Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 29)

— Спокійно, товариші! Ми шукаємо злочинця, і тут потрібна обережність… Поки що сюди увійду я і зі мною двоє міліціонерів.

Руднєв зайшов у капличку. За ним — міліціонери. Їм одразу ж довелося спуститися східцями. Просторе приміщення усипальні князів Бєльських скидалося на льох. На Руднєва війнуло холодом і сирістю, його обступила темрява. Майор понишпорив по стінах променем ліхтарика. В склепі нікого не було. «Що за чортовиння! Куди він міг подітися? — міркував Руднєв. — Невже тут є ще один вихід?..»

Майор, а з ним і міліціонери ретельно обслідували всі стіни, підлогу, стелю; вони оглядали, вистукували, але камінь і цегла скрізь відзивалися глухим звуком… Нарешті Руднєв звернув увагу на металеву надмогильну плиту, вмуровану прямо в підлогу.

Над плитою стояв масивний чавунний хрест, а на самій плиті опуклими старовинними літерами був зроблений довгий напис. У ньому повідомлялося, що під плитою спочиває прах трьох Бєльських, яких у різний час заслали в Сіверський монастир великий князь Василь, временщик при малолітньому царі Івані — Шуйський і сам Грозний.

Руднєв запросив до усипальні Анишева, Волошина, начальника міліції; Тася і Стрілецький увійшли без запрошення. Після коротенької консультації з директором Руднєв наказав міліціонерам озброїтися ломами і підняти надмогильну плиту. Але, всім на подив, підняти її не вдалося. Тільки випадково Волошин виявив, що хрест над чавунною плитою обертається. Повертаючи його в різні боки, пощастило підняти плиту. Під плитою були кам’яні сходи на десять сходинок. Руднєв і Волошин зійшли ними і потрапили до темного тунелю, облицьованого каменем. Тунель був звивистий і довгий. Руднєв і Волошин довго йшли в темряві, освітлюючи дорогу електричними ліхтариками. Нарешті попереду блимнуло світло, і вони знову побачили кам’яні сходи, а згодом почули голоси. Коли ж вони піднялися нагору, то опинилися… в тій самій гробниці, звідки почали свою підземну мандрівку.

— Що за диявол! — здивовано вигукнув Руднєв. — Ми повернулися туди ж, звідки і входили!

— Ваню! — Тася з тривогою і радістю кинулася до Волошина. — Ви цілий і неушкоджений? А я так боялася…

— Ну, що там?.. — нетерпляче спитав Стрілецький.

— Це лабіринт! — сказав Волошин. — Ми пройшли під землею близько кілометра по якомусь тунелю, а він нас привів туди ж, де ми ввійшли в нього.

— Е ні! Так не буде! — вигукнув Руднєв. — Волошин! Ходімо знову… Але тепер треба дивитись уважно. Там є якась лазівка вбік.

— Ходімте! — рішуче промовив Волошин і знову рушив до спуску в підземелля.

— Ваню! — гукнула його Тася. — Візьміть мене з собою… Я так боюся!..

— А якщо боїтеся, то чого ж вам спускатися в це чортове підземелля? З вами там усе може статися, — насмішкувато сказав Руднєв.

— Я не за себе боюся, — тихо промовила Тася.

— А, он воно що… — протяг Руднєв. — Товаришу Волошин, пропоную вам лишитися.

— Нізащо!

— Цей старик божевільний, — мало не плачучи, сказала Тася. — Він десь там причаївся…

Сяк-так спільними зусиллями Тасю вдалося заспокоїти, і Руднєв з Волошиним знову зникли в чорній пащі могильного склепу…

Минуло п’ятнадцять хвилин. Вони не поверталися і ніяких сигналів не подавали… Минуло двадцять і тридцять хвилин… Ані звуку…

Тася одійшла від каплички, лягла на траву і втупилася нерухомими очима в небо. Їй здавалося, що минула вже вічність з того часу, як Волошин спустився в підземелля. Раптом вона почула голос Волошина:

— Настусю! Де ви?..

Дівчина кинулася в капличку й побачила Руднєва і брудного, але цілого Волошина.

— Ви живі? А я чого тільки не передумала…

— Знову те саме, — нерозуміюче, з досадою сказав Руднєв. — Кружляли, кружляли, обмацували кожен метр стіни, а лабіринт привів нас назад до гробниці!..

— Загадкова історія! — багатозначно промовив Стрілецький. — Тепер я вже не сумніваюся, що ми натрапили на правильний шлях. Десь там, у тунелі, є хід, що веде до книжкового тайника Грозного.

— Тайник Грозного! Скажіть будь ласка! — неспокійно вигукнув Анишев. — А я тут, мов дурень, поряд сиджу і нічого не знаю! Якісь підземелля, якісь тайники… Що ж буде, коли дізнається моє начальство?.. Це ж скандал! Халатність пришиють!.. Ох, і понаїздили ж ви на мою голову!..

Хтось запропонував у підземелля більше не спускатися. Якщо старик причаївся там, він довго не витримає: повітря в підземеллі важке, їжі й води у нього, мабуть, нема, а якщо і є, то не так уже й багато…

— Він неодмінно вилізе сам, і ми його затримаємо, — резюмував начальник міліції.

— Але ж нам потрібен не він, голубе мій! — вигукнув Стрілецький/

— Як це «не він»? А хто вчиняв замах на вас?

— Та бог з ним, Із замахом, товаришу майор! Треба тайник знайти. Тайник з бібліотекою Грозного! Розумієте ви це?

— Як не розуміти? — знизавши плечима, відповів начальник міліції. — Бібліотека — це… звичайно… що й казати. Але тут ми вже маємо справу, так би мовити, з пропажею державного майна. Цим, до вашого відома, повинен займатися відділ боротьби з розкраданнями і спекуляцією. А замах на вбивство — то вже інша стаття. Це справа міліції і карного розшуку… Що ж стосується іноземного агента, то тут, так би мовити, справа політична… У всьому повинні бути ясність і порядок, товариші…

Тим часом настав вечір, а за ним і ніч. Монастир був оточений щільним кільцем міліціонерів. На дорогах стояли посилені пости, які перевіряли документи у всіх літніх чоловіків. На річковій пристані чергували співробітники розшуку в цивільному.

Майор Руднєв ще кілька разів спускався в підземелля, але безрезультатно. Добре втомившись, він увійшов у притвор церкви Іоанна Предтечі і вирішив поспати там годинку якраз під іконою Георгія Побідоносця.

Не пішов і професор Стрілецький. Він влаштувався в тому ж притворі, під іконою євангеліста Луки, і попросив Волошина розбудити його, якщо трапиться щось екстраординарне.

Міліціонери, порозсідавшись по два-три чоловіки навколо загадкової гробниці, стиха розмовляли про привиди, лунатиків, самовбивць і психопатів. Навколо гробниці, тяжко зітхаючи, бродив директор Анишев. Думка про майбутнє стягнення не давала йому спокою…

Тісно притулившись одне до одного, сиділи на паперті Тася й Волошин. Тася, пощулюючись, тихо говорила:

— Моторошно й цікаво…. Чим усе це скінчиться? А «товариш Богемський»?.. Нащадок князів Бєльських! Прибув з Америки! Мисливці за скарбом!.. Прямо як у детективному романі! Жаль, тут Шпанова немає…

— Авжеж… Звичайно… — неуважно відповідав Волошин. — Але куди все-таки дівся старик! Я ж там обмацував кожен камінь і ніде жодної щілинки не знайшов… Дуже хитрий лабіринт! Ідеш наче весь час прямо, а вертаєшся назад…

— Ваню!.. А ви пам’ятаєте, що я казала про ваш знімок мозаїчної підлоги? Може, це справді план підземного ходу? — спитала Тася.

— Так, так! — радо вигукнув Волошин. — Я сьогодні про це говорив Руднєву. Але він звелів мені чергувати біля каменя, ніколи було розглядати знімок.

— Знімок у мене. В сумочці. Давайте глянемо, — запропонувала Тася.

— Давайте!

Тася вийняла з сумочки знімок і дала його Волошину. Той засвітив свій ліхтар, і обоє вони схилилися над фотографією.

— Якщо це підземний тунель, то він бере початок з Кузнецької башти… Але в башті був обвал…

— А Анишев казав, що в 1915 і 1916 роках сюди приїжджав якийсь князь Бєльський і займався реконструкцією гробниці своїх предків, — нагадала Тася. — Пам’ятаєте, він сказав: «При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну»…

— Правильно! — вигукнув Волошин. — Розумнице ви моя! А я й не звернув уваги.

— Напевно, це й був князь Платон Пересвідчившись, що обвал перетнув хід до тайника через башту, він вирішив дістатися до підземного тунелю через гробницю… — розвивала свою думку Тася.

— Цілком можливо! — погодився Волошин, — Тим більше, що риючись у своїй фамільній гробниці, він не викликав ніяких підозрінь.

Волошин знову звернувся до сірої звивистої лінії на фотографії.

— Це своєрідне креслення, записане Грозним на підлозі церкви. Таке креслення не могло загубитися, а таємницю його знав мало хто і до того ж це були найвірніші люди… Але де ж тут шлях до тайника?

Він повернув креслення так, що ромбовидна фігура була спрямована до Кузнецької башти.

— Тут вхід… Тут обвал перетнув шлях… — водячи пальцем по знімку, міркував Волошин. — Отже, гробниця повинна бути ось у цьому місці… — Він понишпорив у кишенях і, діставши авторучку, поставив на знімку хрестик.

— Якщо князь Платон справді вирішив сорок років тому пробиватися до тайника через гробницю, то він мав потрапити в тунель десь отут….

Волошин знову поставив хрестик, на цей раз уже біля самої звивистої лінії.

— Ми з Руднєвим увійшли в підземелля ось у цьому місці і пішли прямо… Вийшли сюди… Потім далі, ще далі.. — Волошин глянув на Тасю: — Ви розумієте, Настусю, як хитро влаштовано? Нам здавалося, що ми йдемо прямо, а насправді ми вже поверталися назад…

— А ось тут лінію вашого шляху перетинає інша лінія, — вказала пальцем Тася.

— Ага! Так ось де треба повертати вбік! Але де ж він, цей перехід? Ми обмацали там кожний сантиметр стіни!

— Треба полічити кроки, а потім вирахувати, на якому відтинку шляху міститься стик з іншою лінією.

Волошин схопився.

— Зараз. Я лізу в тунель негайно.

— Що ви, Ваню!.. Самі?.. — злякано прошепотіла Тася. — Візьміть хоч мене.