Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 62)

Увесь цей жах може один день зачекати, чи не так?

Майя візьме вихідний від смерті та руйнування, дякую красно, і проведе нормальний день із донькою.

Чудово, так?

Але о восьмій ранку з’явився Шейн із двома хлопцями, які швидко їй кивнули й узялися до роботи, шукаючи можливі пристрої прослуховування чи камери. Коли вони пішли нагору, Шейн узяв із полиці в кабінеті приховану камеру й подивився на задній бік.

— Wi-Fi вимкнено, — мовив.

— Тобто?

— Тобто ніхто не може звідси стежити за тобою, навіть якщо така технологія існує.

— Гаразд.

— Хіба що вони знайшли спосіб це обійти. У чому я сумніваюся. Або ж хтось зайшов сюди й вимкнув Wi-Fi, бо знав, що ми будемо все перевіряти.

— Навряд чи, — сказала Майя.

Шейн знизав плечима.

— Це ж твоє житло перевіряють на жучків. Так що перевірмо ретельно, добре?

— Добре.

— Перше запитання. У кого, крім тебе, є ключ до цього будинку?

— У тебе.

— Так. Але себе я допитав і визнав невинним.

— Дотепно.

— Дякую. То в кого ще?

— Ні в кого. — Тоді вона згадала. — Чорт.

— Що?

Майя подивилась на Шейна.

— Ізабелла має ключі.

— А ми їй більше не віримо, так?

— Анітрохи.

— Думаєш, вона справді могла б з’явитися тут знову, аби погратися з рамкою? — припустив Шейн.

— Я б сказала, що це малоймовірно.

— Мабуть, тобі варто встановити камери та сигналізацію, — констатував чоловік. — І щонайменше — змінити замки.

— Гаразд.

— Тож у тебе є ключ, у мене є ключ, в Ізабелли є ключ… — Шейн уперся руками в стегна й голосно зітхнув. Тоді мовив: — Тільки не відгризи мені голову.

— Що?

— Що сталося з ключем Джо?

— Ключ Джо?

— Так.

— Я не знаю.

— Ключ був у нього, коли його… емм…

— Убили? — закінчила за нього Майя. — Так, ключ був із ним. Принаймні я так думаю. Він зазвичай носив із собою ключ від свого будинку. Як і всі люди вільного світу.

— Ти забирала його речі?

— Ні. Вони мають досі лежати в поліції.

Шейн кивнув.

— Тоді добре.

— Що добре?

— Що завгодно добре. Не знаю, що ще сказати, Майє. Усе так із біса дивно. Я нічого не розумію, тож ставитиму питання, може, щось проясниться. Ти ж мені довіряєш, так?

— Життя довірю.

— І все одно, — сказав Шейн, — ти не скажеш, що відбувається.

— Я кажу тобі, що відбувається.

Шейн розвернувся, подивився на себе в дзеркало, звузив очі.

— Що ти робиш? — спитала Майя.

— Дивлюсь, чи справді я виглядаю таким телепнем, — Шейн розвернувся назад до неї. — Чому ти питала мене про того хлопа з берегової охорони? Як узагалі Ендрю Буркетт, який помер ще в школі, пов’язаний з усім?

Жінка завагалася.

— Майє?

— Я поки не знаю, — сказала вона. — Але зв’язок може бути.

— Між чим і чим? Хочеш сказати, що смерть Ендрю на човні якось пов’язана з убивством Джо в Центральному парку?

— Кажу ж, я поки не знаю.

— То який твій наступний крок? — спитав Шейн.

— Сьогодні?

— Так.

Сльози мало не навернулись їй на очі, однак вона стримала їх.

— Ніяких кроків, Шейне. Зрозумів? Нічого. Сьогодні неділя. Я вдячна, що ви, хлопці, приїхали, але ось чого я хочу. Я хочу, щоб ви закінчили прочісувати моє житло. Тоді я хочу, щоб ви всі поїхали, і я цієї розкішної осінньої неділі могла провести з дочкою класичний, повний стереотипів день матері й доньки разом.

— Справді?

— Так, Шейне, справді.

Той усміхнувся.

— Це так круто.

— Авжеж.

— Куди збираєтеся?

— До Честера.