Харлан Кобен – Він (страница 66)

— Вам належить Вермер.

— Моїй родині.

Вона ловить мій погляд і витримує його.

— Ви дуже багатий.

Не бачу сенсу відповідати.

— Я вам сказала, що Арло пішов від мене до когось іншого.

— Так, сказали.

— Я дам вам ім’я за двох умов.

Я складаю пальці куполом.

— Я слухаю.

— По-перше, пообіцяйте: якщо знайдете Арло, вислухаєте його. Якщо він вас переконає, що нічого не зробив, відпустите його.

— Добре.

Не можу сказати, що ця обіцянка є обов’язковою. Я вірю в певні ступені лояльності й те, що «моє слово — мої зобов’язання», але не дуже сильно. Я пов’язаний тим, що вважаю найкращим, а не якимись фальшивими обіцянками чи фальшивою лояльністю. Так чи інакше, нескладно сказати «добре», незалежно від того, чи дійсно маєш це на увазі.

— А друга умова?

— Ви пробачаєте весь мій борг.

Зізнаюся: я вражений.

— Ваш борг загалом складає понад сто тисяч доларів.

Елена знизує плечима:

— У вас купа грошей.

Мушу сказати, що мені це подобається. Дуже подобається.

— Якщо ви дасте мені якесь фальшиве ім’я...

— Не фальшиве.

— Ви вважаєте, існує ймовірність, що вони досі разом?

— Так, вони були дуже закохані тоді. То що, згода?

Ця угода коштуватиме мені чималої суми, але я втрачаю і заробляю аналогічні щохвилини, коли ринки працюють. До всього я філантроп — здебільшого тому, що можу собі це дозволити. Елена Рендольф та її салон здаються мені гідною справою.

— Домовилися,— відповідаю я.

— Ви не проти, якщо ми це усно підтвердимо?

— Перепрошую?

Вона виймає телефон і просить мене повторити власну обіцянку.

— Просто запишу це собі,— говорить Елена.

Я ледь не кажу їй, що «моє слово — мої зобов’язання», але ми обидва розуміємо, що це маячня. Вона мені дедалі більше подобається. Коли ми закінчуємо запис, вона повертає телефон до сумочки.

— Гаразд, то заради кого Арло Шугармен вас кинув?

— Я тоді цього не розуміла,— каже вона.

— Чого?

— Були сімдесяті, ми всі були в євангелічній школі. Це просто було не...

— Що? Заради кого він пішов від вас?

Елена Рендольф бере фотокопію групи в середньовічних костюмах зі щорічного альбому. Показує пальцем — але не на Арло, а на крайнього зліва вокаліста. Я примружуюся, щоби краще роздивитися розмите чорно-біле зображення.

— Келвін Сінклер,— каже Елена.

Я піднімаю на неї очі.

— Саме тому ми розійшлися. Арло зрозумів, що він гей.

 

Розділ 27

Ненавиджу, що так сильно переймаюся за Ему.

Я ніколи не хотів дітей, бо завжди уникав цього відчуття — відчуття жахливої вразливості, коли чиєсь благополуччя таке важливе, що може мене знищити. Мені не можна завдати шкоди, окрім як через мою біологічну доньку Ему. Мати її зараз у житті — ось вона сидить навпроти, ми обідаємо в мене вдома, дивлячись на Центральний парк — означає пізнати тривогу й біль. Дехто скаже, що це почуття, така батьківська турбота, робить мене людянішим. Це його / її особиста думка. Хто взагалі хоче бути більш людяним? Це жахливо.

Я не мав дітей, бо не хотів боятися. У мене не було дітей, бо прив’язаність заважає. Я визначив це аналітично, тож дозвольте вам пояснити. Я розглядаю можливі позитивні сторони наявності Еми в моєму житті — любов, товариство, хтось, про кого можна піклуватися, і подібні речі. Потім оцінюю негативні — а що, як із нею щось станеться?

Коли я зважую плюси й мінуси, то негатив переважає.

Я не хочу жити в страху.

— Ти в порядку? — питає донька.

— Усе круто,— відказую я.

Вона закочує очі.

Її справжнє ім’я — Емма, але вона завжди ходить у чорному одязі, фарбує губи чорною помадою та носить срібні прикраси. У середній школі якийсь дурень сказав, що вона схожа на гота чи емо, тому однокласники почали називати її Ема, щоби посміятися чи познущатися, але вона їм усе поламала й зробила ситуацію виграшною для себе. Зараз вона в старшій школі, також ходить на курси мистецтва й дизайну.

Коли Емина мати, Анжеліка Ваят, завагітніла, то не сказала мені про це. Про народження Еми вона також не повідомила. Я не розсердився й не був анітрохи роздратований, коли Анжеліка нарешті мені сказала. Вона знала моє ставлення до дітей і поважала його, але кілька років тому таки зізналася, так би мовити, з трьох причин. По-перше, вона подумала, що минуло вже достатньо часу (така собі причина); по-друге, я заслуговував знати правду (теж дурня — я нічого такого не заслуговував); і по-третє, якщо з Анжелікою щось трапиться — у неї тоді був переляк через рак грудей,— у Еми буде хтось, хто її підтримає (поважна причина).

Навіщо я все це вам розповідаю?

Я не заслуговую на ці стосунки з Емою. Я не був поруч у важливі моменти, і якби мав такий вибір, то не зробив би його. Саме тому навіть подумки я називаю Ему моя «біологічна» донька. Вона чудова, та це не моя заслуга. Я не маю права грітися в променях її крутості, наче я відіграв у цьому бодай якусь роль.

Я цих стосунків не хотів. Я й зараз не хочу — усі «за» та «проти» я вже пояснив,— але це вибір Еми, і я маю його поважати.

Тому ми, подобається мені це чи ні, отак-от обідаємо.

Уточнення: Ема мене розуміє.

— У мене є хлопець,— каже вона.

— Я не хотів би цього знати.

— Не будь таким.

— Ну, я така людина.

— Жодних порад?

Я кладу виделку.

— Хлопці — і кажучи «хлопці», я маю на увазі всіх хлопців,— жахливі.

— Ага, хто ж цього не знає. Як ти ставишся до підліткового сексу?