Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 61)
— Мені потрібна ще одна послуга.
— Ти цього не бачиш, — сказав Шейн, — але я театрально зітхаю.
— Треба, щоб хтось, кому ми довіряємо, зайшов і перевірив моє житло на жучки.
Вона розповіла йому про Ейлін та хакнуту камеру.
— Ти не знаєш, чи хакнули твою? — спитав він.
— Ні. Маєш когось, хто може мені з цим допомогти?
— Маю. Але скажу чесно. Це все звучить трохи…
— Параноїдально? — закінчила Майя за нього.
— Можливо.
— Це ти дзвонив доктору Ву?
— Майє?
— Що?
— З тобою не все гаразд.
Вона не відповіла.
— Майє?
— Знаю, — сказала вона.
— Нема нічого поганого в тому, що тобі потрібна допомога.
— Спочатку я хочу з цим розібратися.
— З чим саме?
— Прошу, Шейне.
Коротка пауза. Тоді:
— Я знову зітхаю.
— Театрально?
— А хіба ж можна інакше? Я заїду з хлопцями зранку, усе перевіримо, — він прокашлявся. — Майє, ти озброєна?
— А ти як думаєш?
— Риторичне питання, — відповів він. — Уранці побачимося.
Шейн поклав слухавку. Майя не дуже була готова до чергової жахливої ночі, повної флешбеків. Натомість вона всю увагу зосередила на поїздці Клер до Філадельфії.
Лілі досі спала. Майя знала, що треба розбудити дочку, зняти з неї одяг, який вона носила цілий день, викупати її та перевдягти в чисту піжаму. «Хороша» мама, звісно ж, наполягла б на цьому, і на мить Майя яскраво уявила собі осудливі погляди. Але ті інші мами не носили зброї й не розбиралися з убивствами, чи не так? Вони навіть не розуміли, що ці просякнуті кров’ю слова жили поряд із ними, по сусідству. І поки вони переживали про прикладне мистецтво, позашкільні заняття, уроки карате та додаткове навчання, сусідська родина мала справу з жахом та смертю.
Чи за нею стежили?
Вона мало що могла зараз із цим зробити. Були інші, важливіші речі, з якими треба розбиратися негайно, тож вона відклала параною та увімкнула лептоп. Якщо в її домі справді повно жучків, — що було б уже занадто для неї, — вони могли причепитися до Wi-Fi. З міркувань безпеки, хай і смішних, вона змінила назву домашньої мережі та пароль і вийшла в Інтернет через VPN — віртуальну приватну мережу.
Цього мало б бути достатньо, але хтозна?
Онлайн Майя ввела в пошукову систему ім’я Ендрю Буркетта. Цілком нормально, що їх було кілька: викладач коледжу, продавець авто, випускник. Вона спробувала додати ключові слова, пошукати старі згадки. З’явилися статті про смерть Ендрю. Заголовок від великої місцевої газети звучав:
Які слова. «Яхта», не «човен». І, звісно ж, «пагін». Таким самим словом вони назвали і Джо. «Пагін» — багатії навіть нащадків називали по-своєму. Майя прокручувала статті. Ніхто не знав, де саме в Атлантичному океані Ендрю випав у море, але тієї ночі «Щасливиця», родинна яхта, ішла десь на півдорозі між портом посадки, Саванною, штат Джорджія, та портом призначення, Гамільтоном на Бермудських островах. Це чимала частина океану.
У новинах розповідали, що востаннє Ендрю Буркетта бачили на верхній палубі «Щасливиці» о першій годині ночі 24 жовтня після довгої вечірки з «членами родини та однокласниками». Про його зникнення заявили о шостій ранку. Джо згадував, що на борту було троє їхніх колег із футбольної команди з «Франкліна Біддла» та їхня сестра Керолайн. Жодного з батьків Буркетт на борту не було. Джудіт та Джозеф разом із малим Нілом чекали їх у розкішному готелі на Бермудах. Під час круїзу підлітками опікувався чималий штат яхти. І овва — серед імен, указаних у статті, була Роза Мендез, мати Ізабелли, яка переважно «доглядала юну Керолайн».
Майя перечитала відповідні рядки. Трохи порозмірковувала над ними перед тим, як продовжити читання.
Тіло Ендрю знайшли наступного дня після заяви про зникнення. У пізніших статтях причиною смерті називали утоплення. Жодного разу не згадували ні про вбивство, ні про самогубство.
Гаразд, що тепер?
Майя ввела ім’я Ендрю разом зі словами «Академія Франкліна Біддла». Видало веб-сайт школи разом із посиланням на онлайн-спільноту для учнів. Майя перейшла туди, побачила меню зі сторінками різних класів. Порахувала, в якому році мав би закінчити навчання Ендрю, натиснула на цей клас. На сторінці була вказана дата майбутньої зустрічі випускників, перераховані пов’язані з цим заходи і, звісно, посилання, за яким можна зробити внесок до шкільної кампанії зі збору коштів.
Унизу сторінки була кнопка «In Memoriam».[42]
Коли Майя натиснула на неї, з’явилося два портрети учнів. Обоє виглядали такими з біса юними — але ж і хлопці, які служили у війську, виглядали так само. Майя знову подумала про ті паркани, ті тонкі лінії, ті різні світи, що існували пліч-о-пліч. Юнак на правій світлині — Ендрю Буркетт. Майя ніколи насправді не вдивлялася в обличчя свого майже дівера. Джо був не з тих, хто тримає в домі старі родинні знімки. І хоча портрет Ендрю висів в одній із дальніх віталень Буркеттів, Майя завжди примудрялася не звертати на нього особливої уваги. На цій фотографії Ендрю не мав подібності до свого значно красивішого брата Джо. Більше скидався на матір. Майя вдивлялась у його юне обличчя, наче воно могло щось підказати, наче Ендрю Буркетт міг постати з цього старого портрета й вимагати розкрити правду.
Цього не сталося.
Майя перевела погляд на фото іншого померлого юнака. Під ним стояло ім’я Тео Мора. Тео скидався на латиноамериканця чи, можливо, просто мав темнішу шкіру. На знімку він невпевнено, вимучено посміхався такою собі посмішкою старшокласника, який позує для шкільного портрета. Волосся виглядало так, наче його зачесали, однак воно вперто повертало собі контроль. Як і на Ендрю, на ньому був піджак та шкільна краватка, хоча там, де краватка Ендрю зав’язувалась ідеальним віндзорським вузлом, на цьому хлопцеві вона радше нагадувала менеджера середньої ланки, який повертається додому пізно ввечері.
Згори сторінки написали: «Пішли Надто Рано, Однак Лишились У Наших Серцях». Більше нічого. Майя почала гуглити Тео Мора. Це зайняло певний час, але врешті-решт вона знайшла некролог у Філадельфійській газеті. Жодних статей, нічого більше. Простий некролог. Дата смерті — 12 вересня, десь за шість тижнів до того, як Ендрю перекинувся з тієї яхти. Тео Мора виповнилося сімнадцять, коли він помер, він був такого ж віку, що й Ендрю.
Збіг?
Майя ще раз перечитала некролог. Причина смерті не була вказана. Вона спробувала шукати імена «Ендрю Буркетт» та «Тео Мора» одночасно. Випали дві сторінки сайту Академії Франкліна Біддла. Одне посилання вело на сторінку «In Memoriam», яку вона вже відвідувала. Інше привело її на сторінку «Спортивні активісти школи». Там був архів для всіх спортивних команд. Майя знайшла сторінку футбольної команди за той рік.
Оце так диво, Ендрю та Тео Мора грали в одній команді.
Чи могли двоє старшокласників однієї школи, гравці однієї футбольної команди, випадково померти з різницею менше двох місяців?
Звісно.
Але якщо додати гроші, що платилися Тому Дуґлассу, додати поїздку Клер до Філадельфії, додати те, що Том Дуґласс зник, а Клер катували й убили…
Це не збіг.
Майя ще раз перевірила записи. Джо, який тоді вчився додатковий рік,[43] теж грав у команді. Не дивно, він був одним із капітанів. Але, чорт забирай, чи не забагато смертей на одну шкільну футбольну команду?
Вона перейшла за іншим посиланням, знайшла фото команди. Половина юнаків стояли, інші — приклякнули в першому ряду. Майя швидко знайшла Джо, який стояв (теж не дивно) в самому центрі. Хвацька посмішка була з ним уже тоді. Вона дивилася на нього, такого красивого, упевненого, готового завоювати світ, знаючи, що він матиме все, що захоче, і не могла не думати, як усе для нього склалося.
На командному знімку Ендрю стояв поряд із братом, майже буквально — у його тіні. Тео Мора був у першому ряду, другий праворуч, і всміхався так само вимучено й невпевнено. Майя проглянула інші обличчя, сподіваючись знайти когось знайомого. Більше нікого. Троє з цих хлопців були тієї ночі на яхті. Чи зустрічала вона раніше когось із них? Здається, ні.
Вона повернулася до списку, роздрукувала його. Уранці зможе ще раз продивитись і…
І що?
Зателефонувати або надіслати імейли, мабуть. Запитати, чи були вони на яхті. Подивитися, чи вони знають щось про випадок з Ендрю, або, що доречніше, як помер Тео Мора.
Майя продовжила пошуки онлайн, однак не знайшла нічого нового. Вона не могла не думати, чи Клер займалася чимось подібним. Навряд чи. Швидше за все, вона дізналась якусь інформацію від Тома Дуґласса про ту кляту школу, і зі звичною для Клер філософією «йди прямо на вершину» поїхала до Академії Франкліна Біддла й почала ставити питання.
Може, саме це її вбило?
Є лише один спосіб дізнатися. Наступного дня Майя поїде до Філадельфії.
Розділ 24
Ще одна жахлива, повна флешбеків ніч.
Навіть у її розпалі, коли звуки в голові рикошетом кидало в усі боки, наче розпечену шрапнель, Майя спробувала заспокоїтися й подивитися, чи не мав рацію By, розібратися, чи це просто флешбеки, чи вона чує те, чого не чула раніше. Галюцинації. Але щоразу, як вона підбиралася ближче, відповідь ставала невловимою, перетворювалася на дим. Звуки викликали посилення болю, тому, зрештою, Майя тільки намагалася протриматися до ранку.
Вона прокинулася виснаженою і зрозуміла, що зараз неділя. У неділю в Академії Франкліна Біддла не буде нікого, хто зміг би відповісти на її запитання. Садочок «Зростання» в неділю не працював. Може, це й на краще. Солдат знає, як скористатися затримкою. Якщо маєш можливість відпочити, так і робиш. Даєш тілу й розуму загоїтися, коли тільки можеш.