Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 16)

— Треба прибрати хоча б в одній кімнаті, — скомандувала Лірика. — А я почну шукати Лжедмитрія. Ти знаєш, це не так просто.

Так, вона мала рацію: Лжедмитрія Павловича Тараканцева нелегко було знайти в бурхливих хвилях ділової Москви, хоча він був присутній усюди, де тільки можна було бути присутнім, і навіть там, де йому бути присутнім не треба було. За посадою він був начальником Музейного фонду, але, будучи одночасно «творчим працівником», живописцем вельми оригінального жанру «наукової ексцентрики», Тараканцев вважався (так, саме «вважався»):

а) членом бюро комісії (або секції) наукової ексцентрики;

б) членом секції (або комісії) реставраторів і копіїстів;

в) … ш) членом різноманітних жюрі;

ш) членом редколегій усіх видань його комісій, а також секцій і підсекцій.

Математики назвали б його «многочленом».

Він був не такий працьовитий, як моторний, і умудрявся не пропустити жодного засідання, наради, обговорення, а на великі збори прибігав завжди першим, сідав у першому ряду (або в президії) і слово завжди брав першим…

Автор міг би описати і творчу діяльність Тараканцева як «провідного майстра наукової ексцентрики», але зараз він тільки хоче, щоб читач не сумнівався в тому, що Дмитро Павлович Тараканцев був надзвичайно зайнятою людиною… У цьому всіх переконувала його надприродна активність. У цьому, між іншим, не мав сумніву й агент антикварного тресту Педро Хорхе Кортец, який познайомився з Тараканцевим ще в тридцятих роках нашого століття.

Як відомо, в ті роки в СРСР відбувалися великі історичні події: радянське селянство вступило на шлях масової колективізації; в ці ж роки народилася наша індустрія; на підприємствах з’явилися передовики виробництва, вперше в історії людство дізналося на практиці, що таке соціалістичне змагання. Та обивателі вперто називали цю епоху «епохою Торгсину». Справді, в ті роки золоті й срібні дрібнички, потрапляючи в канали «Торгсину», перетворювалися на верстати і машини, необхідні для нашої країни. Але було й так, що деякі не в міру розторопні «торгсинівці» умудрялися нищечком перетворювати в трієри та снопов’язалки картини великих майстрів, цінну скульптуру, рідкісні книги і прекрасні ювелірні вироби. Агенти антикварного тресту нишпорили в ті роки по Москві і Ленінграду в розшуках здобичі… Нишпорив у той час по нашій землі і Педро Кортец. Тут він і познайомився з молодим художником Д. П. Тараканцевим, який уже тоді був членом комісій і підкомісій, секцій і підсекцій, зокрема — членом експертної комісії, що вирішувала долю творів мистецтва, призначених на експорт.

Треба віддати належне Тараканцеву: в своїх рішеннях він був до непритомності обережний, і Кортец не міг похвалитися, що з допомогою Тараканцева він виудив хоча б одну цінну картину. Та досвідчений авантюрист, близько познайомившись з ним, зрозумів, що надмірну обережність Тараканцева породжували не патріотизм і не любов до цінностей рідної культури, а всього-на-всього боягузтво. На думку Кортеца, Тараканцев багато чого міг би зробити для нього (і з великою вигодою для себе), якби не був таким боягузливим… Цю рису неодмінного члена всіх комісій Кортец добре запам’ятав.

Проживаючи в Парижі, він стежив за долею деяких своїх радянських «знайомих», а тепер, прибувши в Москву, вирішив, що вірусоподібний активіст Тараканцев обов’язково допоможе йому і Джейкові знайти і потім вивезти надзвичайно цінну колекцію Грозного. Саме тому допоможе, що Тараканцев був зоологічно боягузливий…

Якраз у той момент, коли Лірика «піймала» нарешті по телефону Лжедмитрія, на якійсь музейній нараді, безголосий дзвінок тричі кашлянув у передпокої її квартири.

Лютеція Гаврилівна з густо напудреним носом накинула на свої богатирські плечі тюлеву накидку кольору «ша-муа» (подарунок графа Фрідріха-Марії!) і пішла відчиняти двері. За дверима стояло двоє чоловіків у світлих костюмах: один — громіздкий, смуглявий, східного типу, другий — високий, худорлявий, блідолиций.

— Прошу пробачення, мадам, — з легеньким акцентом сказав по-російськи літній. — Тут квартира Дмитра Павловича Тараканцева?

Лютецію Гаврилівну трясло від хвилювання: перед нею стояли, з нею розмовляли живі іноземці. Може, вони прямо з Парижа приїхали? Може, оцей молодий — граф або віконт?..

— Так, — зненацька втративши свій розкішний бас, хриплим голосом промовила Лютеція Гаврилівна. Вона розчинила навстіж двері і прохрипіла відразу трьома мовами: — Сіль ву пле! Бітте! Плііз!..

Кортец протиснувся в двері, поцілував у Лютеції долоню, що пахла дитячим милом, і відрекомендувався:

— Педро Хорхе Кортец! А це мій молодий друг Джейк Бєльський.

Джейк цмокнув руку Лютеції і, покліпавши трохи, сказав (теж по-російськи, але вже без будь-якого акценту):

— Я щасливий з вами познайомитися, мадам…

— Моя дочка Лірика Аполлонівна, дружина Лже… дружина Дмитра Павловича, — оволодівши нарешті своїм фельдфебельським голосом, сказала мадам і повела гостей у нашвидку прибрану кімнату.

На Лірику страшно було дивитися. Її майже без точних обрисів постать була зодягнена в шовкове плаття багрового і тривожного кольору, як пожежа. Паризька покоївка Кортеца Мадлен із своїми віями і вогненними губами здавалася б поруч з нею простою пастушкою. Руді і жорсткі патли Лірики були скуйовджені і настовбурчені, мов наелектризовані; натерті долонями щоки її палали; підведені очі метали блискавки, а бюст колихався і наступав, як дев’ятий вал на картині Айвазовського. Очевидно, такий самий вигляд мала дружина справжнього Лжедмитрія, Марина Мнішек, у момент розмови з повстанцями, які щойно прикінчили Самозванця.

Через кілька хвилин зав’язалася «світська розмова»: гості шанобливо захоплювалися красивими будинками нової соціалістичної Москви, а господарів більше цікавив старий капіталістичний Париж.

— Чи правда, мосьє Кортец, що в Парижі американські офіцери серед білого дня викрадають дівчат? — запитала Лірика.

— На жаль, це так, мадам, — сумовито відповів «нащадок великого конквістадора». — Але тільки не всіх викрадають, а… деяких… І не вдень, а вночі…

Мадам уже поставила на стіл кофе, булочки, масло, зернисту ікру…

Кортец побачив ікру, і в його очах спалахнув плотолюбний вогник:

— Ікра!.. Зерниста!.. Джейк, ви коли-небудь бачили живу казку?.. — спитав він.

— Ні, — щиросердо признався Джейк. — Я не читав казок, мосьє. Я читав тільки комікси…

В цей момент у передпокої клацнув замок, і в квартиру вдерся Тараканцев. Він справді вдерся, а не ввійшов. Повідомлення дружини про те, що до нього в дім прийдуть якісь іноземці, так сполошило Лжедмитрія, що він уперше в своєму житті дезертирував з наради…

Тараканцев кинув капелюх і, протираючи окуляри в золотій оправі, ввійшов у кімнату. Гості встали при його появі.

— Мосьє Кортец і містер Бєльський, — урочисто відрекомендувала гостей Лірика. — Вони чекають тебе, Дмитре.

Іноземці поклонились і потиснули руку надзвичайно занепокоєному господареві.

— Дуже приємно… дуже приємно… — забурмотів Лжедмитрій, обшарюючи несподіваних гостей бігаючими рисячими очицями. — Прошу сідати… Чим зобов’язаний, панове?

Кортец засміявся:

— Ні, я бачу: ви мене не впізнаєте, товаришу Тараканцев, — сказав він і сумно хитнув головою. — Та і як впізнати?.. Двадцять років не бачились… Я постарів, розтовстів. А ви все такий самий.

— Дозвольте! — Тараканцев наморщив лоба і придивився. — Кортец?! Агент Антикварного тресту?..

— Так, це я, Дмитре Павловичу… «Торгсин»… Деякі картини… Коптське євангеліє…

— Аякже! Звичайно, пам’ятаю! — без ніякого захоплення промовив Тараканцев. — Педро Хорхе Кортец.

— Абсолютно правильно! У вас феноменальна пам’ять на імена… А це мій юний друг, такий самий вільний турист, як і я, Джейк Бєльський.

Джейк вклонився.

— Дуже приємно, — сказав замороженим голосом Тараканцев. — Я можу вам чим-небудь бути корисним, панове?

— Мені дуже неприємно турбувати вас, Дмитре Павловичу, — солодким голосом мовив Кортец. — Але мій друг, син заможних батьків, вивчає стародавнє східне мистецтво. Йому треба побувати у деяких ваших музеях…

У Тараканцева одлягло від серця, він уже заспокоївся і з цікавістю подивився на «сина заможних батьків». Той запобігливо моргав і дивився на Лжедмитрія з дитячою благальною посмішкою.

— Звичайно! Будь ласка! Для всіх туристів у нас всюди відчинені двері, — сказав Тараканцев і широко розвів руками, демонструючи готовність виявити гостинність.

— Користуючись давнім знайомством з вами, Дмитре Павловичу, я хотів просити вас, щоб ви порадили, намітили маршрут містерові Бєльському… — сказав Кортец і, оглянувшись на дам, додав винуватим тоном: — Але я боюся, що ця розмова буде нудною і втомливою для наших прекрасних дам.

Практична Лютеція Гаврилівна одразу збагнула, що паризькі гості прийшли на квартиру до її зятя не по музейні поради, а в якійсь важливішій справі. Вона взяла за руку свою недогадливу дочку і, ведучи її в сусідню кімнату, ніжно пробасила:

— Ріко, дорога! Я давно збираюся показати тобі мережива, які подарував мені граф Фрідріх-Марія…

Два невідомі шедеври

— Ми з вами, Дмитре Павловичу, розмовляємо вже півгодини і ніяк не можемо домовитися, — сумно схиливши голову набік, сказав Кортец.

Тараканцев нервово затарабанив пальцями по столу: