Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 9)

— А куди їхати?

— У психіатричну.

— В божевільню?! — спробував був я підвестися з місця, але обидва міліціонери спритно перехопили мене, посадили знову, наче прибили цвяхами. Я не міг навіть поворухнутися.

— Не турбуйся, братику, — сказав довготелесий м'яким, заспокійливим голосом. — Ми відвеземо тебе додому. Тільки скажи, де живеш.

— Я живу, в гуртожитку міліціонерів.

— Знову почалося… — стурбовано сказав товстий.

— Не вірите? Можу сказати більше: я сам служу в міліції. Сержант Хашимджан Кузисв.

— А може, ви полковник? — пожартував низенький.

Я вирішив також відповісти жартом:

— Поки що ні, але буду й генералом.

Довго ще після цього намагався довести, що я нормальна людина. Назвав імена колег, начальників, але нізащо не міг признатися, чому опинився вночі на вулиці мало не в голому вигляді: боявся, що мене вважатимуть боягузом.

— Сьогодні втекли? — тільки й сказав на все це довготелесий.

— Звідки?

— Ну з лікарні цієї.

— Я ж кажу вам, що не хворий. Тільки…

— Що — тільки?..

Я наважився:

— Тільки сьогодні ось на грабіжників наскочив — хоч вірте, хоч ні — вони роздягли мене. Це щира правда.

— Не бійтеся, я все поясню лікареві, який вас лікує, щоб у вас не було прикрощів. Урешті-решт ви нічого поганого не вчинили: не бешкетували, шибок не били. Просто вийшли погуляти по місту, подихати свіжим повітрям. Правда ж? — голос його бринів м'яко, турботливо.

— Взагалі так: я вийшов погуляти.

— Оце інша річ. Нарешті призналися…

— Але я не божевільний.

— А я хіба стверджую, що божевільний? Ви здорові, цілком здорові.

— Якщо здоровий, то відпустіть мене!

— Не кричи! — сердито цитькнув низенький, який задрімав був, притиснувшись до мене, а тепер прочумався.

Знову все полетіло шкереберть. Сам накликав біду на свою голову. Як той брехун, в котрого згоріла хата. Не знаю, читали ви цю притчу, а чи ні, але я прочитав її ще в четвертому класі і пам'ятаю й досі. Вона ось про що: був собі чоловік, і от він одного разу вирішив випробувати, якою мірою можна покладатися на своїх сусідів. Зчинив ґвалт: «Пожежа! Рятуйте!», хоч ніякої пожежі не було й близько. Прибігли сусіди, дивляться — все тихо, мирно! А брехун пояснив, що він пожартував. Ображені люди розійшлись. Але на другий день хата в того чоловіка справді зайнялася. Поліз брехунець на дах, кричить, плаче, кличе на допомогу, а ніхто не йде. Всі подумали, що він знову прикидається. Так і згоріла хата в того чоловіка. І я схожий зараз на нього. Хай би що я казав, усе одно не повірять. Квит. Хашимджан Кузиєв божевільний. І нічого тепер не вдієш. А коли так, чому б не повеселитися ще трохи? Якщо приспати пильність провожатих, то хтозна, може, пощастить утекти біля воріт лікарні.

— Хочете затанцюю вам? — запропонував я.

— Угу-у, ви й танцювати умієте?

— Неповторно. Всі танці. А надто «Андіжанську польку».

— Поки що не треба. Ми неодмінно приїдемо подивитись, як ви танцюєте. А ось і дім ваш. Приїхали.

Машина зупинилася біля залізних воріт. Над ними аршинними літерами написано «Міська психіатрична лікарня». Напис освітлювали яскраві лампочки.

Обидві половини воріт тихо розсунулися, машина в'їхала на територію лікарні. Негайно ж підійшла жінка в білому халаті.

— Виходь! — наказав товстун.

Я ступив крок до виходу і раптом заволав не своїм голосом:

— Ой, ой, нога!

— Що сталося?

— На ногу наступили, я ж у шкарпетках, а ви в чоботях.

Низенький міліціонер жалісливо нахилився, щоб подивитися, чи не пошкодив мені чого. А я переплигнув через товстуна й кинувся в темряву…

Так ми цілу годину грали в піжмурки. На території лікарні сад — понад гектар, добренько ми там набігалися. Троє не змогли б мене спіймати, але їм надоспіла допомога: два лікарі, два сторожі. І п'ять таких самих, як я, божевільних. Надто ж один з них — хлопчина мого віку — найдужче надокучав мені: бігав, як гончак, горланив, мов учасник козлодрання. Саме він і доконав мене. Довелося здатися. А ще свій!.. Мене враз обступили, ввели до приймальні, уклали на жорстку дерев'яну канапу, накриту простирадлом. Четверо взялися за руки, ноги. Хоч як я борсався, хтось спустив мені труси і — який сором! — симпатична дівчина, приблизно такого віку, як моя сестричка Айшахон, з рожевим, мов яблуко, обличчям, увіткнула щось гостре в стегно. Тут мені стало до всього байдуже, і я заснув міцним здоровим сном.

Крилаті люди

Не знаю, коли я прокинувся, на другий день чи через день, а може, через тиждень. Прокинувся я, розплющив очі і не збагну, котра година, де я… У кімнаті горить рівне голубувате світло, стоять чотири ліжка. У проході, якраз посеред кімнати, стоїть чоловік. Він завмер, як статуя, втупившись у стелю. На стінах висять картини. На одній зображено море, блакитні хвилі б'ються об берег, а на ньому ростуть зелені ялини. У синьому небі ширяють птахи… На іншій картині — долина між двома відлогами гір, точніше не долина, а ціле море тюльпанів. На них ллються рожеві промені сонця, що встає з-за скель: уся долина палає рожевим полум'ям. Дівчинка років десяти-дванадцяти збирає квіти. Дивлячись на цю картину, я чомусь відчув себе легко-прелегко, і закортіло мені опинитися там, у цій долині, поруч з дівчинкою, побігати з нею наввипередки і рвати тюльпани, голосно сміятись і радісно кричати. «Невже я в божевільні? — подумалося. — А може, я потрапив на курорт?» Десь неподалік чутно крики…

Чоловік, що завмер, мов статуя, посеред кімнати, так і стояв собі далі. Мені здалося, що він навіть хропе потихеньку.

Шум знадвору, який, певно, і розбудив мене, погучнішав. Загорнувшись у простирадло, я поспішив туди.

Під великою чинарою лежало чоловік шість, на гіллі чинари також були люди. Тільки ці висіли: хто зачепився за сучок сорочкою, хто — піжамними штанами. Висять собі, як перестиглі груші, а лікарі та сестри бігають навколо, просять, умовляють. Хто тягне драбину, хто біжить з ковдрою.

— Ой, ви вже прокинулися?

Обернувся, дивлюсь — та молоденька дівчина, яка давала мені укол. Стоїть, усміхається.

— Прокинувся, — розтягнув я й собі рот, усміхаючись.

— Як себе почуваєте?

— Здоровий, як бик. Довго я спав?

— Та не дуже. Добу лише.

— Ох-х, добре виспався. А що тут відбувається?

— І не питайте. Справжня трагедія сталася. — Обличчя дівчини враз посумнішало, із очей ледь не полилися сльози. — Ходімте до палати. Лікарі помітять — обом перепаде.

— Ні, давайте спершу взнаємо, що тут скоїлося.

— Ні, ні, ходімте.

… Що сталося, я взнав уранці. В чотирнадцятій палаті (у мене десята) жило десять чоловік, які страждали недугою уже років два-три. І от, напевно, їм усім обридло перебувати тут, і вони поклали собі тікати. Хворий, на ім'я Таліб, ретельно розробив план втечі. Він заявив, що вони мають змайструвати собі крила, а тоді вилетіти звідси курсом просто на Місяць: там відкриють кондитерський магазин, де продаватимуть самі бублики. Кожен хворий зробив собі з простирадла легкі граціозні крила, а з ковдр — хвости. Перед сном Таліб перевірив готовність своїх товаришів до польоту й попередив, що виліт відбудеться одразу ж, як тільки на небі з'явиться найяскравіша зоря. Вона й служитиме в польоті орієнтиром.

Коли черговий лікар заснув, вони тихцем видерлися на чинару й стали чекати старту. Нарешті в небі спалахнула найяскравіша зоря.

— В політ! — скомандував Таліб.

«Птахи» рвонулись угору. Семеро одразу ж упали на землю, троє повисли на сучках. На щастя, чинара росла недалеко від водопровідного крана, що постійно зволожував землю під деревом, — ніхто з тих, що впали, серйозно не постраждав…

То про що я розповідав? А, про те, що медсестра примусила мене повернутися в палату. Ну я й повернувся. Щоправда, з нею разом. Там я показав на чолов'ягу, який і досі стояв.

— Чого це він?

— Не дивуйтесь: він спить стоячи.

— А чому?

— Боїться. Каже, якщо ляже, то йому, сонному, в рота змія вповзе… Ви, мабуть, голодний?

— Страх!..

— У мене лишилося трохи патира, хочете?