Харлан Кобен – Він (страница 84)

— Хто дав ту наводку?

— Анонімне джерело.

— Хто вам це сказав? Хоча це неважливо. Ви обоє приїхали до будинку, але спецагент О’Меллі вирішив не чекати на підкріплення.

ПТ дивиться на мене з-за своєї склянки.

— Він був переконаний, що не варто витрачати часу.

— Але цим він порушив протокол.

— Ну, технічно так.

— Він сам вибив задні двері. Хто перший вистрелив, ПТ?

— Це має якесь значення?

— Ви мені не казали цього. То хто перший?

— Ми точно не знаємо.

— Але спецагент О’Меллі розрядив свою зброю, чи не так?

ПТ пильно дивиться на мене кілька довгих секунд. Тоді відкидає голову на шкіряну спинку й заплющує очі. Я чекаю, що він скаже більше. Але ПТ мовчить і просто сидить, закинувши голову й заплющивши очі. Здається старим і виснаженим. Я сиджу тихо. Я вже достатньо сказав. Можливо, спецагент Патрік О’Меллі просто був надто завзятий, хотів зловити Шугармена та стати героєм, навіть якщо для цього треба було порушити стандартний протокол дій ФБР. Можливо, О’Меллі, батько шести дітей, почув, що Неро Станч оголосив щедру винагороду за шістку із Джейн-стріт. Вони й так були вбивцями, то що з того, якщо одного з них застрелили, коли він намагався втекти?

Я не знаю відповідей на ці запитання.

І не хочу наполягати.

Життя проходить у сірих тонах.

— Віне.

— Так.

— Більше нічого не кажи, добре?

Я й не кажу. Просто сиджу та п’ю з другом, а навколо нас спадає ніч.

———

Наступного ранку я їду до Бернардсвіллю, штат Нью-Джерсі, відвідати місіс Паркер і містера Рована.

Це найсіріша зона з усіх сірих.

Вони взяли з мене обіцянку, що я розповім їм про долю їхніх дітей.

Що мені робити? Сказати стареньким батьку й матері, що їхні діти мертві? Чи просто дати надію, ніби Біллі та Еді живі, мають власних дітей і, можливо, навіть онуків? Яку користь принесе знання правди в їхньому віці? Можливо, варто дати їм дожити в невинних фантазіях? Чи не спричинить правда надто великого стресу в цих літніх людей? Чи маю я право обирати за них?

Я попереджав, що вам не сподобаються деякі мої рішення. Ось одне з них.

Місіс Паркер і містер Рован чекали сорок п’ять років, щоби дізнатися правду. Я знаю, що сталося. Я пообіцяв, що скажу їм правду.

І я це роблю.

У жахливі подробиці не вдаюся, і, дякувати Богу, вони про це не просять.

Я завершую, мати Еді Паркер бере мої руки у свої.

— Дякуємо.

Я киваю. Ми просто сидимо. Вони трохи плачуть. Я врешті-решт перепрошую та йду.

Вони хотіли знати, хто саме вбив їхніх дітей.

І тут я теж зробив те, що вам не сподобається.

Я кажу, що Біллі й Еді вбила Ванесса Гоґан.

Вийшовши з пансіонату для літніх людей, я дістаю телефон і надсилаю аудіофайл ПТ. Звісно, я знав, що Ванесса Гоґан попросить мій телефон, коли захоче розповісти правду — і, безсумнівно, у мене був запасний.

Я вирізав початок — там, де я кажу про погані речі, які вчинив сам,— але ФБР матиме її повне зізнання в запису. На мою думку, місіс Гоґан перетнула межу. Ви це читаєте та вважаєте, що я лицемір. Згадуєте про мої нічні вилазки, про те, як я віддубасив Тедді «Великого Т» Лайонса на початку цієї історії. Мені Тедді не нашкодив. З іншого боку, жертви Ванесси Гоґан — Біллі Рован і Еді Паркер — були винні в смерті її єдиного сина.

Я це розумію. Тут усе дуже складно.

Ми живемо в сірих тонах.

Проте Біллі й Еді були молоді, не мали проблем із законом. Не кидали вибухівки. Вони розкаялись і хотіли здатися. Вони не вбивали би далі та не шкодили б людям. Чи має Ванесса поплатитися за те, що зробила?

Нехай це вирішить суд.

Я ходжу надто тонким льодом?

Що ж, ми ще не завершили.

———

 На мене чекає літак. Знову до Сент-Луїсу. Приземляємося, і я вирішую поїхати наодинці. Адреса вже є в телефонному навігаторі. Приїжджаю до ферми та паркуюся на дорозі. Іду крізь високу траву. Знаки попереджають про незаконне проникнення на приватну територію. Я не надто переймаюся. Ферма належить родині Сінклерів уже три покоління. Преподобний народився в цьому будинку.

Та мене більше цікавить, хто доглядає за фермою зараз.

Я не повірив словам пастора Келвіна Сінклера, що він не говорив світу, хто такий «Р. Л.» після смерті Арло Шугармена. Він міг сказати, що просто тільки тоді дізнався справжнє ім’я свого коханого. Правда вже не несла небезпеки. Також пастор був готовий до мого приїзду в його церкву, і я подумав, що його попередили,— так і було. Елена Рендольф зателефонувала йому одразу після нашої з нею насиченої розмови.

Знаючи все це, я попросив мою команду, як і сказав ПТ, зв’язатися не лише з крематорієм, що співпрацює з церквою Святого Тимофія, але й усіма в цьому регіоні. Я також попросив їх перевірити записи про смерть в окружному реєстрі. Вони ніде не знайшли людей з ініціалами «Р. Л.», які померли 15 червня 2011 року. Фактично за цей час не було жодної смерті чоловіка, який підходив під опис Арло Шугармена — принаймні за віком і зростом.

Я заходжу у ворота ферми й повертаю праворуч. Бачу чоловіка. На вигляд — шістдесят шість років, голова поголена. За зростом також підходить.

— Чи можу чимось допомогти? — питає чоловік.

У нього досі є легкий акцент вихідця Брукліну.

Арло Шугармен не з’явився тієї ночі, коли намагалися підірвати Фрідом-голл, тому що не вірив у таке руйнування. Зрештою, він потрапив у щось, чого не міг контролювати, і мав усе життя переховуватися. Якби я розповів ПТ правду, чи захотів би він заарештувати Арло та притягнути його до суду? Чи побачив би він це так, як бачу я?

Не знаю. Тому вирішувати не ПТ, а мені.

— Це ще не кінець,— кажу я чоловікові.— Вам знову доведеться тікати.

— Перепрошую?

Задні двері фермерського дому розчахуються, звідти виходить Келвін Сінклер. Пастор бачить мене та починає йти швидше, явно стурбований через моє вторгнення, але чоловік із бруклінським акцентом піднімає долоню, щоби зупинити його.

— Я здогадався, що ви ще живий. Хтось теж може здогадатися.

Чоловік спочатку збирається заперечувати або відмовлятися, але врешті-решт киває й каже:

— Дякую.

Я дивлюся на пастора Сінклера, тоді знову на Арло Шугармена. Я майже готовий запитати, що вони робитимуть далі. Але не питаю. Я свою частину зробив. Решта — на їхній розсуд. Я обертаюся та йду назад до дороги.

У мене ще одна справа.

———

Коли я виїжджаю з «Hickory Place» і піднімаюся довгою дорогою, то бачу вдалині старий баронський особняк. Я знову в Нью-Джерсі. Тут живуть Ема та її мати-кінозірка Анжеліка Ваят. Помічаю, що вони чекають на мене біля дверей.

Я думаю, ви вже здогадалися, що я нікому не сказав про Патрицію. Вона застрелила монстра — монстра, на мою думку, гіршого за Тедді Лайонса. Він би продовжив знущатися та вбивати. Патриція, що врешті-решт зробила стільки гарних справ, не має за це нести покарання. Визнаю, я можу бути трохи заангажованим — це рішення добре вписується і в мій особистий наратив, і у власну вигоду.

Я не хочу, щоби мого батька й сім’ю втягували в скандал.