Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 6)
— Ці фальшиві дари не сплутають нам карти, Дане Піме? — стривожився Ревізор Підготовки.
— Запевняю, що аніскільки. По-перше, Напіввисокий, підробки не зможуть конкурувати з оригіналом, — відповів Дан Пім. — Тим більше що в них шапки — предмет продажу, а в нас — безкоштовний дар. По-друге, цей, як кажуть на Землі, «бум райдужних шапок» нам на руку. Вивчивши психологію землян, я на нього розраховував. Хай шаліють за чотиригранниками, підносять піраміду на п’єдестал моди, переконують себе, що немає нічого приємнішого від райдужного кольору. Ми не станемо завалювати їхній світ шапками — достатньо буде, щоб хоча б кожен десятий носив дар Дани на голові, а решта таємно чи явно мріяли про таке саме. І коли така мить настане…
— І коли така мить нарешті настане, — наснажуючись, підхопив Ревізор Підготовки Дан Сім, — ми увімкнемо хвилю! І кожен десятий, сам того не помітивши, стане нашим вірним помічником. І на Землю висадиться перший штурмовий десант данів, і нікому з землян не спаде на думку чинити опір, усі зустрічатимуть нас як добрих, старих довгожданих друзів…
Дан Сім наблизився до Дана Піма й заохочувально штовхнув своєю четвертою гранню об першу площину Чвертьвисокого Психолога Підготовки. Схвильований Дан Пім переливчасто пожовтів від основи до вершини.
— Я клопотатимуся перед Високим Даном Тімом про присвоєння вам звання штурм-психолога 1-ої висоти, — пообіцяв Дан Сім. — За допомогою психології вирішивши те, що не під силу зброї, ви заслужили нагороду. Але скажіть, як вам спала ідея про захоплення через дари?
— Мені її підказали самі земляни, — вдоволено сяючи райдужною шкірою, відказав Дан Пім.
— Тобто? У вас є на Землі агенти?
— Ні, я просто скористався їх-таки власним, але добре забутим застереженням. Якби я був схильний до містики, я б міг вирішити, що стародавні земляни передбачали наше вторгнення і попереджали про нього нащадків.
— Що ж це за застереження? — нетерпляче притупнув основою своєї пірамідки Дан Сім.
— Бійся данайців, що приносять дари[2]…
ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ СЕЗОН
РОЗДІЛ 1
— А чи добре ми працюємо, Олексо Васильовичу? — суворо втупившись у мене з екрану телезв’язку, запитав редактор.
Коли до тебе звертається з подібним запитанням начальник, односкладово відповідати не можна, бо питання, незважаючи на оманливу простоту, каверзне. Тому замість відповіді я визнав за краще буркнути щось нерозбірливе, а на обличчі зобразив емоційну гримасу такого приблизно значення: авжеж, є недоліки, ще працюємо не в повну силу, однак…
Редактор, витлумачивши мою міміку саме так, як я й хотів, схвально хитнув головою.
— Отож-бо й воно. Хвалитися особливо нема чим. Що у нас було за останній час? Та нічого, нічогісінько.
Я злегка кивнув, немов погоджуючись, але при цьому водночас і вигнув брови, виражаючи запитливий подив. Шеф, звісно, перебільшує: наш інформаційний вісник читають усі дорослі мешканці базової планети. Населення Пальміри — так звучно її назвали ще першопрохідці — порівняно невелике, але проглядають випуски «Пальміра-інформ» у багатьох галактиках. Схоже, що риторичне питання начальника — пролог до чергової поїздки, і, судячи з його тону, неблизької. А що, непогано було б махнути за межі системи… Я напружив пам’ять: ні, жодних важливих подій у межах парсека[3] ніби не намічається. Я розхвилювався. Невже на Землю?
— Загалом, є одна ідея, Олесю, — правив далі шеф.
Він завжди так: спершу на «ви» і на ім’я-по-батькові, відтак переходить на «ти», а в кінці знову може почати «викати». Досить цікава манера, яка дозволяла Таламянові, мов співакові, брати то одну октаву, то другу й переводити розмову таким чином у різну тональність. Більшість людей, звиклих вести розмову в межах однієї октави, такий стиль вражає і спантеличує. Я ось, наприклад, працюю під його керівництвом уже три з гаком роки, а досі мішаюся. Звертаючись до нього, залежно від ситуації я кличу його коли товаришем Таламяном, коли шефом, а коли просто Рафіком — як-не-як він усього на п’ять років від мене старший.
— Ти чув щось про експедицію Бурцена?..
Ні про яку експедицію Бурцена я, звісно, не знав. Але інтуїтивно зрозумів, що невігластво моє краще не виставляти. Я задумливо подивився на пульт дисплея, зробив невизначений жест рукою.
— Невиразно пригадую, товаришу Таламян. Щось пов’язане з археологією?
— Ні, археологія тут ні до чого, — поморщився шеф. — Косморозвідувальна експедиція у складі шести чоловік. Стартувала у тридцять сьомому в систему Цезея. На першій-таки планеті двоє — сам Бурцен і з ним жінка-астронавт — загинули. Слід сказати, не дарма цю планету Мегерою[4] назвали. Але є одна зачіпка. Незадовго до загибелі дослідники передали повідомлення, що вступають у контакт із розумом, вірніше, нібито з ними встановлює контакт можливий розум… Ті члени експедиції, що залишилися живими, затрималися на Мегері на декілька днів, але нічого, що підтверджувало б наявність на планеті розумної життєдіяльності, знайти не вдалося.
— Шефе, на Мегеру літали пізніше? — зацікавився я.
— Тричі. Один раз — спеціальна комісія, що розслідувала причини нещасного випадку. Дві інші експедиції ненадовго зупинялися на Мегері транзитом. Нульовий результат. Жодних підтверджень.
— Значить, Рафіку, на Мегеру махнули рукою?
— А ти що хочеш? Задоволення не з дешевих, миттєвої віддачі чекати не випадає. Тому управління воліє споряджати експедиції на планети ближчі й безпечніші… З погляду освоєння.
Якось непереконливо шеф промовив «освоєння», і я не забув єхидно уточнити:
— А що, є інша точка зору?
Таламян з явним осудом уп’явся в мене, помовчав. Відтак сказав:
— Є пропозиція відрядити вас, Олексо Васильовичу, на Мегеру. Якщо ви згодні, звісно.
— Шефе, це що, серйозно? — Я ще не до кінця повірив фортуні. — Мене на Мегеру?
— Спецрейсу не буде, Лесю. У нас рідкісний шанс. Скоро з Землі стартує гіперліт. Його маршрут проходить поряд з Пальмірою. На нашому модулі треба вийти в задану точку — з гіперльота дадуть координати, — і тебе підберуть. А в Цезеї, десь ближче до Мегери, відокремишся на автоматичному зонді. Сядеш на базу Бурцена. Назад повернешся за два тижні. Гіперліт повертатиметься. Гадаю, ти маєш устигнути.
— Що встигнути? Відшукати на Мегері сліди розуму?
— Ну-ну, — посміхнувся у великий горбатий ніс Таламян. — На таке я не розраховую. Просто походиш там, подивишся, а потім розповіси про все у віснику. Готуй список усього необхідного, я завізую. Гляди, щоб тебе там не перетравила місцева фауна. Або флора. Вона, знаєш, також буває хижою. Ага, і візьми у відеотеці звіти всіх, хто бував на Мегері. Бурценівської експедиції і трьох подальших.
«Оце то шеф! Усе вже продумав, зважив і навіть досьє почав збирати». Я встав. Таламян також піднявся з-за столу. Але перед тим, як вимкнути зв’язок, шеф мене зупинив.
— До речі. Ще таке, геть забув сказати. Вам на Мегері обов’язково потрібен помічник. Що ви маєте проти Новичкова? Візьміть. Це піде йому на користь.
Я розвів руками й сів у крісло.
— Рафіку, ти ж знаєш…
— Ну, раз у вас кандидатів більше немає — питання вирішене. — І екран згас.
Червоне сонце здригнулося й поповзло геть від свого сліпучого жовтого сусіда, що як і раніше наполегливо стояв у зеніті. Видимого сенсу в упертості Жовтого сонця не було, воно теж могло б спокійно перепочити, сісти за обрій, прокреслений гостроверхими вершинами. За час безупинної праці обох сонць материк невпізнанно змінився. Ще недавно вкритий рослинністю континент перетворився на гігантський розжарений острів, з усіх боків омиваний палючим плазмовим бульйоном. Все, що могло горіти, вже згоріло, розтанули останні дими, і тверда поверхня застигла в мертвотній нерухомості. Чорніли поодинокі обвуглені кістки стовбурів, біліли валуни, що потрісканими черепами всіювали рівнини, дивилися в небо порожні западини пересохлих озер.
РОЗДІЛ 2
Прокотившись рум’яним колобком по небу, що тріпотіло від виснажливої спеки, Червоне сонце завмерло на вістрі найвищої вершини. Повисіло трохи, відтак зірвалося й заковзало далі, по невидимому боці гори, поступово ховаючи за нею своє сяйво. В абсолютно порожній, прозорій блакиті, розжареній другим світилом, неначе з нічого матеріалізувалася хмарка. Спочатку легка, невагома, ніби виткана з туману, вона незабаром розрослася, насупилася, потемніла. Навколо неї так само виникали й супилися нові хмари, зливалися одна з одною, і ось півнеба затягнуло пружне сизе хмаровище. Жовте сонце марно силкувалося прорватися крізь темну вату. Хмара набухала, округлялася, поки не почала просідати від власної ваги. Ринув дощ.
У редакційному буфеті, незважаючи на порівняно ранню пору, вже сиділи репортери «Пальміри-інформ». Я на хвилину зупинився. Кортіло самоти. Але не строгої холодної самоти порожнього кабінету, а самоти теплої, доброзичливої, яка пахне нарізаною цитриною й вареними сосисками. Біля входу, уткнувшись у чийсь рукопис, похмуро тягнув помаранчевий сік чорношкірий Нгомо. Найдальший, тому найулюбленіший мною столик у кутку був уже окупований відділом мистецтва у повному складі: скупчившись усімох навколо чотиримісного столика, заставленого чашками з паруючою кавою, вони завзято й самозабутньо обговорювали чергову ізовиставку. Я пройшов до єдиного вільного столика в центрі зали.