Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 27)

— Ну, товаришу Волошин, що ви бачите на підвіконні десятого вікна? — спитав Руднєв, Волошин придивився.

— Щось буре, кругле. Казан, якийсь, чи що?

— Ні, це не казан. Це величезний валун, камінь з берега озера, В ньому не менше двох пудів…

— Як він туди потрапив? Руднєв опустив бінокль.

— Це «товариш Богемський». Йому ніколи в житті не доводилося так працювати, як цієї ночі. На другий ярус стіни він тягнув цей камінь години повтори і так захопився роботою, що не помітив, як я за ним стежив…

— Навіщо ж він туди його втягнув? — здивовано дивлячись на Руднєва, спитав Волошин.

— Очевидно, для того ж, для чого чотири століття тому це каміння тягали на фортечну стіну монахи й народні ополченці, — посміхаючись, відповів Руднєв: — Щоб скинути їх звідти на голови ворогів…

— Він хоче скинути цей камінь?.. — протягом спитав Волошин і знову припав до бінокля. — А на чию ж голову?..

Руднєв посміхнувся:

— Ну, це занадто примітивно. «На голову»!.. Ми не лівонці й не польська шляхта… Я оглянув там усе й зрозумів, якщо цей камінь зштовхнути вниз з висоти семи метрів, то він упаде якраз на настил «кам’яного мішка», де відбувалася історична розмова між князем-сторожем і нашими «туристами». А під настилом провисло і тримається на чесному слові цегляне склепіння вагою тонни дві з гаком. Ви мене зрозуміли?

— Обвал?! — глянувши на Руднєва широко розкритими очима, вигукнув Волошин.

— Так!.. Нещасний випадок… Хтось загинув, а винних нема.

— А хто цей «хтось»?

— Оцього я у «товариша Богемського» не спитав. Він був так зайнятий роботою, що мені не хотілося його відривати. Але ми незабаром дізнаємось…

— Вони підозрюють когось із нас, — дивлячись у бінокль, сказав Волошин. — Цей камінь призначений для моєї або вашої голови…

— Поживемо — побачимо, товаришу Волошин… А поки що беріть оцей пістолет, ідіть на другий ярус стіни, сховайтеся там десь поблизу валуна і затримуйте кожного, хто до нього наблизиться.

Волошин узяв важкий ТТ і сказав по-військовому:

— Єсть, товаришу майор! Кожний, хто наблизиться до валуна, буде затриманий.

Руднєв уже відійшов од Волошина, але той раптом гукнув його:

— Товаришу майор! Я повинен зробити важливе повідомлення…

— Слухаю вас…

— Я якось сфотографував мозаїчну підлогу в цій церкві. Фарби не вийшли, зате намітилась одна суцільна, дуже закручена лінія… Моя подруга Тася сьогодні поділилася зі мною цікавою здогадкою: а чи не є малюнок цієї мозаїки планом підземного ходу, що міститься під цією церквою чи десь поблизу?

— Цікаво! — промовив Руднєв. — Треба перевірити. Але зараз на черзі он той камінь на стіні. Не зводьте з нього очей.

— Слухаю, товаришу майор!

«Здайте зброю!»

Руднєв узяв альбом для зарисовок і попрямував до «кам’яного мішка». Він увійшов у каземат і довго оглядав склепіння, що грізно нависло над ним.

Похитавши головою, майор вибрався з кам’яної пастки і рушив на головне подвір’я. Тут, біля газону навпроти групи храмів, він побачив Кортеца і Джейка. «Потомок великого конквістадора» фотографував храми; Джейк неуважно стежив за ним, час від часу позираючи на будинок контори музею. Він когось чекав.

Руднєв підійшов до них і теж почав уважно розглядати храм.

— Красивий собор! — сказав він.

— Так… — недбало відповів Джейк. — Ми його старанно доглядаємо.

— Його в п’ятнадцятому столітті побудував російський архітектор Прохор Ростовський, — милуючись величним храмом, мовив Руднєв. — Я хочу зарисувати його куполи.

— Будь ласка, — байдуже відповів Джейк і знову подивився на двері контори.

Звідти вийшла Тася, озирнулась, побачила Руднєва і попрямувала до нього. Вона поспішала і була явно чимось схвильована. Підійшовши до майора, Тася сказала:

— Товаришу Єланський! Вас просить директор музею.

Руднєв захлопнув альбом і рушив до контори. Тася пішла поруч з ним і тихо, швидко заговорила:

— Щойно я чула, як сторож запропонував професорові Стрілецькому оглянути один нікому не відомий хід у підземелля біля Кузнецької башти. Він сказав йому, що цей хід веде в підземний тайник, споруджений ще за часів Івана Грозного. — Тася знизила голос до шепоту: — Невже він вирішив відкрити свою таємницю?

Не дивлячись на неї, Руднєв так само тихо відповів:

— Не відходьте від професора ні на крок… Мабуть, це саме на нього готується замах… У фортечній стіні є пастка… Там засів Волошин…

В цей час з контори виповз похмурий сторож, а потім професор Стрілецький. Побачивши Тасю, він помахав їй рукою:

— Я скоро повернуся, Тасенько!

— Ідіть з ним… — наказав Руднєв. — Як тільки він увійде в каземат у фортечній стіні, негайно тягніть його назад…

Тася нічого не зрозуміла, але розпитувати було вже ніколи. Вона підбігла до професора і пішла поруч з ним. Руднєв бачив, як Стрілецький зупинився і щось сказав сторожеві. Той байдуже подивився на Тасю і, знизавши плечима, побрів до фортечної стіни…

Руднєв озирнувся: Кортец спокійнісінько фотографував церкви, а Джейк, не звертаючи уваги на Стрілецького і сторожа, щось пояснював Кортецу.

— Цікаво… — тихо промовив Руднєв і, увійшовши в коридор контори, продовжував через щілинку стежити за Кортецом та Джейком.

Через п’ять хвилин він вийшов з контори і знову попрямував до «туристів».

— У мосьє чудовий смак, — сказав майор. — Якщо він не заперечує, я малюватиму все, що він фотографує.

Джейк переклав Кортецу слова «художника».

— О! Маніфік! Сіль ву пле, маестро! — жваво вигукнув Кортец.

— Чи ви звернули увагу, мосьє, що всі куполи он того храму різьблені? — ввічливо спитав «художник».

Джейк переклав.

— Мене захоплює ця асиметрія! — щиро вигукнув Кортец. — Вона ріднить російське мистецтво з мистецтвом варварів восьмого-дев’ятого століть. Я бачив у Франції їх капели.

— Я віддаю перевагу геометричній пропорції готики над самобутнім мистецтвом варварів, — відповів Руднєв, швидко накидаючи контур шишкоподібного купола церкви.

Джейк заглянув у його альбом:

— Ви чудово малюєте.

— Я любитель, — скромно відповів Руднєв.

Роблячи зарисовки, він крадькома стежив за Кортецом і Джейком. Останній і не думав іти за сторожем та професором, але час від часу він все ж неспокійно позирав у той бік, куди сторож повів Стрілецького. Кортец був цілком захоплений фотографуванням.

Минуло хвилин двадцять. Раптом у воротях показалася Тася. Вона підбігла прямо до Руднєва і, відкликавши його вбік, повідомила:

— Сторож привів нас з професором у ту кам’яну нору, де ці… — вона кивнула на Джейка і Кортеца, — говорили тоді з стариком. Він звелів нам чекати, а сам кудись зник… Я сказала професорові, що це пастка і мало не силоміць витягнула його з каземату.

— А сторож? — швидко спитав Руднєв.

— Волошин затримав його десь угорі, на стіні, — схвильовано мовила Тася.

Вона й досі не розуміла всього того, що сталося з нею та професором.

— Ну? І де він тепер? — нетерпляче допитувався Руднєв.

Джейк і Кортец без церемоній підійшли до Руднєва.

— Там щось трапилося, дівчино? — спитав Джейк.

Але Тася відповіла не на його запитання, а на запитання Руднєва: