Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 22)

— Може, й так, а може, й зовсім інакше, — мовила Франсина, провівши пальцем по вітрині й пішовши геть, наче їй щось не сподобалося. — Чому ти не хочеш розвіяти сумнівів? Можна зайти й подивитися. Ясно, ти віддаєш перевагу таємниці, всяке визначення розчаровує тебе.

— А тебе гнітить усяка невизначеність, — сказав я, — бо геть усе видається тобі теоремою, яку можна довести. Я не хочу туди заходити, мені там нема чого робити, мені не потрібне це пізнання, яке дасть тобі змогу міцно спати, поклавши руки під подушку й без сновидь, у яких безумці в білих чепчиках викидатимуться з балконів готелю, вікна якого дивляться на цвинтар.

— Ти ніколи не перестанеш бути дурнем і ніколи не хочеш зрозуміти мене.

— Бачиш: зрозуміти тебе. А що ми робили, як не розуміли одне одного єдиним можливим способом — шкірою, очима, словами, що були не тільки значеннями? Машинка айбіем, бджілка фотоорієнтована, ніхто не розуміє тебе краще за мене, найрудіша моя. Я не потребую ані твоїх причин, щоб розуміти тебе, ані заходити до цієї крамнички, щоб знати, що це пастка з кривими дзеркалами.

— Атож, ілюзії, — кивнула Франсина, горнучись до мене, — щастя віддавати перевагу уяві, а не правді. Добре чиниш, пробач мені. Андресе, ти чиниш дуже добре.

Її вологі вуста завжди трохи стривожені й дуже відмінні від того, що кажуть. Ми розреготалися й блукали по кварталу, аж поки втома й бажання спонукали нас піднятися в квартиру Франсини в кварталі Маре, над її книгарнею й канцтоварами; мені подобалося заходити до книгарні, де Франсину тепер заступала мадам Франк, що мала вигляд надійного й відповідального партнера; вона дивилася на молодшу партнерку, що заходила разом із приятелем, мов на клієнтів, мені подобалося гортати нові видання, купити в мадам Франк блокнот або книжку і заплатити, випередивши Франсину, що дуже б хотіла подарувати мені їх. Внутрішніми сходами можна було піднятися до квартири, охайної і впорядкованої, як і сама Франсина, напахченої лавандою, з непрямим освітленням, кіт-муркіт із двома кімнатами і салоном, кіт килимно-блакитний, бібліотечний кіт із книжковими серіями, мабуть, видавництв «Pléiade» і «Littré», Франсина і холодильник, Франсина і кришталь, Франсина і скоч, Франсина, зворушливо вірна душевній чесності, яка звела її з таким лицеміром, як я, негідником вітрин і готелів із балконами над цвинтарем, Франсина у своїй точно визначеній клітці, друга половина мого життя, Людмило, конкретизація давньої туги, потреби у визначеному малюнку поміж днів і подій життя, і водночас майже негайна відмова від сили інтелігентних і розважливих умовностей, симетрична другій, Людмилиній відмові, починаючи від безладдя на кухні, де всюди висять шматки цибулі-порею, транзистор вибльовує «Radio Montecarlo», а огидний кухонний рушник непристойно огортає, мов рукою, єдину цілу чашку від чайного сервізу, кинуту перед тим, як Людмила вибігла їхати по пінгвіна.

— Андресе, але ж ти кохаєш її. Я лише твій контрудар, те, що на якийсь час повертає тебе до неї. Це не докір, я кохаю тебе, ти знаєш, я тебе бережу таким, як ти є, в твоєму світі, по другий бік, про який я не знаю нічого і не знаю нікого, жодного з твоїх друзів, життя, яким ти живеш із тими південноамериканцями, що про них я знаю тільки з романів і кіно.

— Це не тільки моя провина, — понурився я, — все це плем’я прихильне до Людмили, а ви обидві постановили, що ніколи не можете й не повинні зустрічатися.

— Я запитую себе, як ми могли б зустрітися, яку основу могли б мати наші відносини з тим, що навколо нас, з оцим світом. Ти йдеш і повертаєшся, так само як і я могла б іти й повертатись, якби мала іншого приятеля, колись, уже давно, я мала туманні думки, що це можлива річ, але все воно там і лишилося, в тому тумані. Андресе, ти насправді не любиш нас, це єдине можливе пояснення, пробач мені, я знаю, що психологія кохання й таке інше тобі огидні, тобі огидне все, що, власне, не підходить тобі, ще раз пробач мені.

— Мені огидне не це, а все, що стоїть позаду, абсурдний опір порепаного світу, що й далі затято боронить свої найзашкарубліші форми. Любити чи не любити — це формули. Я був дуже щасливий із Людмилою, те щастя було бездоганним, а потім я зустрів тебе й побачив, що ти ще одна грань щастя, інший спосіб бути щасливим, не зрікаючись того, що було моїм життям; я одразу сказав тобі про це, і ти дозволила мені ходити сюди без умов, ти погодилася.

— Погоджуюсь і тепер, — кивнула Франсина. — Час довгий, тож і кажуть собі, нехай. Можливо. Коли-небудь. Адже це кохання.

— Висновок, очевидна річ, той самий: ви обидві справді щиро кохаєте мене, натомість я… і таке інше. Слухай, усе з Людмилою в мене розбилося в друзки, ти знаєш про це, бо вона теж не погодилася, бо бути чесним нічим не зараджує, я знаю, я чесний по-своєму, бути чесним для мене — це щоб і вона, і ти знали, що є ти і вона, оце й усе, але таке не проходить, не пройде ніколи, ми живемо за часів, коли все летить шкереберть, і все-таки ти бачиш, що ці схеми лишаються незмінними навіть у таких людей, як ми, ти ж розумієш, я маю на увазі дрібну буржуазію й робітників, людей сімействених, пошлюблених, хатніх і потомствених — паскудство, яке паскудство!

— І ти, — майже втішилася Франсина, — курсуєш, мов У Тан, між Людмилою і мною, ти, примиритель, бджілонька між двох квітів чи як там; я б хотіла побачити, як ти п’єш каву одночасно з нами обома або ведеш нас попід руки в кіно. Ох, ти жили з мене висотуєш.

— Якби ж тільки це, моя мила, якби ж!

— Ні, У Тане, я кохаю тебе таким, тут, у мене, коли-небудь ти покинеш мене чи я тебе покину, вже не кажучи, що Людмила, як ти розповідав, помчить за пінгвінами, але цього ти ще не пояснив мені.

— Тобі не подобається, коли я розповідаю про неї, я це знаю занадто добре.

— А Людмила, напевне, аж сичить, коли чує від тебе моє ім’я, це ж очевидна річ. Але оця вовтузня з пінгвіном — признайся, що вона виходить за межі звичайного, тут можна зробити й виняток.

— Ти добра, — мовив Андрес, — ти надто добра, дівчинко.

— Тепер, коли ти з мене жили висотуєш. Годі вже балачок, що все абсурдне й неоковирне, ти знаєш, що я терплю своє лихо, що я шукала його, я дала тобі ключа від своєї квартири, і тепер усе гаразд, ми приймаємо одне одного такими, як є, на другому краї клубка Людмила чинить так само, я інколи думаю, що це моя сестра, яка стоїть з іншого боку й тримає за другий кінець мотузки.

— І вона проказала останню фразу з іронічною й майже жорстокою посмішкою, — кинув я Франсині, поцілувавши в плече, і міцно, аж їй стало боляче, пригорнув до себе. — Авжеж, звичайно, твоя сестра на другому краї має такі самі думки, проте висловлює їх набагато ядучішою мовою, ніж ти. І отак ми йдемо втрьох, ідемо втрьох аж до миті, коли клубок упаде в пазурі космічного кота або Маркосового пінгвіна, пора пояснити тобі його вихід на сцену сьогодні рівно о тринадцятій годині в аеропорті Орлі. Це, можливо, політична таємниця, тож не кажи про неї мадам Франк, що, як ми всі добре знаємо, має реакцію гідри.

— У Тан зникає, — зазначила Франсина, — і з’являється усміхнений кат.

Ми вже давно утвердили порядок ритуальних діалогів, досконалих психічних розрядок, що з Людмилою були своєрідною словесною маячнею, яка закінчувалася падінням на килим і вибухами несамовитого реготу, а з Франсиною — обміном дуже лагідними стрілами, які влучали щоразу ближче до шийних вен, до зустрічі стегон.

— Кат, — сказав я, — пропонує тобі давню досконалу мудрість: Y para más despacio atormentarme / llevóme alguna vez por entre flores, що в перекладі з іспанської означає: задля більшої втіхи мучити мене, вона повела мене одного разу між квіти.

— Цього поета ми знаємо віддавна, — додала Франсина ритуальним голосом.

— Атож: Франсина Захер-Мазох, Андрес де Сад.

Ми могли й далі вести цю гру, розтягувати ритуал, але сум і жадання мало-помалу міняли свої рукавчики й туманності, кохатися з Франсиною означало щось більше, ніж знищувати відмінності, утверджувати хитку територію контакту, бо потім Франсина не тільки позбувалася всього, що поривало її проти мене, а й сама, віддавшись на ласку текучій міді, запливала в зону неймовірних бур і, от як сказати про це по-іншому, гукала мене нестямним голосом, віддавалася, мов потік кімвалів і нігтів. Вона першою простягала руку до вимикача, що гасив час ображених облич та неприязних слів і відкривав нас для іншого світла, в якому словник, складений із нечисленних, найпалючіших слів, створював власну мову-простирадло й жебоніння-подушку, а тюбик крему чи пасмо кіс правили за ключі або знаки, Франсина, заплющивши очі, давала роздягти себе край ліжка, її вогнисті коси майже кучерявились коло мого обличчя, вона здригалася від кожного руху моїх пучок по ґудзиках і застібках одягу, поволі сповзала і зрештою сідала, щоб я міг зняти панчохи і опустити трусики, не дивлячись на мене, вся перетворившись у дотик навіть у миті, коли я полишав її, щоб скинути з себе одяг серед тиші, напнутої, мов линва, між коханцями, що чекають, виконують підготовчі рухи, Франсина й далі сповзала, аж поки лягала горілиць, спираючись ногами на килим, уже стогнучи впереміш зі збудженим, уривчастим муркотом, музика шкіри, її стогони були реакцією на мої вуста, що піднімалися вздовж стегон, на руки, що розводили їх для першого глибокого поцілунку, здушений крик, коли мій язик досяг клітора й народилося смоктання і обмежений, локалізований коїтус, я відчував, як її рука хапає мене за волосся, нещадно шарпає його, тягне мене вище й водночас змушує чекати аж до краю, дати їй насолоду, яка ще не є водночас і моєю, я раб, що стоїть навколішки на килимі, його тримають за волосся і силують не уривати солоне і тепле узливання, мої пальці шукають глибше спадного подвійного пелюстка статі, вказівний сповзає ще нижче, намацує інший, тугий і твердий отвір, знаючи, що Франсина бурмотітиме: «Ні, ні», опираючись подвійним одночасним пестощам, зосереджуючись майже дико лише на фронтальній насолоді, кличучи мене вже обома руками, що вп’ялися у волосся, а коли я підвівся й потяг її за собою, щоб покласти на спину посередині ліжка, вона випросталась і перегнулася наді мною, схопила рукою член і огорнула його своїм сухим і терпким ротом, що мало-помалу наповнився піною і слиною, стискала губи, аж мені ставало боляче, й сапала ревно та безкінечно, тож годилося покласти цьому край, я не хотів, щоб вона мене випила, я мав заволодіти нею глибше, в баговинні її живота, що поглинало й викидало мене, тимчасом як поєднувалися нечисті вуста, а я хапав її за плечі, палив їй груди тиском, якого вона прагнула і який посилювала, знетямившись тепер у здушеному ненастанному крикові, то був заклик, у якому вчувалися майже відмова і водночас бажання бути зґвалтованою, взятою кожним м’язом і кожним жестом, вона ледь розтулила рот, закотила очі й упиралася підборіддям мені в горло, її руки ковзали мені по плечах, упивалися в сідниці, ще дужче пригортали мене, аж поки її почала струшувати конвульсія, або, може, я перший увійшов у неї до краю, коли рідкий вогонь затопив мені стегна, ми здригалися в одночасному стогоні, в хвилину визволення від тієї незнищенної сили, яка знову була потоком, сльозами й риданнями, безкінечно повільним ударом батога тієї миті, що захитала світ і змусила його впасти на подушку, сон, удячне бурмотіння поміж непевних пестощів і гарячкового поту.