Харлан Кобен – Він (страница 70)

Фред, здається, хоче зі мною сперечатися, але Стів махає йому, щоби не починав.

— Так, гаразд, ми ввірвалися — це всі знають. А готівки в сейфах катма. Наш хлопець помилився, він думав, що пікап... коротше, це неважливо. Отже, ми всередині, тобто зробили найважче, тому я пропоную подивитися, що в комірках, інструменти в нас були. Вам технічні подробиці розповідати?

— Як ви зламували комірки?

— Ага.

— Анітрохи, пропускайте.

— Гаразд, добре, ми набрали всякого й відвезли в наш сховок у Міллбруці. Були там колись? Чудове місце. Недалеко від Пукіпсі.

Я витріщаюся на нього.

— Так, так, не важливо. У всякому разі, ми отримуємо багато хороших речей. Люди зберігають у цих коробках всілякі чудові речі. Годинники, діаманти.

Я жестом показую Стіву, щоби він прискорився:

— А Рай Штраус?

— Так, вибачте. Я знайшов це свідоцтво про народження. Усе офіційно. Я вже збирався його викинути, але потім подумав, що, можливо, хтось із фальсифікаторів може використати цей документ. На ньому й рельєфна печатка була. Тож я віддав свідоцтво Ренді, моєму зятю. Так от, Ренді прочитав його й такий: «Святий Боже, покажи мені, що ще було в тій комірці!» Там було більше папірців: фальшиві паспорти, документи на квартиру, отаке все. Я кажу: «Що за метушня? Хто такий цей Райкер Штраус?» Це ім’я було у свідоцтві — Райкер. Ренді каже: «Дурню, це ж Рай Штраус». А я такий: «Хто?», і тоді він мені розповів, чим той дядько відомий, що він давно пропав, і все таке. Хочете знати нашу першу думку?

Я не впевнений, але відповідаю:

— Так, говоріть.

— Ми могли продати ці документи, наприклад, телевізійній станції.

— Телевізійній станції??

— Ну, знаєте, якомусь шоу з такими новинами чи кабельним новинам. «60 хвилин» чи «48 годин». Могла бути величезна історія. Але я подумав і про Джеральдо.

— Джеральдо?

— Джеральдо Рівера. Знаєте такого?

Киваю, що так, знаю.

Стів має ностальгічний вигляд.

— Мені Джеральдо завжди подобався. Каже як думає. І я вважаю, що його несправедливо звинуватили в тій заворушці щодо Аль Капоне, вам так не здається?

Знову киваю.

— Так от, уявляю, яка війна за цю інформацію могла б розв’язатися, або, не знаю, як я і сказав, я в захваті від Джеральдо, тому, можливо, ми просто домовилися б із ним. Закладаюся, що теж міг би з ним зустрітися. Джеральдо ніби простий чоловік, каже як є.

— І вуса у вас схожі,— кидаю я, бо просто не можу втриматися.

— Скажіть? — він помітно пожвавлюється.— Отож! Можливо, ми із Джеральдо навіть сфотографувалися б разом. Адже я йому такий ласий шматок приніс би! А Джеральдо — чоловік простий, він був би вдячний. Ну, і відплата теж. Якщо саме він знайде Рая Штрауса, то люди забудуть про те, що дурнувате сховище Капоне було порожнім, чи не так?

Я дивлюся на Фреда — він знизує плечима.

— Але Ренді дав мені по голові. Ну, не сильно, а легенько. Ми з Ренді близькі, тому його ім’я взагалі не згадуйте. Та Ренді сказав, що ми не можемо продати документи телешоу, бо це буде гучна історія, що приверне багато уваги. Копи будуть повсюди, вони тиснутимуть на телекомпанію абощо, і тоді для нас усе буде скінчено. Я сказав, що Джеральдо би нас не видав. Не зробив би він так, не така він людина. Але Ренді відповів, що навіть якби й не видав, то навколо нас усе закрутилося б і нас знайшли. Я був розчарований — бо думав, що Джеральдо ця інформація стала б у пригоді. Я почав захищати Джеральдо, а Ренді сказав, що для нас це небезпечно з іншої причини.

— Якої саме?

— Дивіться, у певних колах досить добре відомо, що сім’я Станчів полює на Штрауса роками. Так мені сказав Ренді. Уся їхня група. Ходять чутки, що вони знайшли одного з чоловіків кілька років тому, і старий, тобто Неро, здер із нього шкіру живцем. Буквально. Мужик помирав кілька тижнів. Це жах. Саме тому ви не можете це нікому розповідати, гаразд?

Стів погладжує свої вуса, як давнього коханця.

— Добре,— відповідаю я.— Я нікому не скажу.

— Тепер моя команда, ми не працюємо на Станчів. Ми тримаємося подалі, розумієте, про що я? Нам не потрібні неприємності. Але Ренді побачив шанс зробити їм послугу і, можливо, заробити кілька доларів.

— То Ренді продав документи Станчам?

— Такий був план, так.

— План?

— Я маю на увазі, я припускаю, що все пройшло добре, але мене забрали місяць тому. Розпитувати про це Ренді я не збираюся.

 

Розділ 29

Крафтова пивоварня Станчів була переповнена — не хотів би створювати стереотипів — надокучливими хіпстерами. Розташований у похмурому складському приміщенні у Вільямсбурзі, епіцентрі хіпстерства, заклад приваблював натовп двадцяти-тридцятирічних, які так сильно старалися бути немейнстримними, що вже перетворилися на новий мейнстрим. Чоловіки в хіпстерських окулярах (ви розумієте, про що я кажу); асиметричне волосся на обличчі; легенькі шарфи, вільно обмотані навколо шиї; підтяжки на стратегічно подертих джинсах; старі футболки з музичними гуртами, які вони носять нібито іронічно; заплетене в гульки волосся або попурі жахливих головних уборів на зразок в’язаної шапки-вушанки чи плаского кашкета та, звісно ж, акуратно зсунутої набік федори¹³ (неписане правило хіпстерів: за столом тільки один чоловік може бути в такому капелюсі); і куди ж без взуття — воно може бути високими чи низькими, будь-якого відтінку, але ви однаково назвали б його хіпстерським.

Жіночий контингент має різноманітніший вигляд: вінтажні речі із секонд-генду, фланель, кардигани, шари одягу, що не пасують один до одного, кислотні кольори, ажурні сітки. Патерн той самий: вони так намагаються бути якомога далі від мейнстриму, що зрештою стають їм — провідним напрямом із нотками відчаю.

Я надто суворий.

В асортименті безліч сортів пива на розлив — «IPA», стаути, лагери, пілзнери, портери, осінні, зимові, літні смаки (тепер у пива є сезони), помаранчеве, гарбузове, кавунове, шоколадне (я не здивуюся побачити навіть пиво з кранчами) — й усі види подають у банках для закруток замість склянок чи бокалів. На одних вхідних дверях написано: «Тур броварнею». На інших — «Дегустаційна зала», крізь них натовп виходить на вулицю до липких столиків для пікніків. Я проходжу повз людей і чую слова «бро», «кицюш», «харчовий», «глютен», «FOMO»¹⁴, «кале», «речовини», «турбота про себе», «топчик», «скрипт», «комбуча». Це просто неможливо — це справжнє випробування.

Прояснення: насправді я не чую всіх цих слів, але думаю, що чую.

У старі часи гангстери збиралися в барах, ресторанах чи стриптиз-клубах. Часи змінились. Коли я потрапляю всередину, до мене підходить симпатична молода офіціантка з косичками в коротко обрізаних шортах.

— Ой, ви, мабуть, Він,— каже вона.— Ходімо.

Підлога тут бетонна, світло приглушене. У правому кутку хтось крутить вінілові платівки, у лівому — розкладено екологічно чисті килимки для йоги, що здаються приблизно такими ж комфортними, як і нижня білизна з твіду. Гнучкий, злегка напідпитку чоловік із бородою розміром із клешню лобстера робить на одному з них вітання сонцю. Офіціантка проводить мене коридором, заставленим пивними кегами та товарами для продажу. Ми доходимо до металевих дверей. Дівчина стукає й кидає мені:

— Будьте тут.

Вона йде, перш ніж я встигаю запропонувати чайові. Двері відчиняються. Схоже, переді мною той самий чоловік, що приходив до лікарні з Лео Станчем, але важко сказати напевно. Це майже двометровий чолов’яга з широкими плечима й такою густою й низькою шевелюрою, що здається, ніби вона починає рости одразу над бровами. Він також має обов’язкову щетину на обличчі й федору, яка здається замалою для його голови — це наче один із тих талісманів у формі бейсбольного м’яча з крихітним капелюшком на голові.

— Заходь.

Я опиняюся всередині. Чоловік зачиняє за мною двері. У кімнаті бачу ще чотирьох хіпстерів, що дивляться на мене важкими хіпстерськими поглядами крізь хіпстерські окуляри.

— Витягуй зброю,— говорить двометровий чоловік, що відчинив двері.

— Я лишив її в машині.

— Усю?

— Так.

— А лезо в рукаві?

Двометровий усміхається, я усміхаюсь у відповідь.

— Усю зброю лишив у машині,— відповідаю я.

Він просить телефон. Я перевіряю, чи заблоковано екран, і віддаю свій гаджет. Двометровий киває іншому хіпстеру — той витягує ручний металошукач і починає обстежувати мене. Раптом лунає голос:

— Облиште. Якщо він намагатиметься зробити якусь дурницю, просто всі стріляйте в нього, зрозуміло?

Я впізнаю Лео Станча. Він жестом запрошує мене приєднатися до нього, і я заходжу до кабінету, чий стиль, якби я краще знався на цій тематиці, можна було б охарактеризувати як дзен або феншуй. Усе біле, сферичні форми, величезне вікно з видом на фонтан у внутрішньому дворі. Також я помічаю перила для людей з обмеженими можливостями та пандус для інвалідного візка.

Двері зачиняються, і звуків броварні вже не чутно. Я наче потрапив в іншу реальність. Лео запрошує мене сісти, я це роблю. Він обходить повністю прозорий стіл із плексигласу й сідає навпроти мене. Його стілець вищий за мій десь на десять сантиметрів, і мені хочеться закотити очі від цієї слабкої спроби залякування, але є один момент: Лео Станч мав рацію під час нашої попередньої розмови в лікарні. Я не куленепробивний. Також я не схильний до самогубства, і попри те, що занадто часто ризикую особистою безпекою, мені подобається думати, що я роблю це з певною часткою розсудливості.