Харлан Кобен – Він (страница 82)
— Ти про це знаєш?
— Так. І про шістку із Джейн-стріт теж.
— Ого, вражає.
Я чекаю.
— Усе це відбувалося набагато пізніше подій тієї ночі. Рай приїжджав до нас із Нью-Йорку. Тато представив його як дядька Райкера та сказав, що той працює в ЦРУ, тому розповідати про нього нікому не можна. Думаю, ми познайомилися, коли мені було п’ятнадцять. Він зацікавився мною, але, ну, він був такий красивий і майже надприродно харизматичний. Але мені було п’ятнадцять, тому нічого такого не було. Нічого подібного. Пізніше я зрозуміла, що Рай періодично приїжджав до батька по гроші та щоби перекантуватися...
Патриція запинається й хитає головою.
— Я не знаю, що далі розказувати.
— Давай просто до справи.
— До чого саме?
— До моменту, коли ви з Раєм вирішили вкрасти картини.
Патриція майже усміхається.
— Добре, чому б і ні? Це було вже після Ешлі Райт. Твій батько вже вигнав мого з родини, але той іноді потай приходив у маєток, аби побачитися з бабусею. Вона, зрештою, його мати. Не вміла йому відмовляти. Якось батько повернувся розлючений і несамовитий, тому що сім’я — тобто твій батько — погодилася дати дві наші картини Гаверфорду для їхньої майбутньої виставки. Я не розуміла, чому він так розгнівався. Запитала його, він почав обурено розповідати, що твій батько його вигнав і відібрав те, що йому належить за правом. Це брехня, звісно. Тепер я впевнена, що він непокоївся через негативи. Проте я тоді була старшокласницею в школі. Ми жили в цьому маленькому будинку, а ви розкошували в грандіозному маєтку Локвудів. На мене зверхньо дивилися в школі, шепотілися за спиною та натякали на всякі штуки. Ти знаєш, як воно було. За кілька днів до нас знову приїхав дядько Райкер. Буду чесна — я його хотіла. Реально. Я думаю, щось би відбулося, але він почув, як я розповідаю про полотна, і вигадав план,— вона піднімає на мене збентежені очі.— Як ти про це дізнався?
— Ян Корнвелл.
— Ох. Бідний милий Ян.
— Ти його звабила. Спала з ним, щоби завоювати його довіру.
— Не будь сексистом, Віне. Якби тобі було вісімнадцять і ти мав спати з охоронницею, щоби провернути пограбування картин, ти й секунди не вагався б.
— Справедливе зауваження,— погоджуюся я.— Більш ніж справедливе, насправді. Припускаю, що Рай Штраус був чоловіком у лижній масці.
— Так.
— Він побачив тебе за багато років. Ну, Ян Корнвелл. Ти була на телешоу й розповідала про «Абеону».
— Коли ми зустрічались, у мене було довге волосся. Я пофарбувалась у білявку на ті три місяці. Після пограбування я його відрізала й ніколи більше не відрощувала.
— Корнвелл казав, ніби не певен, що то була його Белінда,— але навіть якби й так, то що він міг довести?
— Отож.
— І ти не сказала Олдрічу про викрадення картин?
— Ні. Я тоді вже знала, що Райкер — це той самий Рай Штраус. Він мені довірився, ми дуже зблизилися. Навіть зробили спільні тату.
Патриція повертається боком і піднімає топ, показуючи татуювання — такого самого метелика
— Що означає цей метелик? — питаю я.
— Гадки не маю. Це все Рай. Він просторікував про богиню Абеону, про порятунок молодих, я не знаю. Рай завжди був сповнений такої пристрасті. Коли ти молодий, то не усвідомлюєш, наскільки тонкою є грань між барвистим і божевільним. Але планування й виконання пограбування були — Патриція широко усміхається — наче наркотик, Віне. Просто подумай. Нам нічого не було за викрадення шедеврів. Це було найкраще, що я робила в житті.
— Поки це не переросло,— я піднімаю брову для більшого ефекту,— у катастрофу.
— Ти іноді такий король драми, Віне.
— Теж справедливо. Коли ти знайшла негативи?
— За шість чи сім місяців. Пікассо випав у мене з рук у підвалі, віриш чи ні. Задня частина рами зламалася. Коли я намагалась її полагодити...
— Знайшла негативи,— закінчую я за неї.
Вона повільно киває.
Я питаю її, відчуваючи, що в мене стискається горло:
— Це ти застрелила Олдріча, чи Алін?
— Я. Мами не було вдома — ця частина є правдою. Я вигнала її. Хотіла зустрітися з ним наодинці. Я сподівалася на пояснення. Але він вибухнув. Ніколи не бачила батька таким. Це наче... У мене був друг із дуже серйозною алкогольною залежністю. Він не просто ставав лютим звіром — він тупо дивився на мене й не впізнавав.
— І твій батько був у такому стані?
Вона киває, але її голос на диво спокійний.
— Він дав мені ляпаса, потім бив по носу та ребрах. Схопив негативи й викинув їх у камін.
— Поламані ребра — це були ті старі пошкодження, які на тобі знайшла поліція.
— Я благала його припинити. Але він наче не бачив мене. Батько нічого не заперечував — сказав, що все це робив і навіть гірше. Ну, і ті негативи, зображення на них...
— І ти зрозуміла, на що він здатен.
— Я втекла до його спальні.— Патриція наче дивиться кудись у порожнечу.— Батько тримав пістолет у тумбочці біля ліжка.
Вона зупиняється й піднімає на мене очі. Я їй допомагаю.
— Ти його застрелила.
— Я його застрелила,— повторює Патриція.— Я не могла рухатися, просто стояла над його тілом. Не знала, що робити. Просто відчувала щось на зразок розгубленості. Ніби я втратила контроль. Звісно, піти до поліції я не могла, бо вони дізналися б, що я вкрала картини. Зрозуміли би, що причетний Рай,— і він сів би до в’язниці на все життя. Негативи перетворилися на попіл, які в мене були докази? Я також думала — я знаю, що це прозвучить дивно,— переживала за сім’ю, за ім’я Локвудів, хоч нас і вигнали з родини. Думаю, це в нас у крові, чи не так?
— Згоден. Ти казала, що мій батько приїжджав до твого у переддень убивства Олдріча. Це ж неправда?
— Я просто намагалася напустити диму тобі в очі. Вибач.
— А частина про двох ґвалтівників, що тебе викрали?
— Я це вигадала. І ту історію про викрадачів, що дали мені надію, змусивши думати, що вони мене відпускають. Деякі з історій зґвалтувань і насилля, які я розповідала, були на тих негативах, але жодна не траплялася зі мною.
— Ти просто хотіла заплутати слідство.
— Так.
Я хочу, щоби вона розповіла більше.
— Отже, ти застрелила батька й відчувала розгубленість. Що трапилося далі?
— Я була в шоці. Мама повернулася. Вона побачила, що сталося, і теж дуже злякалася. Почала лаятися португальською. Сказала, що поліція посадить мене назавжди. Потім придумала, що я маю втекти й десь сховатися, а вона зателефонує до поліції та скаже, що знайшла чоловіка мертвим. Звинуватить у всьому зловмисників. Я просто відреагувала. Спакувала свою валізу — ну, твою — і втекла.
— Припускаю, що до Рая Штрауса?
— Я знала, що він живе в «Beresford». Він тільки мені одній вірив настільки сильно, гадаю. Не знаю. Але коли я приїхала, він був у поганому стані. Ментально. Він переховувався, не голився й навіть не мився. Удома в нього було огидно. Другої ночі я прокинулася, а він тримав ножа біля мого горла. Він думав, що мене підіслав якийсь Станч.
— І ти пішла звідти.
— Поспіхом. Я навіть не подумала про валізу.
Не можу не зазначити, що в обох справах — про вбивство мого дядька й викрадення сімейних цінностей — перші версії слідчих були правильними. Вони від самого початку підозрювали, що Ян Корнвелл якось причетний. Це виявилося правдою. Одне з перших припущень щодо вбивства Олдріча: Патриція застрелила батька, спакувала валізу та втекла.
І воно теж виявилося правильним.
— Це прозвучить божевільно,— майже пошепки говорить Патриція,— але я була з батьком, коли він купив ту хижу в будівельному магазині. Ми під’їхали майже до того місця й він її там поставив,— вона дивиться на мене, і я відчуваю, що в кімнаті різко похолоднішало.— Я була в машині, Віне. Просто уяви. Я зараз про це думаю — а раптом одна з тих дівчат тоді була в багажнику. Наскільки ж це заплутано.
— Дуже,— відказую я.
— Не знаю, що на твоїх негативах, але на інших були знімки з лісу, і з них я здогадалася, де могла бути хижа. Коли мені було десять чи одинадцять, тато возив мене туди на пікніки.
— Довго ти її шукала?