Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 57)

Обличчя Джудіт зблідло. Її біль був таким очевидним, таким відвертим, що невістці закортіло відвернутися. Звісно ж, атака всім була хороша, але якою б не була правда, вони говорили про смерть дитини цієї жінки. Її біль був справжнім, усепоглинаючим.

— Я не розумію, про що ти говориш, — сказала Джудіт.

— Тоді як це сталося?

— Що?

— Як саме Ендрю випав із човна?

— Ти серйозно? Навіщо говорити про це тепер, через стільки років? Ти ж його навіть не знала.

— Це важливо, — Майя зробила крок до колишньої свекрухи. — Джудіт, як він помер?

Вона намагалася тримати голову рівно, але потрясіння не давало їй цього зробити.

— Ендрю був такий молодий, — промовила жінка, силуючись триматися. — На яхті була вечірка. Він забагато випив. Море хвилювалося. Він був на палубі й упав звідти.

— Ні.

— Що? — голос Джудіт прозвучав украй різко. На мить Майї здалося, що свекруха зараз перестрибне через кімнату й нападе на неї. Але цей момент минув. Джудіт опустила очі, а коли заговорила знову, її голос звучав м’яко, мало не благально.

— Майє?

— Що?

— Розкажи мені, що ти знаєш про смерть Ендрю.

Вона гралася з Майєю? Важко було сказати. Джудіт виглядала виснаженою, спустошеною. Може, вона й справді не мала жодного уявлення про це?

— Ендрю вчинив самогубство, — сказала Майя.

Джудіт стримувалася, аби не тремтіти. Один раз хитнула головою, досить різко.

— Це неправда.

Майя дала їй час, пройти через неодмінне заперечення. Коли Джудіт оговталася, запитала:

— Хто тобі це сказав?

— Джо.

Вона знову хитнула головою.

— Чому ви платите Тому Дуґлассу? — знову спитала Майя. На війні це називають відчуженим поглядом, ці порожні, несфокусовані очі, коли солдат уже забагато бачив. Зараз із Джудіт відбувалося дещо подібне.

— Він був просто хлопчиком, — невиразно пробуркотіла вона, звертаючись не до Майї, хоч у кімнаті більше нікого не було. — Йому навіть вісімнадцяти не виповнилося…

Майя зробила крок до неї.

— Ви справді не знали?

Джудіт підвела перелякані очі.

— Я не розумію, чого ти хочеш.

— Правди.

— Якої правди? Як це взагалі тебе стосується? Не розумію, чому ти почала все це розкопувати.

— Я не розкопувала. Джо мені розповів.

— Джо розповів тобі, що Ендрю вчинив самогубство?

— Так.

— Він довірив це тобі?

— Так.

— І все одно після стількох років ти вирішила знехтувати його бажанням і розповісти мені про це.

Джудіт заплющила очі.

— Я не хотіла зробити вам боляче.

— Справді, — сказала вона і сумно всміхнулася. — Це помітно.

— Але я мушу знати, чому ви платите офіцеру берегової охорони, який розслідував смерть Ендрю.

— І для чого тобі це знати?

— Довга історія.

У смішку Джудіт було більше болю, аніж у схлипуванні.

— О, гадаю, часу в мене вдосталь, Майє.

— Моя сестра дізналася про це.

Джудіт скривилася.

— Вона дізналась про ці нібито платежі?

— Так.

Тиша.

— А тоді вбили Клер, — сказала Майя. — А потім убили Джо.

Її свекруха вигнула брову.

— Хочеш сказати, що вони пов’язані? Клер та Джо?

Отже, Кірс їй не сказав.

— Їх застрелили з однієї зброї.

Слова Майї спрацювали як удар, вона зігнулася.

— Не може цього бути.

— Чому не може?

Джудіт знову заплющила очі, зібралася із силами, розплющила їх.

— Тобі краще трохи пригальмувати й розповісти, що відбувається, Майє.

— Усе просто. Ви платите Тому Дуґлассу. Я хочу знати чому.

— Здається мені, — сказала вона, — ти вже все зрозуміла.

Раптова зміна поведінки Джудіт заскочила Майю.

— Самогубство?

Жінка спромоглась усміхнутися.

— Ви хотіли прикрити самогубство?