добре, Андресе, але мені таки слід сказати тобі, я не хочу, щоб ти приходив сюди так, ніби я не розумію, щó пригнічує тебе й доводить до безумства.

— Теніс, — проказав я. — Сам на сам.

Франсина глянула на мене трохи розгублено крізь сигаретний дим і чекала. Так, моя люба, теніс, сам на сам, спершу Людмила, а тепер ти, м’ячик літає туди-сюди між двома оксамитними ракетками, удар, ще удар, над самою сіткою, летить у найважчі місця, але його завжди напрочуд точно ловлять і відбивають, витончене і водночас жорстке сновигання, дві чемпіонки нещадно з’ясовують стосунки.

— Гаразд, Франсино, я прийшов не плакати на твоєму плечі, як ти кажеш, а просто розповів, що відбулося, ще раз зрозумів, що це помилка, що треба відокремити і на цьому терені немає нічого спільного.

— Нічого, — підтвердила Франсина. — Якби було спільне, ми з Людмилою ходили б разом у кіно та крамнички, лікували б тебе від грипу кожна зі свого боку ліжка, і кохалися б, як у добрих розпусних романах: утрьох, уп’ятьох, а то й усімох. Я знаю, що ти не шукаєш такого товариства, ти лише поділяєш, вирішуєш і повідомляєш; ти не говориш про помилку, але якраз вона і становить саму основу твоєї системи.

— Тобто я маю замовкнути, і тут, і там, приходити до тебе, наче все лишилося незмінним, а повернувшись додому, чинити так само, нічого не казати Людмилі, роздвоїтися без найменших поступок, убивати одну в другій, щодня і щоночі.