Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 1)

Григорій Тьомкін

ЗОРЯНИЙ ЄГЕР

Повісті та оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З російської переклав Віталій Геник, 2010.}

БАГАТТЯ

Пілот морщився, кривився від напруги, а гусак ніяк не хотів виходити.

— Дай я. — Андрій відсторонив збентеженого пілота.

Друзі шумно зааплодували: у синтезаторі, секунду тому ще порожньому, тепер на великому полумиску лежав, здійнявши догори кісточки м’ясистих ніжок і паруючи чудово-золотистою скоринкою, смажений гусак.

Андрій, безперечно, був майстром психосинтезу. Втім, і кожен з розвідників, що сиділи поряд з ним, чудово володів польовим синтезатором, скорочено іменованим просто «пеесом»: серветки, скатертина, багряні помідори, м’який запашний коровай, нарізаний крупними скибами, банки з фруктовими соками — все, що стояло зараз перед ними, було не взято з корабельного холодильника, а щойно ними самими створено, або, на професійному жаргоні розвідників, «зліплено», в психосинтезаторі.

Обідали весело, гамірно й недовго. Це був їх четвертий прощальний обід за останні два тижні: четвертий розвідник уже висідав на свою планету. Сьомий обід розділять лише двоє — останній розвідник і пілот, а відтак пілот у тому самому порядку повторить маршрут, збираючи розвідників, що виконали завдання.

Андрієві дісталася Четверта — що ж, не краща й не гірша, ніж інші планети, всі однаково добре вже обстежені зондами й роботами.

Друзі побажали Андрієві удачі, сіли в приземкувату сочевицю ліфта і зникли за хмарами, щоб через декілька хвилин пришлюзуватися до корабля, який слухняно чекав їх на орбіті, й летіти далі.

Вранці, щулячись, Андрій вибрався з легкого, нашвидку «зліпленого» перед сном намету і з задоволенням роззирнувся: судячи з усього, з планетою йому пощастило.

Андрій поглянув на небо, немов розраховуючи побачити поміж двома маленькими сонцями вітальний транспарант зі словами «Ласкаво просимо!». Транспаранта на небі не виявилося, зате були пухнасті хмарки, що метушливо збивалися в синіюче волохате хмаровище.

«Буде дощ», — подумав Андрій і підійшов до «пееса». Під його поглядом у верхній частині приладу висвітилося універсальне табло. «Прогноз!» — подумки наказав Андрій, і по дисплею побігли літери:

«… через десять-п’ятнадцять хвилин короткочасні опади».

Закортіло їсти. Андрій задумливо втупився в синтезатор. Що б таке «зліпити» собі на сніданок? Може, шашлик із курятини з шампіньйонами? Сідло молодого баранця під соусом? Чи яєчню з трьох — ні, краще з п’яти яєць? По щоці дзвінко шльопнула важка дощова крапля. За нею друга. Ледь помітний досі запах хлору в повітрі відразу посилився. Махнувши рукою на меню, Андрій ухопився за краї скатертини й волоком затягнув залишки вчорашньої трапези в намет. Дощинки почали весело лопотіти по туго натягнутому даху. Андрій наглухо застебнув комбінезон, підбіг до «пееса», вихопив з камери в одну мить «зліплений» ним кухоль гарячого чаю.

Він влетів у намет і не поставив, а майже жбурнув кухоль на підлогу. Цієї миті ринула злива.

Було навдивовижу затишно й хороше сидіти в наметі, слухати схвильований дощовий дріб і доїдати холодні гусячі крильця. М’яса, щоправда, на крильцях виявилося обмаль. Андрій пожалкував, що напередодні не «зліпив» більшого гусака, відтак пригадав, що гусак був точно за об’ємом синтезатора; у пілота тому нічого й не виходило, що він ніяк не міг утиснути надто великого гусака в камеру «пееса». Об’єм її був практично єдиним обмеженням синтезатора: все, що могло в ньому вміститися, могло бути створене. Не випадково одним з найважливіших предметів у Школі косморозвідки вважається психосинтез — матеріалізація людської думки за допомогою приладу, який служить мовби її фізичним продовженням і, приймаючи команду мозку, втілює її в структуру, об’єм і форму. Те, що декілька століть тому вважалося чаклунством, сьогодні стало мистецтвом — людина навчилася творити думкою, як скульптор різцем чи художник пензлем. Щоправда, справжній психосинтез до снаги не кожному — потрібні здібності до концентрації, розвинене образне мислення, високий рівень аутогенного контролю…

Дощ скінчився, ніби всі водяні нитки, протягнуті від хмари до землі, разом обірвалися. Андрій вийшов з намету. Неприємний запах після дощу ще більше посилився. Андрій змахнув рукавом калюжку з синтезатора, всівся на нього верхи, дістав блокнот і олівець: час було скласти список необхідних справ. Утім, якщо розібратися, справа в нього всього одна: прожити на цій планеті рівно один місяць. Чим завгодно займаючись, про що завгодно думаючи, що завгодно «зліплюючи» собі в «пеесі» — єдиному предметі багажу, який розвідник бере з собою на нову планету. Коли після нього на планету висадиться перша сотня колоністів, у них, окрім тих-таки «пеесів», також не буде більше майже нічого. Майже нічого, крім того, чого цей місяць не вистачатиме йому. І ось тоді, озброєні синтезаторами й цим крихітним, але надзвичайно важливим «майже», люди зуміють закріпитися на Четвертій, пустити тут коріння, створити у Всесвіті ще одну цитадель розуму.

Що ж, раз треба тут прожити, житимемо добре. Для чого спочатку слід упорядкувати табір. Андрій куснув кінчик олівця й рішуче записав: «1. Надувний будинок». Далебі, це особливих труднощів не складе: потрібно лише «зліпити» кількадесят надувних цеглин, склеїти їх докупи… Або ні, краще ними обклеїти намет, вийде надійніше й тепліше. Ага, до речі, щодо «тепліше»: «пеес» передбачив похолодання, знадобиться щось солідніше від його комбінезона. Андрій зробив позначку в блокноті. Що ще? Ну, з живленням усе ясно, вода для пиття є у струмку поряд з табором, щоправда, там надто багато хлору. Загалом, воду також можна синтезувати. Небезпечної звірини в околиці ніби немає, але станер про всяк випадок хай буде… Ліхтарик. Посуд. Розкладні меблі: столик, стілець, ліжко. Власне, зі стільця можна й почати — на синтезаторі сидіти не дуже-бо зручно.

Андрій подумки намалював собі стільчик: чотири відгвинчувані ніжки й сидіння з нарізними отворами. Чомусь стільчик уявився лікарняно-білим. Андрій прикинув і прийшов до висновку, що до бурого ландшафту підійдуть червоні меблі. Негайно уявний стільчик перефарбувався в яскраво-червоний колір. Андрій звично послав образ у синтезатор, не встаючи, сунув руку в камеру, щоб тут-таки згвинтити стілець, і завмер. У камері нічого не було.

Андрій вкляк на коліна, здивовано заглянув у синтезатор. Не рахуючи жменьки пороху, там справді було порожньо.

Андрій раптом злякався, що чомусь зникла його здатність керувати синтезатором. Він спробував «зліпити» найпростіше, чому вчать на перших заняттях із синтезу: металевий кубик. Нічого не вийшло, лише купка пороху на дні збільшилася.

Дивно, але йому стало спокійніше. Винен, вочевидь, синтезатор, а не він, інакше не вийшло б навіть пороху. А що це за порох такий? Андрій подивився на табло, й аналізатор негайно ж вивалив на дисплей половину символів таблиці Менделєєва. Якась каша з несполучених елементів. Андрій відкрив камеру й висипав весь порох на землю. Відтак протер стінки й спробував створити залізну пірамідку. Пірамідка не «зліпилася», але порох, що знову з’явився на дні, виявився чистим залізом.

«Так, робимо висновок, — сказав собі Андрій. — Аналізатор явно справний, і це втішно. Синтезатор явно несправний, і це зовсім не тішить. Що тепер? Ремонтувати «пеес» тут виключається, та його й не відкрити. Користуватися ним, раз він розсипає завдання на атоми, неможливо. Отже, завдання на той-таки місяць без одного дня змінюється: тепер треба не прожити, а вижити. А що потрібно для підтримки життя? Їжа й питво.

Їжі, не рахуючи декількох шматків хліба й гусячих кісток, що залишилися після прощального обіду, немає зовсім. Намагатися знайти щось їстівне на цій планеті? А як? Полювати нема чим, копати коріння — хіба лише долонями. Ні, шансів зовсім мало. Навіть якщо і вдасться відшукати щось з вигляду придатне в їжу, на перевірку воно найпевніше для людини виявиться неприйнятним. Сил на пошук піде багато, а результатів чекати не випадає. Що ж, — Андрій невесело похитав головою, — про гастрономічні радощі на місяць доведеться забути. Еге ж, сюрпризець: тридцятиденне голодування. Такого в програмі підготовки розвідників не було…»

Ухваливши рішення голодувати, Андрій доїв усе, що залишалося на скатертині, набрав у всі кухлі й банки з-під соків води, щоб потім не витрачати калорії на ходьбу, і наступні шість днів провів, майже не виходячи з намету. До води він навіть звик і пив її без особливої огиди. З голодом було б значно складніше, коли б не тренований, привчений до самодисципліни мозок. Андрій наказав собі не думати про їжу й не думав про неї. На другий і особливо на третій день ще посмоктувало під грудьми, турбувала трохи неприємна сухість у роті, але до цього, Андрій не сумнівався, за двадцять чотири дні, що залишилися, він якось звикне.

На сьомий ранок Андрій прокинувся від того, що десь зовсім поряд по дуплистому дереву стукотів дятел. Андрій розплющив очі й зрозумів, що стукає не дятел, а його власні зуби вибивають барабанний дріб.

Андрій вибрався з намету, ляскаючи себе по боках, підійшов до барометра і свиснув: усього плюс чотири! Він проглянув прогноз на три тижні вперед і тепер у розгубленості стояв, забувши про остуду. Ба більше, від прочитаного його кинуло в жар, тому що, якщо вірити приладові, завтра мали вдарити приморозки, а ще через два дні мало похолодати до мінус чотирнадцяти.