Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 26)
— Про вбивство Клер?
— Так.
Ейлін здригнулася.
— До неї додому вдерлися. Поліція вважає, що то були безхатьки. Це все, що мені відомо.
— То було не вторгнення й не безхатьки.
— А що тоді?
— Зі зброї, з якої вбили Клер, — сказала Майя, — потім застрелили Джо.
Очі Ейлін розширилися.
— Але… як це може бути?
— Може.
— І ти дізналася про це з прихованої камери?
— Що? Ні. Поліція провела балістичну експертизу куль, витягнутих із його тіла. Пропустили результати через комп’ютер, щоб перевірити, чи не збігаються кулі з іншими зареєстрованими випадками.
— І вони збіглися зі справою Клер? — Ейлін відкинулася на спинку стільця. — Господи!
— Тому мені потрібна твоя допомога, Ейлін.
Подруга подивилася на неї, наче крізь туман.
— Що завгодно.
— Мені потрібно, щоб ти згадала дещо.
— Гаразд.
— Поведінка Клер перед убивством ніяк не змінювалася? Нічого дивного не відбувалося? Узагалі нічого?
— Я думала, що це був нещасний випадок, — Ейлін досі була ошелешена. — Спроба пограбування.
— Це не так, тепер ми точно знаємо. Зосередься, Ейлін, гаразд? Клер мертва. Джо мертвий. Їх убили з однієї зброї. Може, вони обоє в щось уплуталися…
— Уплутана? Клер?
— Не обов’язково в погане, але щось таки відбувалося. Щось таке, що з’єднало їх обох. Думай, Ейлін. Ти знаєш Клер краще, ніж будь-хто.
Ейлін схилила голову.
— Ейлін?
— Я не думала, що це може бути якось пов’язано…
Майю сіпнуло. Але вона намагалася зберігати спокій.
— Розкажи.
— Клер поводилась… не дивно, нічого такого, але… деякі речі.
Майя кивнула, заохочуючи її говорити далі.
— Ми якось обідали в «Бомгартс», за тиждень чи за два до вбивства. У неї задзвонив телефон, і вона вся аж побіліла. Зазвичай, коли зі мною, вона відповідає на дзвінки. У нас немає таємниць одна від одної, ти ж знаєш.
— Продовжуй.
— Але того разу Клер схопила телефон і поквапилася надвір. Я визирнула з вікна й побачила, що вона дуже збуджена. Говорила, може, хвилин зо п’ять, а тоді повернулася.
— Вона не сказала, з ким розмовляла?
— Ні.
— Ти питала?
— Так. Вона сказала, що то пусте…
— Тут повинно бути «але».
— Але, вочевидь, то не було пусте, — похитала головою Ейлін. — Чому я не змусила її сказати мені? Як я могла просто… У будь-якому разі, решту обіду вона була наче не тут. Я ще кілька разів порушувала тему, але вона закривала мені рота. Боже, я мала б зробити щось іще.
— Не знаю, що б ти змогла зробити, — Майя задумалася. — Поліція все одно мусила перевірити всі її дзвінки.
— У тому-то й справа.
— У чому?
— У телефоні.
— А що з ним?
— То був не її телефон.
Майя нахилилася вперед.
— Повтори.
— Її звичайний, з дитячим малюнком на ньому, лишився на столі, — сказала Ейлін. — Клер мала ще один телефон.
Розділ 10
Слуги родини Буркетт жили в невеличких будиночках за маєтком Фернвуд, ліворуч від чорного входу. Усі ці одноповерхові будиночки нагадали Майї про армійські бараки. Найбільший із них належав Мендезам, родині Ізабелли. Роза, її мати, досі працювала в головному будинку, хоча важко сказати, чим вона там займалася тепер, коли всі діти виросли.
Майя постукала у двері Ізабелли. Жодних ознак життя, але ж тут жили трудоголіки, які працювали за божевільним графіком. Майя була далекою від соціалізму, однак убачала певну іронію в скаргах Буркеттів на персонал та працівників. Насправді вони вірили в панування меритократії в цій країні, і все, чим володіли, Буркетти отримали завдяки їхньому дідусеві, який знайшов спосіб спекуляції на законах про нерухомість. Вона знала, що більшість із них і тижня не протримаються, працюючи стільки, скільки їхні слуги.
«Dodge Ram» Гектора вирулив за нею. Чоловік припаркувався на відстані від її авто й вийшов.
— Місіс Буркетт? — у нього був переляканий вигляд.
— Де Ізабелла?
— Гадаю, вам краще піти.
Майя похитала головою.
— Не раніше, ніж я поговорю з Ізабеллою.
— Її тут нема.
— А де вона?
— Вона поїхала.
— Куди?
Гектор похитав головою.
— Я просто хотіла вибачитися, — сказала Майя. — Сталося непорозуміння.
— Я перекажу їй ваші слова, — він переминався з ноги на ногу. — Гадаю, зараз вам краще піти.
— Де вона, Гекторе?