Хулио Кортасар – Читанка для Мануеля (страница 21)

— Цієї ночі я хочу бути з тобою, — сказав Оскар, — сподіваюся, після зворушливої церемонії мені дадуть спокій аж до завтра. Як там у Парижі, ти вже забронювала готель абощо?

— Ми, стюардеси, живемо дуже поміркованим життям, — відповіла Ґладіс, умираючи від сміху, тож кабальєро треба самому пошукати собі готель.

Вона відчула муркітливий поцілунок за вушком, пестливу руку, яка заповзала під блузу, відчула, як лагідно піднімається рожева пучка на вершині пагорба, навколо якого повільно кружляли пальці Оскара. А втім, казала далі Ґладіс, хоч у принципі нам заборонено надавати панам пасажирам таку приватну інформацію, повідомляю, що ти маєш кімнату з ванною по сусідству з моєю, незмірний подив, я послала телеграму перед вильотом, тут є певна сіра речовина, розумієш. І то не тільки цю телеграму, бо друга, «ЦІЛУЮ, КОКА», вже спонукала котитися по автошляху на південь дві машини, отже, аж три шляхи, один повітряний і два наземні, зійдуться синхронно тієї миті і в тому місці, де рідкісні зразки аргентинської фауни передадуть французьким представникам, теж не дуже поширеним. Оскар заплющив очі й бачив, як відходить Ґладіс, що знову пішла розносити таці, хтозна, що, зрештою, абсурдніше: церемонія на аеродромі чи невідступна присутність чогось ще не знаного й не пережитого, що не повинно мати значення для нього, дві колонки в газеті, несамовитий біг через вимкнення струму (через вимкнення струму?), дівчата, одержимі місяцем і карнавалом, напівголі в потоці світла, що відкинув їх до чогось іншого, до протилежної сторони, початку чогось, що стане невідомо чим, ^{і тоді Веремія, якщо думати забагато} бо про це ще не думали, зґвалтування, або розбитий ніс, або шмагання батогом по сідницях, в усякому разі, вже не сто дев’яносто шість дівчат, скупчених у закладі, розрахованому ^{заявила начальниця} на вісімдесят, і чекання, поки привезуть ще п’ятдесят шість дівчат — до нового місяця вповні.

* * *

Інколи траплялося, що той, ти знаєш, не завжди знав про маневри інших персонажів; скажімо, навіть не здогадувався, чому суворі представники Венсенського зоопарку обрали Лонштайна, щоб вести північноамериканський автомобіль, узятий напрокат у компанії «Hertz», попередньо визначивши його колір і форми, які відповідали б важливості церемонії. Щоб дізнатися про що-небудь на основі тієї версії, яку подавав рабинчик, завжди треба було розшифровувати, але цього разу амплітуда симфонічного лонштайнівського руху вклала того, ти знаєш, у ліжко на кілька днів, хоча він ніколи не нарікав, що стежив за висадкою королівських броненосців і бірюзового пінгвіна очима Лонштайна, що скромно називав своє бачення поліспектральномінливим, тобто, якщо броненосці, ступивши на французьку землю, видавалися наче вирвані з корінням, пінгвін одразу засвідчував майже тривожну жвавість, б’ючись об стіни контейнера, незважаючи на свистки приборкувача Оскара і воду з «екванілом»[82], який приписала йому Ґладіс, тільки-но «Боїнг» став готуватися сісти і капітан Педернера, перекривши голос Пепіти, побажав панам пасажирам щасливого перебування в Парижі.

— Одразу всі троє — справжнісінький фурор, — підсумував Лонштайн, — друже, уяви собі ту церемонію в залі прибуття, не було тільки Хайле Селасіє[83] в чорному плащі, що роздавав абіссінські нагороди.

Не було й мене, але Людмила пополудні розповіла мені, що Ролан і Люсьєн Верней вийшли з автомобіля з такою гідністю, наче ковтнули кочергу, а обмін привітаннями між аргентинським ветеринаром, що привіз тварин, і представниками зоопарку, які отримували їх, видався цілком нормальним митникам, інспекторам і таємним агентам аеропорту, вже не кажучи про місцевого ветеринара, що мав ретельно придивлятися до цих закордонних штучок і перевіряти їхні медичні карточки, всі розмови елегантно перекладала Ґладіс, що з очевидною втіхою розв’язувала лінгвістичні проблеми присутніх науковців. По дорозі Маркос запевняв Людмилу, що в принципі труднощів не буде, бо операція надто абсурдна, щоб не вдатися; єдине слабке місце полягало в тому, що котрийсь спостережливий митник міг зауважити, що контейнери більше годяться для транспортування леопардів, ніж пінгвінів, але цей аргумент Люсьєн Верней і Ролан були вже готові спростувати науковими міркуваннями, зіпертими на Бюффона і Джуліана Гакслі, вже не кажучи про вплив імпозантного найнятого авто, повна gestalt[84]. Не тільки митники були в захваті від тварин, а й огрядна негритянка, що видавалася їхньою начальницею, закохалася в блакитного пінгвіна й пообіцяла регулярно провідувати його у Венсені, цю обіцянку найповажніше зареєстрували представники зоопарку і з великим патріотичним зворушенням вислухав ветеринар, що передавав тварин. У тобі згинуло щось геніальне, мовила Людмила, Оскар був страшенно аргентинський у своєму сірому в клітинку костюмі, з волоссям, яке зачесав останньої хвилини, з повінню парфумів із борту літака, які я трохи знав, бо вони більше годяться для жінок, і Лонштайн у шкіряній куртці й береті, щоб скидатися на пересічного француза — різновид, якого не знайдеш ніде, але все-таки.

— А ти що там робила? — запитав Андрес.

— Дзюрила в штани і ніколи не знатиму, чи то від страху, чи то від сміху, мабуть, усе-таки від страху. Зачекай, поки я передягнуся, здається, я маю ще одні.

* * *

Усюди тхнуло трохи пореєм, але я не відчував голоду, лунав останній квартет Бартока, були вино і тютюн, від часу до часу я поглядав на пучеро й запитував себе, чи мені чекати Людмилу, а чи піти гуляти по Парижу. Отой пінгвін, про якого розповідав Маркос, перше ніж попросити в мене машину, — мабуть, ще одне їхнє ідіотське мікрозаворушення, насолоджуючись останніми нотами квартету, ще поділяючи порядок, якого і до, і після мені бракуватиме (майбутній час у минулому, але ж так, аякже), я якомога затягнув цю непевну паузу примирення, чисті хитрощі нечистого сумління, я дав собі волю, аж поки якоїсь миті зателефонував Франсині й помчав сходами вниз. Блукати по Парижу — для мене ще одна музика, ніч не дала мені поради, квартет немов потребував додаткового розвитку, Барток ніколи не написав його, проте він існував латентно в певній зоні тієї тривалості, якої не охоплюють дзиґарі, вимога порядку не давала мені спокою, знання без знань, що знову створює ауру, тривогу сновиддя про кінотеатр, ніч Фрица Ланґа; іти, мов навпомацки по вулиці без певної мети — ось де криється відкриття, реальність, що для неї на якомусь розі й певної миті народжується перша фраза тієї музики, яка примирить мене з такою силою невловних і непевних речей, Людмилою, моєю і чужою, Людмилою, яка тікає щоразу далі до пінгвінів і агітаторів, глуха нудота відчуття, що я втрачаю її, нагромаджуючи непримиренність, і водночас відчуття неминучості того, що ми дійшли краю і от-от щось мовчки розірветься, лишивши нас по обидва боки розколини, величезного пролому в теперішності, сповненій марних виявів дружби, сліз і хусточок, голими під чорним вітром. А зараз знову яка-небудь паща метро поведе мене до улюблених кварталів або запропонує завдяки фонетичній і якимсь чином магічній асоціації ще одну, досі невідому станцію, де народжується інша нитка безмежного паризького килима, інша комірчинка таємниці, інші випадковості. А крім того, й трохи похмурий імпульс, який віднедавна спонукає мене розчинитися в місті, мов у музиці, в крутанині між Франсиною і Людмилою (навіщо ця крутанина, навіщо цей розрив, який я відкидаю, який мені страшенно хотілося б ліквідувати і який належить лише їхній точці зору?), яка перетворюється в цікаві відкриття, тихцем узгоджені зі станом душі, що править мені за компас. Учора, перетнувши сумовиту площу Кліші й відчужену та гірку юрбу людей на ній і пішовши по вулиці Коленкур, я вперше побачив під чорнильним небом фасад готелю «Terrass», його шість чи сім поверхів із вікнами й балконами, що виходили на цвинтар Монмартр. Посеред мосту, підвішеного над склепами і могилами, мов сумна шпага останнього суду над дріб’язком, я зіперся на балюстраду й запитав себе, чи правда, чи може бути правдою, що туристи й провінціали, які зупинилися в готелі «Terrass», відкривають щоранку жалюзі над скам’янілим морем плит, а потім ще здатні замовляти сніданок із круасанами, йти на вулицю й починати новий день.

Годилося б провести одну ніч у цьому готелі, послухати в пітьмі гамір Монмартру, що поволі поступається тиші, останній автобус на лункому мосту, пауза над смертю, балкон, охоплений іншим, нерухомим і потаємним гамором, який життя заглушує словами, коханням і впертим забуттям. Я йду до тебе, Франсино, щоб дати тобі перший справжній урок патофізики, тендітна француженко, книжна й картезіанська (як і я), а не з тими легковажними літературними вподобаннями, які ти так часто плутаєш, які ми так часто плутаємо з кров’ю життя під шкірою повсякдення. Коли-небудь я поведу тебе й до тієї галереї коло Пале-Роялю, де зібрався порох, немов час відклав свою попільну матерію на вітрини та хідники, порох, що пахне рукавичками, пір’їнами і засушеними фіалками, й ненав’язливо, майже побіжно покажу тобі, що слід чинити з заселеними зонами, вітриною давніх ляльок. Вони тут бозна-колишні, запорошені у своїх плащиках, із шиньйонами, традиційними перуками, чорними або білими туфлями, здивованим сумом усміхнених облич, що їх обтирали крихітні пальчики, які нині теж обернулись у порох, як, можливо, й сонети про кохання десь в альбомі в буржуазному салоні. Крамничка малесенька, і двічі, коли я підходив до вітрини, я не бачив усередині нікого; в глибині начебто починалися сходи, висіли темні завіси й було ще більше пороху. Якусь жалюгідну торгівлю, мабуть, провадили тут в інші години дня, приходили люди, що купували родинні ляльки, найкращі, з фаянсу або порцеляни, натомість інші вибирали ляльки для своїх колекцій, ходили вздовж цього невеличкого твердого борделю голландської вітрини, розглядали стегна, торкалися горла, крутили блакитні очі в орбітах, це все — необхідні ритуали в супроводі вигуків і тривалих мовчанок, коментарі продавниці, яку я уявляю собі старою і сухою, і, можливо, візити в підвал, де громадяться голови і ноги без тулуба, одежинки, які можна міняти, зачіски й туфельки, це підвал Синьої Бороди для сумнівної невинності чаю і печива, подарунка тітці, що колекціонує ляльки, щоб заклинати час. Можливо.