Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 10)
— Ох, якби до перепічки та піалочку чаю… — сказав я, трохи ніяковіючи.
— Одягайтеся і йдіть за мною.
Увійшли до кімнати чергових. Дівчина подала патир, що лишився у неї од вечері, чай у манюсінькому термосі, апельсин і шматочок шоколаду. Видно, я добряче зголоднів: умить в'їв усе до крихти. Сестричка сиділа збоку, стежила за мною. Поївши, я подякував і хотів трохи погомоніти з нею, але вона звеліла йти спати.
— Ви прокинулися раніше, ніж належить.
Я пішов, ліг на місце. Той чолов'яга й досі стояв. Цікаво, не стомився він? Важко доводиться бідоласі, адже він так і впасти може!
Незабаром я заснув. Спершу мені приснився Закір. Ніби він верхи на волі пасе корів. Спина у вола до того широка, що на одній ділянці її я наче збирався обладнати собі перукарню. Потім бачив Мирабіддінходжу. Чомусь він надів собі на голову величезного глека. Коли я спитав, навіщо, він відповів: «Хлопчаки життя не дають, усе по голові хрускають. Якщо тепер битимуть, то по глеку, а голова нітрохи не постраждає».
Приснилась мені й мама. Я довго не провідував їх, і от вона, виявляється, приїхали, влаштувалася лікарем у психлікарню, де я лежу, і доглядає мене.
— Мамо, мамочко, дорога! — закричав я і від власного крику прокинувся.
Ні, не уві сні, а насправді сиділа біля мого ліжка… жінка, дуже схожа на мою маму. На голові шапочка, схожа на пельмень. У білому халаті. Від мого крику вона схопилася на ноги, про всяк випадок відбігла до дверей. Я здивовано глянув на неї: чого лякається, я ж не кусаюся!
— Прокинулися, шановний гостю? — запитала вона, тримаючись за дверну ручку. — Ідіть умийтеся, час вечеряти.
Он як — гість! Справді, тут просто курорт і можна відпочити б після всіх тривог і хвилювань… Але я відразу ж прогнав цю підступну думку: чого б це не коштувало — скоріше на волю, там чекають на мене багато справ…
Потім я дізнався: це була палатна лікарка Фатіма Салахіддінівна. Мене запросили до її кабінету після вечері. Видно, недаремно я сприйняв її за маму. Вона була добра й дбайлива, як мати. Майже цілу годину розмовляли ми з нею. Вона не морочила мені голови різними нікчемними запитаннями і не писала всіляких наукових слів у лікарняну картку. Запитала тільки, звідки я родом, скільки дітей у нас у сім'ї, чим хворіли батьки, чого я найдужче боюсь і що найдужче люблю. Наприкінці взяла для аналізу кілька краплин крові, кілька краплин слини і зробила рентгенівський знімок мозку. Певен, що їй рідко траплялися такі чудові знімки!
— Я вас дуже прошу, тітонько, тільки швидше виписуйте мене, — попросив я, виходячи. — Ви ж бачите, я здоровий.
— Я теж так гадаю. Майже впевнена, що ви не хворі, — заспокоїла мене Фатіма Салахіддінівна. — За день-два випишемо.
Коли я повернувся в палату, то побачив дивовижне видовисько: сусіди мої по палаті утнули справжній концерт! Чолов'яга, що спав стоячи, був, мабуть, природженим дойристом[5]: зараз він з неабиякою майстерністю грав на своїй тюбетейці мелодію «Вахай бала». Літній хворий, ліжко якого було біля дверей, хвацько танцював, викрешуючи пальцями лусканці і раз по раз розкланюючись перед неіснуючими глядачами. Косоокий хлопець стукав алюмінієвою квартою по бильцях ліжка і на все горло співав:
Щиро кажучи, через останні неприємності я забув, що є на світі пісні, сміх, жарти. Не довго думаючи, я розставив руки й собі пішов у танок. Але мені перешкодив чоловік, який спав стоячи.
— Тікай, змія повзе! — загорлав він і вмить вистрибнув у коридор. Літній хворий, що спав біля дверей, шаснув на своє ліжко і з головою вкрився ковдрою. Косоокий хлопець закляк на місці і втупився очима в одну точку. Так він сидів з півгодини, потім нараз обернувся до мене й спитав:
— Як тебе звати?
— Хашимджан.
— Ти не схожий на хворого.
— Справді, я не хворий.
— А чого ж ти тоді тут?
— Привезли помилково.
— Хочеш яблука?
— Давай.
Хлопець дістав із тумбочки двоє яблук, кинув їх на мов ліжко, потім нахилився до мого вуха:
— Тобі можна вірити?
— Звичайно.
— Не продаси?
— Ні.
— Тоді слухай. — Хлопець злодійкувато озирнувся довкола й палко зашепотів: — Приміщення цієї лікарні будував мій батько. На стелі одної з кімнат, під фанерою, він сховав мішечок золота. Помираючи, батько відкрив мені свою таємницю. Через те я і в лікарні, щоб знайти і забрати це золото.
— Звідки ви знаєте, що золото сховане саме в цій кімнаті?
— Інші я вже перевірив.
— Не знайшли?
— Ні.
— Отже, золото тут?
— Так, у цій кімнаті.
— А що ви зробите з золотом, як знайдете його?
— Скажу, якщо не викажеш.
— Не викажу!
— Удвох з тобою втечемо до Афганістану.
— А що ми там будемо робити?
— Збудуємо автомобільний завод. Станемо мільйонерами.
— Не хочу бути мільйонером, не хочу тікати.
— Втечеш.
— Ні, не хочу.
— Ах, он як!!!
Хлопець підхопився, злапав мене за комір і ну душити, так що я аж захрипів. Я насилу вирвався з рук душителя, залишивши йому клапті моєї сорочки. Але він знову пішов на мене, готуючись до стрибка. Я розігнався і вдарив його головою в груди, він беркицьнувся на своє ліжко. Полежав трохи і раптом як зарегоче!
— Дурень ти, я ж пожартував!
— Сам ти дурень.
— Але, Хашиме, ти мене не викажеш?
— Сказав же — ні.
— Допоможеш розшукати золото?
— Ні!
— Гаразд, мені більше перепаде. Хочеш яблука?
— Їж сам! — Я накинув халат наопашки і вийшов у коридор. Дуже мені треба: дасть двійко яблук й одразу кинеться душити! А золото своє хай сам шукає.
Але шанувальник «жовтого диявола» не здійснив свого наміру. Надвечір у палаті з'явилися два елегантних лейтенанти з карного розшуку, звеліли йому перевдягтись у свій одяг і повели. Хвилин через десять літній хворий, ліжко якого стояло біля дверей, попрощався зі мною за руку й теж пішов. Я цілу ніч не стуляв повік: усе намагався збагнути, за що забрано косоокого, чому так поспіхом виписався літній чоловік. Я відчував, що між цими двома подіями існує якийсь зв'язок, але не міг напевне сказати, який саме. Все стало зрозуміло другого дня.
Фаріда, так звали медсестру, схожу на мою Айшахон, раптом з'явилася вранці в моїй палаті з каструлькою, загорнутою в рушничок, і сказала ніяково:
— Це вам. Пельмені принесла.
— Та ви що? — вигукнув я. Вона аж відсахнулася.
— Я так… просто… — затнулася дівчина, опустивши очі й поволі червоніючи.
— Але звідки ви взнали, що я люблю пельмені?
— Ой, це правда?! — зраділа Фаріда.