Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 15)

Листи

Коли Тася й Волошин розповіли Стрілецькому про свої відвідини Клавдії Антипівни Куликової, старий професор був страшенно здивований. Він був твердо переконаний, що бібліотеку Грозного слід шукати під московським Кремлем. За багато років розшуків він ретельно обслідував кремлівський підземний тунель з усіма його відгалуженнями. Стрілецький відкрив під Кремлем ціле місто. Із записів Арістотеля Фіоравенті невтомний учений дізнався, що тайник для книг царівни Зої італійський зодчий збудував на десять метрів глибше від основного тунелю, а доступ до нього був десь в одному з бокових ходів, старанно замаскований. Існували припущення, що Грозний створив філіал своєї бібліотеки в Олександрівській слободі. Але Вологда?.. Ця версія була надто несподіваною.

Того ж дня Стрілецький запросив свого давнього друга, історика Івана Олександровича Федорова, який добре знав Вологду, і розповів йому про антологію Агафія та про розшуки Платона Бєльського.

Федоров анітрохи не здивувався з почутого. Відомо було, що в шістдесятих роках XVI століття Іван Грозний серйозно задумувався над тим, щоб перенести російську столицю у Вологду. Це старовинне місто, ровесник Москви, займало на той час вигідне географічне, а також стратегічне положення і мало велике торгово-економічне значення. Воно було недосяжне для кримчаків, які постійно чинили спустошувальні набіги на Москву, і, нарешті (що було найістотнішим для Грозного), у Вологді не було бундючних бояр, підступних його ворогів, котрі прагнули розділити Русь на дрібні удільні князівства.

Старий історик нагадав Стрілецькому, що Грозний побудував у Вологді монументальний собор святої Софії, фортецю на березі Сухоні і почав будувати палац для себе. На річці Вологді він будував судна, призначені для плавання в заморські країни через Біле море. Щодо монастирів, то було відомо, що Грозний надавав великого значення одному з вологодських монастирів — Сіверському, як опорному військово-стратегічному пункту. По суті, цей монастир, розташований за сто п’ятдесят кілометрів на північ од Вологди, був наймогутнішою російською фортецею на півночі, і Грозний не раз одвідував його.

Все це зацікавило Стрілецького. Він уже допускав, що Грозний справді міг переховати свою бібліотеку, якою дуже дорожив. І якщо він її переховав, то цілком логічно було припустити, що місце для нового тайника Грозний вибрав десь далі від Москви, на півночі, в якій-небудь неприступній фортеці… А про князів Бєльських Стрілецький і без консультації з Федоровим знав, що замолоду Грозний дружив з Курбським, Мстиславським і Бєльським. Цілком можливо, що саме останньому він подарував одну з своїх книг (адже стоїть у «веттерманівському опису» помітка проти «Антології» Агафія «дарована»…). Що, коли друг царя Бєльський знав про перенесення бібліотеки з кремлівського підземелля в якийсь монастирський тайник і залишив для своїх нащадків які-небудь записи про ті кий тайник?..

Стрілецький ще не наважувався виступити з повідомленням про знахідку візантійської антології і про «вологодську версію». Він хотів сам з’їздити у Вологодську область, як потепліє, перевірити на місці все почуте од Куликової і тільки потім організовувати серйозну експедицію.

У Тасі наближалися канікули, а Волошин збирався у відпустку. Вони попросили Стрілецького взяти їх тоді з собою, і професор охоче погодився. Молодий, енергійний технік і його подруга припали до вподоби Стрілецькому. Крім того, він був щиро вдячний їм за допомогу в його розшуках неоціненної старовинної бібліотеки.

Після першого свого візиту до Куликової Волошин їздив на Ординку ще двічі, проте Клавдія Антипівна захворіла на грип і листів Євгенії Феліксівни не шукала. Одначе, коли він приїхав втретє, старенька вже одужала і сказала, що знайшла листи, але… віддала їх «для професора» якомусь юнакові «з музею», котрий був цими днями у неї і теж розпитував про княгиню Євгенію Бєльську.

Крім історика Федорова, Стрілецький нікому не розповідав про візантійську антологію і про те, що дізналися його молоді друзі на Ординці. З Федоровим, Тасею і Волошиним він домовився, що вони теж не розголошуватимуть цієї історії. Хто ж міг ще знати адресу Клавдії Антипівни і кому ще могли знадобитися листи Євгенії Бєльської?..

Стрілецький подзвонив в Управління музеями і спитав, чи не посилали звідти кого-небудь до громадянки Куликової на Ординку по деяку кореспонденцію, що має велике значення для його, Стрілецького, наукової роботи. З Управління музеями відповіли, що «про громадянку Куликову К. А., яка проживає на вул. В. Ординці, нічого не відомо».

З таким самим запитанням старий професор звернувся до свого інституту, до різних музеїв та інших закладів. Звідусіль він дістав такі самі відповіді, як і з Управління музеями.

Історія з листами Євгенії Бєльської ставала вже загадковою, і Іван Волошин вирішив зайнятися нею ґрунтовно. Він ще раз одвідав Куликову і став докладно розпитувати її про таємничого «юнака з музею». Але старенька могла дати про нього лише дуже загальні відомості:

— Молодий, щуплий, трошки вищий од вас буде. Волоссячко світле, ріденьке, очками часто кліпає і все кланяється. Говорить ввічливо. Одягнутий чисто і взагалі видно, з благородних… За листи дуже дякував і навіть гроші хотів дати, та я не взяла. Хіба можна? Гріх який…

— А про книжки Євгенії Феліксівни він не розпитував? — поцікавився Волошин!.

— Розпитував. Ну, я йому, звичайно, показала ті французькі, що продавати носила, і про ту старовинну розказала.

— А він що?

— А він каже: «Авжеж, авжеж! Професор Стрілецький любить такі старовинні книги…» А потім на портрет подивився. «Дуже, — каже, — вродлива була дамочка», і назвав її дівоче прізвище…

— Дівоче прізвище? — здивувався Волошин.

— Еге ж, адже у Євгенії Феліксівни прізвище до заміжжя було неросійське… Кумедне таке… Я вже й забула, — сказала Клавдія Антипівна і здивовано знизала плечима. — І звідки тільки про це все у ваших музеях довідались?..

Волошин замислився.

— Цікаво!.. — сказав він нарешті і встав. — Ну, гаразд. Напевне, знайдуться листи Євгенії Феліксівни… Пошукаємо.

З Ординки Волошин одразу ж пішов, просто в Управління міліції і попросив, щоб його негайно прийняв заступник начальника управління.

Читач уже, очевидно, осміхнувся і подумав: «Усе ясно й зрозуміло. В наступному розділі з’явиться надзвичайно енергійний слідчий і заведе справу про таємниче викрадення листів, які мають важливе наукове значення…»

Хтозна. Може й з’явиться. Адже ті листи, що пропали, писала людина, яка володіла візантійською книгою, що колись належала царівні Зої й Іванові Грозному…

Та поки слідчий не з’явився, автор знову повернеться до «нащадка великого конквістадора» Педро Хорхе Кортеца та «представника Міжнародного антикварного тресту» Джейка Бєльського. Нам пора згадати про них, бо вони вже дещо зробили для здійснення своїх сміливих планів.

Лжедмитрій та іноземні гості

Лютецію Гаврилівну Голдишкіну всі знайомі називали коротко: «мадам». Вона була куца на зріст, але широка, огрядна, славилась не розумом, а дужим голосом. Біографія її була досить строкатою, але найкраще мадам пам’ятала ті дні, коли перед самою революцією вийшла заміж за австрійського графа і російського фабриканта Фрідріха-Марію фон Еккель. З цієї причини Лютеція Гаврилівна і досі розмовляла звисока і безапеляційно. Так вона розмовляла і з своєю четвертою дочкою від третього шлюбу, Лірикою Тараканцевою, уродженою Голдишкіною.

Стоячи на кухні перед сковородою з котлетами, мадам туркотіла трубним басом так, щоб її чула товста, лінива Лірика в кімнаті.

— Це ж просто кошмар! Люди мають машину, дачу, домашню робітницю, а я, графиня фон Еккель, повинна для твого Тараканцева смажити котлети!..

Після ванни Лірика вже дві години сиділа перед дзеркалом, накручувала на голові якісь вигадливі кренделі і нехотя відповідала:

— Можеш не смажити. Ми пообідаємо в ресторані…

Мадам обурювалась:

— Які багатії! Жалюгідні три тисячі в місяць!.. Ти дурна, моя люба! З твоєю зовнішністю можна знайти чоловіка соліднішого, ніж твій Лжедмитрій! Якісь музеї, якісь безглузді картини. Що це може дати?..

Читач уже догадався, що мова йшла про чоловіка Лірики — Дмитра Павловича Тараканцева. За деякі особливості вдачі хтось охрестив його «Лжедмитрієм». Це прізвисько укріпилося за ним усюди, навіть у його сім’ї.

Розмову матері й дочки перебив телефонний дзвінок. Лірика зняла трубку й обізвалася співучим голосом: «Алло!», але з таким одчайдушним англійським акцентом, що у неї вийшло: «Хельлооу!»

Мати прислухалася. З кокетливих інтонацій вона зрозуміла, що дочка розмовляє з мужчиною.

— Дмитра Павловича ще немає дома…. А хто про нього питає?.. Знайомий? Із-за кордону?.. О! Я можу дати його службовий телефон… Ах, уже дзвонили?.. Так, він дико зайнятий… До нас… Будь ласка, приїжджайте.

— Хто це? — поцікавилася Лютеція Гаврилівна.

Лірика заметалася по кімнаті.

— Якийсь знайомий. Іноземець. Не може впіймати Лжедмитрія. Хоче поговорити в домашній обстановці.

— Він Іде до нас? — злякано спитала мадам.

— Іде! І не сам! їх двоє!

Лірика гепнулась на диван і стала натягувати на свої гігантські литки панчохи-павутинку.

— Але я в жахливому вигляді! — застогнала Лютеція Гаврилівна.