Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 4)
Марко перестав малювати шаржі на Філіпа. Замість цього він тепер креслив по пам’яті пістолети, рушниці, автомати — поки не зрозумів, що «винайти» вогнепальну зброю не зможе, хоча й сотні разів стріляв з неї. Навіть якби йому вдалося за допомогою примітивних інструментів здолати механічну частину, що сумнівно, склад порохової суміші він не уявить. Лук зі стрілами можна було б зробити без зусиль, але він з дитинства не тримав лук у руках і тренуватися в Сфері нема де. А все вирішить перший постріл — він має бути точним, мов із гвинтівки, яку робить Філіп.
За три доби напруженої праці Марко склав креслення простого, але цілком надійного арбалета.
5
… Вони довго стояли один проти одного зі зведеними арбалетами. Відтак зміркували, що без кінця так тривати не може.
— Ну, що далі робитимемо? — запитав Філіп.
— Не знаю. — Марко облизнув пересохлі губи.
— Знищ свій арбалет.
— Щоб ти мене тут-таки пристрелив?
— Я свій також знищу.
— А потім дочекаєшся, коли я засну, і зробиш такий самий.
— Але ж і мені треба спати… Так, далебі, і я не ризикнув би заснути без цієї штуки під боком.
— Отож-бо й воно. Ми не можемо довіряти одне одному. Доведеться весь час бути напоготові. Лише давай домовимося: від Бар’єру триматися на однаковій відстані. Для початку.
— Для початку давай сядемо, Марко, я втомився стояти.
Вони обережно сіли, арбалети влаштували на колінах.
— Навіщо ти хочеш мене вбити, Марко?
— Я — тебе?! Це ти давно задумав зі мною розправитися. На щастя, я придумав арбалет перш, ніж ти зробив свою рушницю.
— Яку рушницю?
— Таку, таку. Гадаєш, не знаю? Але тепер ти до мене не поткнешся.
— І ти до мене не поткнешся, дідько б тебе вхопив.
— Ну й чудово.
— От і гаразд.
Вони помовчали. Обом було ясно, що нічого хорошого в ситуації немає. Закінчитися все це могло лише одним: коли нерви від постійного ходіння «напоготові» здадуть, хтось зробить перший постріл — і той, хто стріляє точніше, залишиться сам. А через тиждень з’їде з глузду.
— Може, закласти дірки? — запропонував Марко.
— Як ти собі це уявляєш?
— Ну, отримаємо з кола дерев’яні клини, заб’ємо… — Марко затнувся.
До нього дійшло, що той, хто забиватиме пробку в одну дірку, неодмінно опиниться перед другою і буде практично незахищеною мішенню.
— І все-таки, Марко, — промовив Філіп. — Давай хоч зараз позбудемося наших іграшок.
Марко похмуро кивнув.
Не зводячи один з одного очей, вони позадкували до дальньої стіни, поволі склали під неї арбалети, зробили по крокові вбік. Арбалети розчинилися в повітрі.
— Стій, не підходь до кола! — вигукнув Марко, помітивши, що Філіп відходить від стіни.
— Ти що, здурів? Я пити хочу.
— А якщо замість склянки води ти замовиш щось цікавіше? Не підходь!
— Що ж, ми тепер не будемо ні їсти, ні пити?
— Раз ти такий сміливий, може, даси мені підійти до кола першим? — Марко зробив крок до центру зали.
— Стій на місці! Я також не вірю тобі, Марко…
6
Вони ледве подрімали цієї ночі, майже не склепили повік і наступної. Лише вдень ризикнули трохи поспати — напівсидячи, втискуючись кожен у свою мертву зону. Їли одночасно, кожен рух один одного супроводжували підозрілими поглядами.
— Марко, все це кепсько скінчиться, — сказав Філіп. — Треба шукати вихід.
— Звідки: з ситуації чи зі Сфери?
— Це одне й те саме, Марко. Я певен, з нашого полону має бути вихід.
— Це точно, — погодився Марко і змовницьки підморгнув. — Слухай, Філіпе, схоже, в мене є ідея. Тобі не здається, що ми самі звели цей Бар’єр — злякавшись самих себе? Адже ми обидва тоді добряче перелякалися. Бажання у нас було спільне, і Сфера його виконала.
— Навіть якщо й так, що з того?
— А те, що ми мусимо разом щосили захотіти щось таке, від чого і Бар’єр, і Сфера розваляться на шматки!
— Марко, я вже давно хочу цього щосили!
Не змовляючись, Філіп і Марко підійшли до Бар’єру, приклали долоні до прозорої перегородки в символічному рукостисканні і вперше за стільки днів посміхнулися.
7
… Над колом уже показалося декілька зелених гілок, і листки на них були справжнісінькі дубові — вузькі біля основи, ширші до середини, з різьбленими закругленими краями. Але саме дерево ніяк не проростало. Це мав бути дуб — єдине міцне дерево, про яке обидва вони мали досить чітке уявлення. Філіп продумав, як дуб має виглядати, а Марко намалював ескіз: могутнє коріння, глибоко сягаюче в землю, кряжистий стовбур, роздвоєна верхівка.
Саме нею, роздвоєною верхівкою, дуб мав, за їх задумом, упертися в нижній край Бар’єру і, проростаючи крізь коло, розтрощити Бар’єр або розщепитися. Так траплялося зі всіма предметами, які при матеріалізації не вміщалися в межі одного з півкіл: вони або не з’являлися взагалі, або обрізалися по крайці Бар’єру, причому на другій половині могла виникнути відрізана частина. Розрахунок Марко й Філіпа будувався на тому, що Бар’єр, вочевидь призначений захищати біологічні організми, живе дерево не пошкодить. Радше Сфера відмовиться проростити дерево, але це залежатиме від сили і єдності їх мисленого наказу.
Люди напружили волю, й гілки потягнулися вгору, до зеніту Сфери, біля підлоги роблячись усе товщими й міцнішими. Ще трохи — і вся крона опинилася в Сфері: два могутні суки з безліччю пагонів гілок і листя, по одному на кожній половині.
«Наразі непогано, — подумав Марко, — все як на малюнку: один сук по той бік, другий тут».
«Розсоха тепер, мабуть, якраз під Бар’єром, — подумав Філіп. — Ось він, іспит. Ну, Марко, взяли…»
Але верхівка далі не піднімалася, розгілиною впершись у невидиму перешкоду десь під підлогою. Думати також ставало дедалі важче, немов і думки потрапили в смугу перешкод і пробуксовують у чомусь сипкому… «Ну ж, іще, ще трохи», — примовляв про себе Марко, всією потугою своєї думки проштовхуючи дуб крізь оранжеве коло. Відчуваючи, що сили закінчуються, він напружився перед останнім ривком. Обидва, готуючись до вирішального зусилля, глибоко зітхнули — і в легені, вже звиклі до стерильного повітря Сфери, ринув запах дубового листя, трави, лісу: запах Землі. Їхні думки, страждання, мрії переплелися, склалися воєдино, трощачи всі перешкоди на своєму шляху.
По всенепроникному, надміцному Бар’єрові пробіг дрож. Він заколихався, немов матер’яна прозора фіранка, і зник. Вільний від перешкоди, вгору потягнувся живий деревний стовбур, дійшов до купола Сфери і, мов павутину, підняв її на могутніх гілках.
Ще не усвідомивши величі вчиненого, Філіп і Марко відчули, що стоять на Землі, біля великого зеленого дерева, і що під ногами не пластик, а теплий пружний ґрунт, і що сузір’я в густому вечірньому небі незвично крупні, немов стиглі виноградні грона — простягни руку й зірви…
Вони лише починали розуміти, що все-таки пройшли крізь Бар’єр один до одного.
І що весь Усесвіт тепер відкритий перед ними.
ДАРИ ВІД ДАНІВ
Хлопчик біг по лузі. Він мчав вистрибом, і висока, податлива, мов вода, трава лоскотала голі коліна. Це було смішно й приємно, і хлопчик сміявся і співав сам собі дзвінким голоском, що збивався на бігу: «Здрастуй, здрастуй, райдуго! Здрастуй, здрастуй, райдуго!» З якої пісні ці слова, хлопчик, звісно, не знав, але оцей єдиний рядок, що запам’ятався йому — а може, щойно ним-таки був складений — здавався чимось цілком природним. Він плавав у тремтливому повітрі сьогоднішнього чудового червневого ранку мов бабка, мов чарівне заклинання, що зробило цей ранок таким безтурботним і райдужним. Хоча райдуги, справжньої райдуги, на небі не було: останній тиждень погода стояла суха, тепла, без дощів.
І раптом райдуга промайнула — не в небі, а просто під ногами, на второваній через луг стежині. Хлопчик повалився в м’яку траву, перекотився на бік, устигнувши при цьому зірвати й тицьнути в рот соковиту стеблинку, і перед самим носом побачив забавну гостроверху шапчину з тонкої, майже невагомої тканини соковитого райдужного кольору, натягнуту на дротяний каркасик — обруч і чотири розпірки. Не роздумуючи, хлопчик насунув шапочку на вигорілу біляву свою чуприну, підхопив зі стежинки лозину й помчав до яру рубати злих кропив’яних лицарів.
— Ганнусю, сонечко, капелюшок не забудь!
Ганя, що стояла вже біля дверей, сказала «Ой!», обернулася до закрійниці. І пригадала, що ніякого капелюшка на ній, коли вона входила в ательє, не було. Було торішнє «сафарі» з зеленої джинсухи — то тепер воно лежить у торбі, а замість сукні на ній красується розкішний літній ансамбль брюк. Колір — теракот. Одне плече голе. Всі будуть у захваті. Без будь-якого капелюшка.
Хоча…
— Який капелюшок, Лідуню? — з розгубленим виглядом запитала вона.
— Та ось же, ясочко! Твій, більше ніхто таку красу не залишав, — промуркотіла кравчиня й простягнула Гані абсолютно неймовірний, райдужного кольору чотиригранний головний убір.