Грегори Робертс – Тінь гори (страница 77)

— Як вдало,— зітхнув я, готовий іти геть.— Я саме збирався йти.

— Ні, ні, вибач,— запротестував Халед, кидаючись уперед і кладучи руку мені на плече, щоб зупинити.— Ти маєш дещо побачити! Я маю тобі щось показати! Це таємниця. Таємниця, якою я хочу поділитися з вами.

— Мені вже достатньо таємниць як на один день, Халеде. Зателефонуй мені, коли злізеш з гори.

— Але Абдулла ще не бачив цієї таємниці. Ти ж не позбавиш його такої можливості, правда ж? Це жорстоко. Абдулло, ти ж хочеш дізнатися таємницю?

— Хочу, Халеде,— відповів Абдулла, імітуючи невинний захват.

— Скажи це Ліну. Переконай його залишитись. У будь-якому разі, я піду дивитися на цю таємницю, і ви можете приєднатися, якщо захочете, брати мої.

Він відпустив моє плече, приготувався до підйому по сходах і поплентався на четвертий поверх.

Я притримав Абдуллу.

— Що ми тут робимо, Абдулло?

— Що ти маєш на увазі?

— Кімната, переповнена голими дівчатами? Що з ним сталося? Є достобіса дівчат. Світ наповнений дівчатами. Мати власну кімнату з дівчатами — ось це надає слову «стрьомний» нового значення. Ну ж бо, Абдулло. Гайда звідси.

— Але, Ліне,— прошепотів Абдулла.— Як щодо таємниці?

— Ти знущаєшся?

— Це ж таємниця. Справжня таємниця.

— Мені не подобаються таємниці, про які я вже чув, Абдулло.

— Як тобі може не хотітися дізнатися?

— Припустімо, що в мене психологічний напад астми і мені негайно потрібно вийти на свіже повітря. Це може зцілити мене. Ходімо.

— Прошу, Ліне, залитися зі мною, поки не розкриється ця таємниця.

Я зітхнув.

— Хлопці, ви йдете? — гукнув Халед, зупинившись на перепочинок посеред сходів.— Ці сходи мене вбивають. Наступного тижня встановлять ліфт.

Абдулла благально на мене подивився.

— Гаразд, гаразд,— вирішив я, піднімаючись сходами.

Утомлено дибаючи, Халед подолав останній відрізок сходів і підійшов до зачинених дверей. Дістаючи ключа зі складок свого каптана, він відімкнув двері й провів нас усередину.

Там було темно. Світло з будинку осяяло горище, перехрещене балками даху. Халед зачинив двері, замкнув їх та увімкнув підвішену лампочку.

Там був скарб із золотих і срібних об’єктів: коштовні намиста і ланцюжки, що висипалися з маленьких дерев’яних скринь, розкиданих на кількох столах.

Там були також підсвічники і дзеркала, рами для картин, щітки для волосся, перлові намиста, коштовні браслети, намиста, брошки, персні, сережки, кільця для носа, персні для пальців ніг, навіть кілька чорних і золотих весільних намист.

І там були гроші. Багато грошей.

— Хай як би я намагався це описати,— мовив Халед, дихаючи розтуленим ротом,— нічого не зрівняється з побаченим на власні очі, на? Це і є влада прихиленого коліна. Ви бачите? Ви бачите?

Опустилася м’яка тиша. Десь на даху бігали голуби, їхнє воркотання лунало в довгій замкненій кімнаті.

Нарешті Халед озвався.

— Неоподатковані,— пропихтів він.

Він по черзі дивився на мене й Абдуллу.

— Ну? Що скажете?

— Тобі потрібно більше охорони,— зауважив Абдулла.

— Ха! — розреготався Халед, поплескуючи високого іранця по спині.— Ти зголошуєшся на роботу, мій старий друже?

— Я маю роботу,— ще серйозніше відповів той.

— Так, так, звісно ж, маєш, але...

— Це твої учні віддали все це? — запитав я.

— Узагалі-то, це я називаю їх учнями, а вони надають перевагу терміну «послідовники»,— розповів Халед, дивлячись на скарби.— Цього всього було ще більше.

— Більше за це?

— О так. Удосталь інших подарунків від моїх послідовників у Варанасі. Але я мав нагло покинути те місто, тож усе втратив.

— Як саме?

— Використав як хабар поліції,— уточнив Халед.— Саме тому лорд Боб незадовго до смерті оселив мене тут, у цьому будинку.

— А чому ти так швидко покинув Варанасі?

— Чому ти хочеш знати, Ліне, мій старий друже?

Прикраси зі скарбу сяяли в його очах.

— Друже, ти сам почав про це розповідати.

Він довго на мене дивився, вагаючись на крижаному краю безжалісної правди. Здається, він вирішив мені довіритися.

— Там була дівчина,— почав він.— Послідовниця, дуже віддана послідовниця, яка походила з видатної родини брахманів[91]. Вона була прегарна й безмежно мені віддана, тілом і душею. Я не знав, що вона була неповнолітня.

— Та ну, Халеде.

— Я не міг знати. Ліне, ти ж тут живеш і маєш знати, якими не на свої літа розвинутими можуть бути ці юні індійські дівчата. Вона виглядала на вісімнадцять, присягаюся. Її груди були набряклі, наче спілі манго. І сексом вона займалася, неначе доросла. Але, на жаль, їй було лише чотирнадцять.

— Халеде, ти тільки-но офіційно мене налякав.

— Ні, Ліне, зрозумій мене...

— Зрозуміти секс із дітьми? Хочеш, щоб я дивився на це твоїми очима? Це воно, Халеде?

— Але цього не трапиться знову.

— Знову?

— Цього не може знову трапитися. Я вжив заходів.

— Ти погіршуєш ситуацію щоразу, коли розтуляєш рота, Халеде.

— Послухай мене! Я змушую кожну з них показувати свідоцтво про народження, особливо молодших. Тепер я захищений.

— Ти захищений?

— Закриймо цю серйозну тему, яар. Ми всі жалкуємо про деякі випадки зі свого минулого, ні? Є таке арабське прислів’я: радься з тим, хто змушує тебе ридати, а не з тим, хто змушує сміятися. Я не розсмішив тебе сьогодні, Ліне, але це не означає, що мої поради даремні.

— Халеде...

— Хочу, аби ви знали, що ви з Абдуллою — єдині мої брати, які відтепер завжди будуть у безпеці. Ця влада, ці гроші та мій спадок — це все ваше.

— Про що ти, Халеде?

— Про гроші для розширення бізнесу,— пояснив він.