Харлан Кобен – Він (страница 64)

— Це мій працівник Джино, він евакуює вашу «хонду».

— Він не може...

Я вручаю їй ордер.

— У вас великий борг, місіс Рендольф. На авто, на будинок,— я жестом указую на салон.— На бізнес.

— Я про все домовилася,— відказує вона.

— Так, зі старою колекторською фірмою. Але я придбав ваш борг, тому тепер ви винні мені. Я перевірив вашу фінансову ситуацію — ви під великим ризиком, і, користуючись своїм правом, я вилучаю ваше майно просто зараз. Джино забере автівку. Двоє моїх людей в цю секунду опечатують ваше житло. За десять секунд я відчиню двері салону та скажу вашим клієнткам, що вони мусять негайно звільнити приміщення.

Елена з розширеними очима читає перші сторінки ордера.

— Ви не можете цього зробити.

Я зітхаю, але цього разу не так драматично.

— Мене втомлюють ваші заперечення,— я беруся за ручку дверей салону.

Елена блокує мені вхід.

— Клянуся, я не знаю, де Ральф.

— Я не казав, що ви маєте це знати.

— То чого ж ви від мене хочете?

— Я поклав би руку на серце та сказав: «Правди», але це буде занадто, чи не так?

У Елени немає настрою на жарти. Чудово її розумію. Я за характером не такий противний, але мене цього навчив Майрон. Докопування збиває людину з пантелику.

— А якщо я не захочу говорити?

— Ви серйозно? Я хіба не показав, що буде? Автівка, будинок, бізнес — усе ваше стане моїм. До речі, як звати руду? Її я звільню першою.

— Є закони.

— Я в курсі, вони на моєму боці.

— Я знаю свої права — не маю вам нічого казати.

— Це правда.

Платформа евакуатора опускається долу. Джино дивиться на мене, я киваю йому, щоби продовжував.

— Ви не можете...— в Елени виступають сльози на очах.— Це цькування. Ви не можете просто...

— Звісно, можу.

Не скажу, що мені це подобається, але й не дуже заважає. Люди довго вірили в тезу «усі рівні», ми, американці, блискуче продавали її протягом всієї нашої поважної історії, хоча останнім часом дедалі більша кількість розуміє те, що завжди було очевидно: гроші схиляють всі шальки терезів. Гроші — це влада. Це не роман Джона Ґрішема, у якому людина йде проти системи,— у реальному світі маленька людина не може їй протистояти. Я попереджав Елену Рендольф від самого початку, що вона все розповість.

Мабуть, я не дуже позитивний герой цієї історії?

Чи правильно те, що багатії можуть використовувати своє становище в такий спосіб? Звісно, ні. Система несправедлива. Реальність — це дуже неприємна річ. Я не хочу нашкодити Елені, але якщо так вийде, то я однаково спатиму спокійно. Можливо, вона переховує злочинця. Як мінімум місіс Рендольф має потрібну мені інформацію. Що раніше я отримаю дані, то скоріше Елена повернеться до власного життя.

— Ви ж не заспокоїтеся? — питає вона.

Я знову чарівно усміхаюся.

— Зайдімо в «Subway».

— Та ви що,— я показово жахаюся.— Я б радше відрізав собі нирку. Поговорімо тут, ви не проти? Ви знали Ральфа Льюїса в Університеті Орала Робертса, чи не так?

Елена витирає очі й киває.

— Коли ви востаннє його бачили?

— Понад сорок років тому.

— А якщо відкинути брехню...

— Я не брешу. Дозвольте мені дещо запитати, перш ніж ми почнемо.

Мені це не подобається, але я не хочу витрачати час на пояснення свого невдоволення, тому кажу:

— Питайте.

— Ви ж не поліцейський?

— Ми це вже з’ясували.

— То чому ви шукаєте Ральфа?

Іноді треба вести приховану гру. Іноді просто брати за горло. Зараз я обираю горло.

— Ви маєте на увазі Арло Шугармена, чи не так?

Це уточнення — перша крапля крові. Висновок: Елена Рендольф знала, що Ральф Льюїс був насправді Арло Шугарменом.

— А як ви?..— Вона зупиняється, розуміючи, що це безглуздо, і хитає головою.— Та байдуже. Він нічого не зробив.

Я чекаю.

— Чому ви його шукаєте? Минуло стільки часу.

— Ви мали чути, що знайшли Рая Штрауса.

— Звісно.— Елена мружиться.— Чекайте, я бачила вашу світлину в новинах. Вам належала та картина.

— Належить,— виправляю я її.— У теперішньому часі.

— Не розумію, навіщо вам Арло.

— Викрадення картин — робота не однієї людини.

— І ви вважаєте, що друга викрадена картина в Арло?

— Можливо.

— У нього її немає.

— Ви ж не бачили його понад сорок років.

— І що? Арло ніколи не зробив би чогось такого.

Я намагаюся скинути бомбу:

— А щось на зразок викрадення та вбивства молодих дівчат?

Вона здивовано роззявляє рота.

— Дуже ймовірно, що Рай Штраус зі співучасником убили мого дядька й викрали мою кузину.

— Ви ж не думаєте...

— Ви бачили Рая, коли він приїжджав до кампусу?

— Слухайте, Арло був гарною людиною. Найкращим чоловіком, якого я знала.